«Жити, щоб розповісти про життя»

Сучасна війна сформувала серед українців два типи борців за принципи свободи, гідності й справедливості: тих, хто без упину воює зі зброєю в руках, віддаючи життя за право на існування нашої країни й тих, чиїм знаряддям є слово, вплив якого наразі надзвичайно важливо посилювати. Кожного дня українські журналісти наполегливо працюють над цим, намагаючись захистити інформаційний фронт від ворожої пропаганди.

Сьогодні мені пощастило поспілкуватися з кандидаткою філологічних наук, історикинею, авторкою та блогеркою газети “День”. Суб’єктивною, емоційною, але правдивою Анною Данильчук. Вона є непевершеною експерткою з того, як розповідати про Україну світові. Саме ця тема й стала наріжним каменем нашої розмови. Тому зараз пропоную вам трохи ближче познайомитися з Анною, дізнатися про її професійний шлях і дослухатися до безцінних порад щодо того, як доносити правду про російсько-українську війну, аби вона була почута закордоном.

- Яка Ваша ключова місія як медійної особистості?

“Я у сферу журналістики йшла досить довго. Через викладацьку кар’єру, через комунікаційний досвід. І якби спростити відповідь на Ваше запитання, то я б сказала, що світу бракує знань про Україну. Бракує знань якісно адаптованих до потреб широкої аудиторії. Поступово з’являється багато хороших книг, публікацій про нашу історію, культуру й навіть кухню. Велика частка з них перекладається на англійську мову, але часто вони складні для того, хто тільки починає знайомитися з Україною або для того, хто хоче швидко сформувати своє уявлення про неї. Тому свою функцію я, власне, вбачаю (інколи використовую таку вчительську фразу) в “поясненні” нашої сильної давньої країни, у розвінчуванні міфів, які росія як імперія, росія як радянський союз нав’язували світу. На жаль, впродовж тридцяти років незалежності ми їх не геть знищили. І ось зараз той час, коли дуже важливо очиститися від них і показати наше красиве єство, яке здивувало світ.”

- Не можу оминути одну цікаву деталь, Анно. Перед нашою бесідою я прочитала в статусі Вашого Telegram-акаунту такий вислів: “Vivir para contarla” (від ісп. “Жити, щоб розповісти про життя”). Розкажіть, будь ласка, як Ви тлумачите його особисто для себе?  Які смисли вкладаєте в нього?

“ Це цитата й водночас назва автобіографії мого улюбленого письменника, латиноамериканського автора, Нобелівського лаурета, Габріеля Гарсія Маркеса. Вона там невипадково. Попри те, що зараз існує дуже багато тренінгів, порад щодо того, як стати письменником чи як стати журналістом, я скажу таку крамольну річ: крім навчання, у людини ще має бути внутрішня потреба розповідати. Як почалися мої блоги чи статті? Вони ніколи не йшли через те, що “хочу працювати” або “хочу заробити кошти”. Мені здається, що успіх у професії, успіх у творчості тісно пов'язаний зі сродністю праці, тобто, коли ви ненавмисно змушуєте себе, а коли відчуваєте: “Хочу розповісти”. Саме так Маркес підсумовував своє творче життя. І насправді це не мало. Адже якщо правильно розповісти – можна змінити хід історії.”

- Наразі спостерігається спад інтересу іноземців до подій в Україні. Як, на Вашу думку, ми можемо продовжувати тримати фокус їхньої уваги на даній темі?

“Дуже правильне, дуже актуальне запитання, яке потрібно ставити собі щодня. Скажу так, я шаленого падіння уваги до нас не відчуваю. До того ж, якась важлива подія стається, і це повертає інтерес. Тут навіть не треба поспішати нервувати, тому що так буває й у вашому особистому житті, коли певна тема вас турбує, потім не турбує, а після ви знову до неї повертаєтесь. Але з того, що ми можемо робити, окрім як перемагати , так це пропонувати багато різних і якісних оповідей про цю війну: від репортажів з фронту до особистих історій, які чіпляють. А в нас їх щодня відбувається тисячі, вартих уваги, вартих окремих книг.  І якщо ми прагнемо тримати аудиторію, то це має бути не просто формальне виконання, а бажання орієнтуватися, бажання створювати user-friendly контент, який хотілося б читати й розуміти. І я особисто собі пообіцяла, що в майбутньому, коли у світі будуть війни (а вони, на жаль, будуть), я ніколи не позбавлятиму їх своєї уваги. Я завжди буду стежити, завжди намагатимуся зрозуміти, хто правий, хто винуватий, де чорне, де біле. Тому що українці впродовж десятиліть також були досить відрізані від світу. Тобто й нас заховали за залізною завісою, та й ми не надто десь там зазирали чи співпереживали. А зараз усвідомлюємо, наскільки ми всі пов’язані й, навпевно, потрібно виходити з цієї комірки й перейматися глобальними речами теж.”

- У той час, коли ми зустрічаємося з Вами з метою обговорення значущості інформування світу щодо російського вторгнення на територію української держави, водночас спостерігаємо, як у день підриву Каховської  ГЕС ООН радо вітає нас з днем російської мови. Чи інакша, менш відома історія, коли генеральна директорка ЮНЕСКО на офіційному сайті організації висловлює свої співчуття з приводу смерті російського пропагандиста Ростіслава Журавльова, який був причетний до штурму Донецької обласної державної адміністрації у 2014 році, а також до вбивства й пограбування мешканців сходу України в складі незаконного збройного формування “лнр”. Скажіть, як Ви ставитеся до бездіяльності міжнародних інституцій? І як реагуєте на подібні некоректні, з точки зору морально-етичних принципів, дописи та коментарі?

“ Почну з міжнародних організацій на кшталт ООН. Червоного Хреста, не будемо згадувати ОБСЄ, які стали розчаруванням світу. Те, що система глобальної безпеки себе не виправдала – це факт. Ви знаєте, що і Європа, і Північна Америка, вони є успішними, тому що в них налагоджені внутрішні державні системи. І для того, щоб ця система працювала, потрібно виконання певних правил й етапів. Ось тут стається так, що резолюція ООН з того чи з іншого приводу розв’язує руки й легітимізує дуже багато міжнародних рішень. Наприклад, ви хочете надавати гуманітарну допомогу й підтримувати, але у вас немає причин. ООН приймає резолюцію і ви кажете: “Тепер можемо”.  Тобто, на жаль, для публічної думки, для політичних рішень дуже часто необхідні якісь ініціативи цих інституцій. І хоча вони не є діячами, а лише спостерігають і постійно висловлюють стурбованість, паралельно певні їхні документи часто відкривають дорогу для тих держав, які хочуть нам допомогти. Станом на зараз ми не зреволюціонуємо ООН, але, я думаю, що в перспективі, коли Україні переможе, коли треба думати, як покарати й переформатувати росію, постануть питання й про ці організації. 

Стосовно вашого другого питання щодо того, коли інтелектуальні авторитети висловлюють хибні думки. Я особисто не знала цієї історії про очільницю ЮНЕСКО. Мені це неприємно, бо я теж працюю у сфері культурної спадщини, а ЮНЕСКО це такий собі бренд. Але росія дуже довго грала на міжнародній арені одну з провідних ролей. Світ почував себе комфортно з нею. І ставили після розпаду радянського союзу на росію, а не на Україну чи на якісь там балтійські держави. І через її природні ресурси, і через її поганий характер, і через те, що багато людей боягузливі. На жаль, у всіх цих інституціях теж багато людей, які внутрішньо є прихильниками росії, і це так легко не перевиховується. Не можна було бути толерантними до нацистського режима гітлера, так само не можна бути толерантним до сучасного російського. І наше завдання постійно показувати, наскільки страшним і вбивчим є цей режим. Аби Facebook не замальовував фотографії.  Тому що це відбувається… Якби ж це можна було так само завуалювати в історії, у житті, повернути всіх тих людей, то нехай би замальовував. Не можна настільки рятувати людей від реальності. Раз ми вже допустили (і Україна, і світ) те, що путін сформувався, треба говорити про цей режим і прирівнювати його до кількох геноцидних режимів, які вже давно засудив увесь світ. Купа парламентів зараз нарешті прийняли рішення, що Голодомор був геноцидом. І якщо якийсь європейський політик, у країні якого прийняли це рішення буде казати, що це не геноцид,і росія не винна, він матиме за це відповідальність. Здавалося б, ну не такий вже дієвий і рішучий механізм, але він спрацьовує. І, можливо, одного дня та сама очільниця ЮНЕСКО муситиме відповідати за прирівнювання або, скажімо, позитивну оцінку таких собі геббельсів путінського режиму.  ”

- Чи погоджуєтеся Ви з думкою про те, що сучасну війну слід сприймати не лише як боротьбу України за власні кордони, а як екзистенційну, як таку, що є вирішальною для всього цивілізованого світу? 

“Так, абсолютно. І про це потрібно говорити не соромлячись. Так само як треба пояснювати, що та допомога , яку отримує Україна - це насправді інвестиції в мир і спокій світу. І так уже сталося, що театр бойових дій розгортається на нашій території. Коли їдеш і бачиш ці вирви, розумієш, наскільки багато ми втратили. І те, що ми оптимістично налаштовані, усвідомлюємо, що для нас немає іншого варіанту, як перемогти в цій війні, ще певною мірою ми захищаємо світ від поширення цієї біди. Тому що якщо Україна програє (уявімо собі це в альтернативній реальності), ми стовідсотково розуміємо, що росія не зупиниться. До того ж, це прецедент для багатьох авторитарних режимів. Америка відчуває засторогу перед Китаєм, подекуди бачить росію, як таку собі стримуючу силу. Але коли той самий Китай побачить, що путінський режим попри всі санкції, побаченні злочини й геноциди, переживе цю війну, що спинить росію від атаки на Тайвань чи якісь інші території? Що спинить її від атаки на Латвію, Литву, Естонію, скажімо? НАТО? А ми з вами впевненні? Багато світових лідерів були готові до того, що Україна здасться. Вони жили з радянським союзом, співіснували з ним. України там геть не було видно, і світ це приймав. А якщо прийняти ще більше подібних злочинів, можна занапастити весь світ.”

- Популяризація російсько-української війни - виключно задача журналістів чи кожного свідомого громадянина України?

“Кожного свідомого громадянина нашої країни. І я б наголосила, що саме свідомого, тому що в час війни ми несемо велику відповідальність за інформацію, яку поширюємо. Ви теж проживали ці перші тижні, коли люди робили багато дурниць. Скажімо, публікували місця, куди потрапляли снаряди, і російські орки використовували це для корегування. Я читаю курси з медіаграмотності в університеті і часто кажу, що українці за ці півтора року війни дуже швидко спрогресували. Ми зараз, напевне, одна з найбільш медійно грамотних націй, адже це питання виживання. Мені здається, що світу бракує живих історій, тому я, власне, почала свій блог. Хтось стежить за журналістикою, за професійними публікаціями, але дуже багато хто потім варифікує їх додатково в інших засобах масової інформації. Зараз ця війна йде в режимі онлайн. З одного боку, це дуже брутально, що світ може за нею спостерігати, а з іншого - він одразу бачить злочини росії. Ви пам’ятаєте, як росіяни хотіли фальшувати Бучу, Ірпінь, знімали свої монтажі?Але є супутникові зйомки, є відео камер спостереження, і вони вже не можуть приховати своїх злочинів. Тому доступ до інформації - це дуже важливий елемент введення війни. Пам’ятаю , коли  з’явилися всі ці фото з Бучі, які Facebook ще не блерив, і я зачепилася поглядом за молодих людей, які загинули й були присипані піском. І ось їхні кеди, їхні пальта, це показує тобі реалістичність. Це те, що чіпляє, бо ви кожного дня бачите його поряд. І наше з вами завдання сьогодні - показувати реальність цієї війни.”

- Зараз пропоную перейти до підсумків нашої розмови й хочу запитати у Вас , чому все ж таки важливо займатися просвітницькою діяльністю щодо питань української ідентичності?

“У всіх людей, напевно, є бажання розповідати про своє “важливе”. І ця війна дала нам відчуття, що любов до батьківщини, народу  – це не щось абстрактне, це не високі фрази. Ми відчули екзистенційну загрозу й згуртувалися. Мені навіть дехто з тих самих підписників каже: “Ми вам у чомусь по-доброму заздримо, бо ви відчуваєте оцю реальність життя.” Коли смерть так близько, коли знищення так близько, дуже гостро відчувається любов, краса… По-друге, ми справді дуже сильні. Подумайте, скільки століть нас нищать. Якби ми мали не вижити, ми б уже не вижили десь там у XVIII- XIX сторіччі. Попри все. Попри всі руйнування, знищення, Голодомор, унікальним, магічним чином Україна лишається. Зараз світ із нами. Він нас бачить більше ніж у тридцяті роки чи в часи царської росії. Для цього є інструменти: той самий Інтренет або глобалізація, коли вже всі всіх більш-менш знають, і світ дуже залежний один від одного. Мені здається, що це подібно до того, як у всіх є свої сімейні скарби, сімейні історії, у всіх є якийсь найкращий посуд, який дістають на Різдво чи якесь намисто, яке ви хочете одягнути, коли бачитеся з кимось, кому хочете сподобатись, хто вам важливий. Точно так само відбувається з історіями про свою країну, коли ти бачиш, що вона дивує світ. Ти пояснюєш людям, що це невипадково, бо ми були Київською Руссю, у нас були козаки. І світ, бачачи героїзм України, готовий це сприймати. Зовсім нещодавно я мала розмову з філософом Вахтангом Кебуладзе , і він процитував іншого філософа, чиє прізвище я вже згубила в пам’яті, але прозвучала така дуже гарна фраза англійською: “Nations are narrations ”, яку можна перекласти як “Нації – це оповіді”. Дійсно, від того, яку історію ми розкажемо світу, великою мірою залежить те, як сформується наша особистість.”

- Ну й наостанок я б хотіла спитатися у Вас рекомендації. Яку іншомовну літературу про Україну слід почитати іноземцям, які хочуть краще зрозуміти наш досвід?

“Я тут традиційно хочу сказати, що треба, аби більше книг бібліотеки газети “День” було перекладено англійською, тому що вони дають дуже правильні екстракти елітарної культури, яка здатна захопити світ, яка здатна показати це українське суспільство високої культури. Ну й насправді потрохи вже з’являються книги з історії України. Є “Короткий курс історії України” Олександра Палія (“A history of Ukraine. A short course” by Oleksandr Palii). Він досить таки простий, але швидко ознайомить іноземців. Я знаю, що Тімоті Снайдер наразі дуже популярний автор. Але вважаю, що станом на зараз ринок незаповнений, тобто для людини, яка хоче познайомитися з Україною, англійською мовою немає достатньо інтелектуальних продуктів. І нам над цим треба працювати.”

Тамара Ковальчук