Лікувати тварин — це вміти відчувати чужий біль серцем
Сьогодні — День працівників ветеринарної медицини
Малечею я мріяла стати ветеринаром. Ця мрія була десь після мрії стати балериною, але перед мрією бути художником... Таким бажанням майже нікого не здивуєш, адже багато хто теж збирав підмерзлих пташок і слабеньких кошенят з чистим дитячим бажанням врятувати все живе на світі...
Досі думаю, чому ж я не стала зрештою ветеринаром? І розумію — тому що боюся. Боюся втрат і невдач. Боюся жити з постійним жалем у серці, з головою, переповненою чужими долями, і сердитися на себе за те, що не можу врятувати всіх-всіх. Бути лікарем для тварин певною мірою героїзм. Лікувати тварин — це важка справа. Вони ж бо мовчать... І доводиться покладатися лише на свої знання, досвід, можливо навіть інтуїцію. Треба вміти не просто лікувати, а й відчувати серцем...
Наша суспільна свідомість, на жаль, ще не розвинулася до того стану, коли цінується будь-яке життя, хоч би і собаче. Тож таким чином праця ветеринара багатьма досі не вважається рівноцінною праці людського лікаря. Дарма. Життя — це життя, і — не важливо чиє — воно священне.
Я щиро вдячна всім працівникам ветеринарної медицини за їхню важливу і складну працю! Дякую за те, що приборкуєте свої страхи і не втрачаєте віри у правильність свого вибору. Дякую за любов, якою керувалося ваше серце при виборі професії. Ви не помилилися!
