«Ювiлейне»

Сполучені Штати не дуже сильно хотіли бачити Україну незалежною. Пригадаймо, наприклад, промову Буша-старшого, відому під назвою «Київські котлети», в якій він сказав, що навіть українська еміграція цього не хоче, викликавши в неї заслужену несхвальну реакцію. Окрім цього, існувала неофіційна, але широко розповсюджена доктрина про те, що в разі розвалу Радянського Союзу голодна Росія опиниться в стані конфронтації з країнами, що можуть стати ворожими; які мають надлишки їжі; частина з яких має ядерну зброю, що призведе до нестабільності. На щастя, цього не трапилося, і щойно Україна відмовилася від свого ядерного арсеналу, третього за величиною в Європі, вона відразу ж потрапила в улюбленці Вашингтона й посіла третє місце за обсягом американської допомоги після Ізраїлю та Єгипту. Звичайно, все змінилося, коли у Вашингтоні виявили, що велика частина цієї допомоги просто розкрадалася, не приносячи ніякої користі країні, але перспективи все ще є. США хочуть бачити стабільну Україну, здатну посісти належне місце в Європі, й завше готові допомогти в цьому процесі, якщо бачать гідну точку докладання такої допомоги.

Десять років україно-американських стосунків можна розглядати як роки втрачених можливостей. З одного боку, США просто не могли зрозуміти, що поява держав, які отримали незалежність, не означає появи нових незалежних держав. Вони поміняли прапори, гімни та ідеологію, але все ті ж люди займалися в них тим же, що й раніше, в основному, всередині тих самих структур, хоча й перейменованих. Будучи ізольованою від світового інтелектуального дискурсу року приблизно з 1928-го, Україна часто не могла зрозуміти, чого від неї чекають і що їй треба робити, щоб пристосуватися до економіки й політики Першого світу. Вона досягла деякого поступу, але його недостатньо. Є певний прогрес і в тому, що світ почав розуміти, наскільки важкою є ноша таких країн, як Україна. Я багато що критикував в Україні і, очевидно, це робитиму й надалі, але є одна річ, яку я не піддаю критиці, — це цінність цієї країни та її народу. Захід починає приділяти менше уваги українській державі й більше — народові, намагаючись допомогти в накопиченні критичної маси людей, котрі знають, що треба робити й здатні це робити. Хай допоможе їм Бог.