Зовнішньополітичний баланс по-українському

Уже, певно, велику оскомину набили вислови політиків про те, що Україна приречена бути між Заходом і Сходом — і, відповідно, проводити політику балансу. Баланс по-українському виглядав здебільшого коливаннями з нахилом то в один бік, то в інший без будь-якої помітної користі для держави.

Напередодні чергового саміту СНД з боку українського істеблішменту вже не чути жодного слова на тему «Україна не є членом Співдружності, а є лише її засновником» — хоча минулого року ця тема звучала досить часто. Причиною цього одні називають потепління відносин з Росією — хоча конкретних результатів грандіозні за рекламою домовленості президентів ще не дали. І, кажуть аналітики, не дадуть — бо в Росії теж уміють рахувати гроші, тому нічого безкоштовного для братської України звідти не буде.

Захід теж українських сподівань не виправдовує — дійшло навіть до того, що задля якогось порозуміння між Україною та Європейським Союзом виявилось потрібним провести «круглий стіл» за участі США — бо досі в Києві та Брюсселі дві сторони одна одну фактично не чули.

Зокрема, голова Національного агентства України з європейської інтеграції та розвитку Роман Шпек чесно визнав цими днями, що і його структура, й усі інші фактично проігнорували завдання досягнення Україною своєї стратегічної мети — інтеграції до Європи. І нікого за це не було покарано.

Очевидно, на саміті СНД буде багато слів про необхідність створення економічного союзу, без якого нікому не вижити. Україна втратила все, що могла, у торгівлі з країнами Союзу колишнього — Радянського, й нічого не змогла досягти з країнами Союзу нового — Європейського. Це трапилось через те, що реального економічного союзу навряд чи вдасться досягти через палке бажання Росії грати роль єдиної направляючої сили, то й сам факт існування СНД за кілька років буде дуже спірним.

З іншого боку, поки не буде створено нормальних умов для нормальної зовнішньої торгівлі, нормального законодавства, нормальної, чітко окресленої зовнішньої політики — навряд чи мова реально йтиме, як іще сподіваються в Києві, про асоційоване членство України в ЄС, навряд чи ЄБРР фінансуватиме тут якісь масштабні проекти. Час втрачається не стільки через міфічний вибір між Заходом і Сходом, скільки через повне нерозуміння багатьма політиками реалій.

І бажано було б усе-таки знайти нормальну спільну мову як з Європою (до того ж без американського посередництва), так і з Москвою — як, зрештою, зробили Польща, Естонія, Болгарія...