Зигзаги інтеграції
Дві далеко не зовсім різнопланові події залишили по собі кардинально різні враження. З одного боку, Україні вперше було чітко сказано, що практично весь подальший розвиток відносин залежить від неї самої, від того, яким чином вона перетворить власні заяви у конкретні практичні справи. Не важко здогадатися, що йдеться про розвиток відносин Україна — НАТО. Вперше було заявлено, що Україна може бути не лише споживачем, але й донатором до загальноєвропейської безпеки; вперше було сказано, що Україні не відмовлятимуть у розгляді її заявки на вступ як тільки вона до цього буде готовою; вперше було визнано, що якщо сьогодні серед країн-членів НАТО немає консенсусу стосовно відносин з Україною, то все може змінитися в міру того, яким чином сама Україна проводитиме свої реформи і, таким чином, доведе свою здатність бути серед членів вельми солідного інтеграційного об’єднання. Говорилося й про те, що свою долю роботи до Празького саміту має виконати власне НАТО — отже, фактично дано такий довгоочікуваний сигнал на початок роботи, яку все одно необхідно проводити.
І кількома днями раніше в Копенгагені Україні фактично відмовлено в праві розраховувати на допомогу Європейського Союзу в тяжкому й тривалому процесі приведення всіх норм життя до правил, усталених у ЄС, відмовлено в праві виходити у своїх відносинах з ЄС з так званих Копенгагенських критеріїв (критеріїв членства в Союзі). Данія, головуюча в ЄС країна, чітко дала зрозуміти, що відносини з Україною не входять до числа її пріоритетів, що навіть концепція «сусідства», яка викликала негативну реакцію не лише в Україні, не буде розглядатися серйозно до початку розширення ЄС. Подарунком Данії Україні на честь свого головування було закриття Посольства в Києві. І це — теж сигнал. Його можна називати ознакою короткозорості та нездатності прораховувати ситуацію зі стратегічного погляду; можна, цитуючи Тичину, говорити, що «нам своє робить». Дійсно, нам своє робить. Україна не має іншого виходу, крім модернізації всього можливого, крім не декларативного, а справжнього переходу до сучасних форм організації суспільного життя. Україна ніколи не матиме шансів змусити рахуватися з собою, залишаючися економічно слабкою, стратегічно залежною від Москви чи будь-якого іншого стратегічного партнера. Концепції відносин між Україною і ЄС, що розробляються сьогодні в надрах «мозкових центрів», є досить далекими від реальності. Намагання поставити стіну — а йдеться не лише про візову стіну, але й про торгові відносини, про співпрацю в галузі безпеки — з кожним днем відчувається все сильніше. Українські пропозиції — і стосовно вивчення можливостей лібералізації візового та торговельного режимів, і стосовно визначення ключових моментів, які б дозволили зрушити з місця і надати нормальної, сучасної якості відносинам, залишаються виключно предметом обговорення на конференціях і не мають жодних наслідків.
Зрозуміло, що ця ситуація не може вважатися нормальною, що вона об’єктивно не може позитивно впливати на загальну картину безпеки і стабільності в Європі, що все одно ці проблеми доведеться вирішувати — але обидві сторони ризикують на той час втратити останні можливі точки дотику. Україна перебуває в ситуації, коли вона потребує чіткого стимулу, чітко визначеної політики і серйозного переосмислення існуючої досі політики. ЄС сьогодні демонструє, що не хоче мати справи саме з тією Україною, яку бачить сьогодні, і вона, треба сказати, певною мірою сама сприяла такій ситуації. Йдеться ж, однак, не про сьогоднішній день. Жодна з країн сьогоднішнього клубу заможних ніколи не переживала настільки важкої історії, настільки низьких можливостей для старту і настільки повної відсутності допомоги, нехай навіть моральної. І жодна з них не стикалася з настільки повним нерозумінням можливих перспектив. Очевидно, єдиним виходом може бути лише власний розвиток, який би сам по собі змусив змінити точки зору, — і це аж ніяк не безвихідь.
