Найбільш українські українці

Останнє засідання курултаю кримських татар сповнило мене гордістю за Україну, за те, що, незважаючи на всі недоліки, про які я багато разів писав, він принаймні намагається вчинити як слід. Варто пригадати також і передісторію кримськотатарського народу, з яким так безжалісно вчинила Радянська влада.

1944 року всі кримські татари: чоловіки, жінки, діти, немовлята, солдати, які щойно повернулися із фронту, — були звинувачені в співробітництві з фашистами й заслані в Середню Азію. Половина з них померла по дорозі або першого року заслання. Пізніше кримських татар було реабілітовано, але додому повернутися їм не дозволили. Кримська земля була дуже стратегічно важлива, дуже щедро обдарована сонцем і морем, і місце засланців вже було зайняте тими, котрі прийшли після них. Ті, що намагалися повернутися, не могли отримати прописки, а без неї не могли знайти роботу. Вони організували мирний, легальний, абсолютно коректний рух за повернення на батьківщину. Перечитуючи книжку Людмили Алексєєвої, члена Московської Гельсінської групи, «История инакомыслия в СССР», я виявив, що вона розцінює рух кримських татар як попередника «Хроники текущих событий», яка публікувалася їхньою групою. Під одним тільки зверненням татар до XXIII з’їзду КПРС 1966-го стояло 130 000 підписів — практично всіх дорослих представників цієї нації. Мустафу Джемілєва, їхнього визнаного лідера й національного героя, не раз викликали в КДБ, і не раз він потрапляв у в’язницю. Кримські татари, незважаючи на всі випробування, ніколи не порушували законів існуючого режиму, а беззаконний режим так і не зміг зламати їх. Лише тоді, коли імперія зла вже корчилася в передсмертних судомах, стало можливим масове повернення кримських татар на батьківщину, де вони зустрілися з дуже холодним прийомом з боку тих, котрі тепер жили в їхніх будинках. Їхня трагічна історія завжди буде й має бути невіддільною частиною української суспільної свідомості. Вони все ще потребують визнання та представництва в органах влади. Вони дисципліновані, цілеспрямовані, вони чекають від Києва підтримки проти місцевих комуністів. На них не можна не звертати уваги. Будучи мусульманами й татарами, вони в якомусь сенсі — найбільш українські з-поміж усіх українців. Їхня історія так само тісно пов’язана з Україною, як і їхня доля. Питання тільки в тому, чи зможе Українська держава почути їх, поставитися до них з увагою і дати їм те офіційне представництво, на яке вони заслуговують. Ця нація тільки додасть слави та краси букетові націй, яким є український багатонаціональний народ. Як людина зі сторони, я не можу радити — тільки спостерігати й сподіватися, що справедливість переможе.