Захисникам монархізму

Будь-яка державність лише загострює культурно-цивілізаційне протиріччя російської історії та позиціонування Росії у світі.

Бувають тексти: тема гостра, слова гарні, але щось у них не те. І дуже не те. Таким є текст Сергія Медведєва про російський націоналізм, що з’явився в російському «Форбсі». І текст Олександра Баунова в мережевому ЗМІ Slon.ru. Такі тексти одразу видно: вони багатослівні, сповнені пафосу, рясніють загальними місцями й благим голосінням.

Якщо росіяни й надалі гнобитимуть інші народи, не бути Росії великою державою. Це Медведєв. А далі вже зовсім дивне: «Росія як євразійська цивілізація, що перебуває на стику культур». Кліше на рівні «ефекту вибуху бомби».

У Олександра Баунова те саме іншими словами, через які так само важко пробиратися, — росіяни опустяться до родоплеменного рівня, якщо справи підуть далі, як у Бірюльово. Будемо чеснішими: якщо вони підуть так, як того хоче нібито демократична опозиція, що підтримує Олексія Навального. Тепер у неї нова теза: демократичний рух на Болотній одноприродний виступам у Бірюльово. Теза не нова. Раніше це був заклик «налагодити ментальні шлюзи» між Тріумфальною (де збиралися кожного місяця демократи) й Манежною (куди одного разу збіглися нацисти й футбольні фанати).

Обидва ці тренди є взаємопов’язаними, але зараз мова про один із них. Сергій Медведєв, професор Вищої школи економіки, придворного скупчення інтелектуалів, навіює владі: не бийте мігрантів. Це завадить реалізації великодержавної програми. Дуже нагадує одеський анекдот:

— Що за неподобство! Чому ваш Вовчик б’є мого Мишка?

— Дійсно, жах! Вовочко! Не бий Мішка — спітнієш!

Останні десять років у Росії анекдот розповідають з цими іменами, бо приблизно так само лояльні ліберали вмовляли Путіна не переслідувати Ходорковського. Назвемо це просвіченою державністю.

Що стосується Олександра Баунова, то він колишній дипломат, що став журналістом і зберіг типове для російської дипломатії зарозуміло-хамське ставлення до України й української мови, помітне в деяких його публікаціях. Стилістично він ближче до глянцю, ніж до академізму Медведєва. Це гламурна державність.

Словом, у Росії пролунав голос інтелектуального істеблішменту: мігрантів не можна бити не тому, що не можна. А тому, що це не на користь російської великодержавності.

При цьому оспівується російська імперія як певний зразок наднаціональної гармонії. І росіян закликають до тієї ж великодушності, яку проявили британці й французи до колишніх колоніальних народів.

А ось цікаво: як пояснити те, що русифікаційна складова політики самодержців посилювалася з розвитком країни, супроводжувала модернізаційні процеси? Тоді як британці ще з тридцятих років двадцятого століття почали підготовку місцевої адміністрації в Індії. Та й не лише британці, й не лише в Індії еліти й культури колоніальних народів розвивалися разом з розвитком монополій. У Росії ж усе було навпаки.

Чому, наприклад, у настільки глибокого мислителя, як Володимир Соловйов, зустрічається звеличення царя-лицаря — Миколи I? Та тому що він обмежував русифікацію Польщі й був проти насильницького насадження там православ’я. У цьому Соловйов протиставляв його царям-русифікаторам — Олександру III та Миколі II.

Кавказ був підкорений не Миколою I, не Єрмоловим і не Паскевичем. З їхніми іменами пов’язаний романтичний період кавказьких воєн. Депортацію черкесів здійснили генерал Микола Євдокимов і князь Олександр Барятінський за Олександра II. А він відомий не лише скасуванням кріпосного права, а й придушенням польського повстання, захватами в Середній Азії й спробами завоювання Болгарії.

У Росії не хочуть пам’ятати про повстання Туркестану 1916 року, коли цар, передвіщаючи трудові мобілізації більшовиків, закликав сотні тисяч мусульман на роботи в прифронтових районах. І видав указ про це під час Рамазану. Басмачі з’явилися не за радянської влади.

Перерахування може бути безконечним. Але головним є одне питання: якщо в російській імперії була така благодать, то чому в короткий час зміни нею історичної форми — від самодержавства до радянської влади — всі народи, крім росіян, встигли обзавестися своєю державністю, з усіма інститутами, зокрема й армією. А в Польщі, Фінляндії й країнах балтії ця державність вижила, російська окупація не удалася.

Особлива розмова про Україну, яка, крім усього іншого, з часів таємних указів Катерини II більш за всіх постраждала від лінгвоциду, що походив не лише від влади. Культурно-мовна зверхність була властива росіянам усіх станів. Від тих, хто вів боротьбу з «хохломанією» проти Костомарова й Куліша в пресі, заперечуючи існування української мови, до побутової ворожості в місцях спільного проживання. Про це свідчить, наприклад, Лев Тихомиров, який визнає, що російські діти швидко освоювали українську мову, але коли дорослішали їм навіювалася думка про її другосортність.

Наростання русифікації з розвитком країни пояснюється тим, що російське самодержавство було формою етнічної державності — російської. І ніякої іншої. Усі інші народи імперії мали підкорятися інонаціональній силі. І тому слід було зупинити націогенез на всій території імперії. Перехід від самодержавства до радянської влади був затвердженням інших методів заморожування національного розвитку, не зв’язаних колишніми умовностями.

Росіяни при цьому залишалися на родоплемінному рівні, лякати яким їх зараз, як це робить Олександр Баунов, безглуздо. Немає небезпеки перетворення «великого історичного народу на маленьку доісторичну народність», бо росіяни ніколи не були історичним народом.

 «Господар землі російської» — ця відповідь Миколи II на запитання про рід діяльності в переписному аркуші якнайточніше характеризує приватноправове позиціювання й самоідентифікацію самодержців.

Така суспільно-політична модель унеможливлювала формування нації за західноєвропейським зразком — через самоствердження підданих, ведених третім станом. Еліта постійно розмивалася й була далекою від самоорганізації, російське місто мало зовсім іншу природу порівняно із західноєвропейським, не було автономним соціально-політичним утворенням. Російський етнос не мав того центру кристалізації, яким для націй європейських була майбутня буржуазія, що переживала революційну епоху свого розвитку. Західноєвропейські нації складалися в протистоянні монархам, у затвердженні принципу народного суверенітету. Єдність росіян скріплювалася самодержавством, вертикаллю влади, а не внутрішніми зв’язками, не соціальною горизонталлю.

Зараз Путін і його агітпроп заговорили про деякі нові скріплення. У російській історії скріплення було одне. Вертикаль влади використовувала як головний спосіб скріплення спільності, що так і не стала нацією, успадковане від Візантії імперське розширення, що не мало раціонального обгрунтування, економічно витратне й політично небезпечне. Імперське розширення замінювало розбудову національної держави, що досі в Росії не відбулася. Росіянин ставав росіянином і самостверджувався як росіянин, нав’язуючи себе іншим народам, а не у внутрішній самоорганізації.

От і вся державність, яку ні просвіченою, ні гламурною не зробиш, хоч як старайся. Вона може бути лише параноїдальною. Петро I при скасуванні патріаршества й встановленні синоду орієнтувався на протестантські країни, де предстоятелем національних церков був монарх, але цей устрій наклався на значно архаїчніші уявлення про родоплемінного вождя-жерця. Вони були й у інших європейських народів, але у росіян затрималися.

Російський монарх — цар-самодержець, не просто отець народу, він частина особистості кожного представника народу, родоплемінний вождь, фігура неминуче сакральна, що потребує не лише фізичного, а й духовного захисту:

«и соседи шпионы

и тоннель

от Бомбея до Лондона

все что было давно

все что было в кино

все теперь наяву

сытый русский

ничуть не добрее голодного

за кого

все равно

лишь бы крикнуть

любого порву».

Жоден народ, крім росіян, з тих, що населяли імперію, не міг ідентифікувати себе з царем настільки глибоко-особистісно, настільки тілесно й духовно водночас, тобто магічно. А громадянської лояльності самодержавство не визнавало, неросіянин завжди був підозрілим. Відгомони цього ми знаходимо зараз у спробах агітпропу оголосити все населення Росії росіянами (було таке) й, звісно, в розмовах про єдиний російсько-український народ. За самодержавства концепція триєдиного російського народу була не лише офіційною. Вона глибоко проникла в буденну свідомість росіян і зараз продовжує існувати.

Як казав Пушкін, в історії бувають дивні зближення, а в цьому випадку — збіги. Застереження слов’янофіла Івана Аксакова прозвучало на сторінках газети, що мала назву «День» (виходила з 1861 по 1865 рік): «Вигадувана хохломанами малоросійська мова є лише пустим приводом, а справжня мета — особлива малоросійська держава». Така-от любов до слов’янських народів, особливості якої неможливо було приховати.

Кажучи про підсумки війни за визволення Болгарії, Бісмарк єхидно зауважив, що південні слов’яни з радістю приймають допомогу білого царя, але не прагнуть замінити владу турецького аги на владу російського генерала. Народи Балкан, перед якими був приклад України й Польщі, розуміли, що так зване визволення було зіткненням двох імперій і влада будь-якої з них означає для південних слов’ян ізоляцію від Європи.

Те, що гордо іменують російською цивілізацією, є периферійним варіантом європейської цивілізації, її наслідувальною моделлю, що вельми вибірково копіює окремі риси оригіналу. Але відставання й наслідування видаються за особливий якісний стан, а концепт «російська цивілізація» обертається запереченням як європейської, так і будь-яких інших цивілізацій.

Звідси й походить так звана «русская идея».

Змістовно визначити це поняття неможливо, але цілком допустимим є функціональний опис. Під «русской идеей», на мій погляд, слід розуміти компенсаторну реакцію російської нації на недостатню модернізацію країни. Головним протиріччям, що спонукало інтелігенцію до пошуків «русской идеи», було протиріччя між європейським характером російської культури й цивілізаційною неповноцінністю, упослідженістю Росії по відношенню до Європи.

А оскільки ця неповноцінність мучить росіян досі, то виявляється в усіх по-різному. Хтось не може пробачити українцям спроб зближення з Європою, хтось намагається захищати права людини в Росії. Російська ідея може бути ідеєю доганяючого розвитку, а може служити основою для відмови від розвитку й ізоляції країни.

Але будь-яка державність, навіть з інтелектуальними й естетичними претензіями (а може така в першу чергу), лише загострить культурно-цивілізаційне протиріччя російської історії й позиціювання Росії в світі.