Залізниця — особливий стан душі
Коли я була маленькою, то любила їздити трамваєм... У ньому я почувалася дорослою, адже сидіння у трамваї вищі ніж автобусні, й тому мені не доводилося сидіти в мами на руках, щоб побачити у вікно і місто, і людей, і дерева... Трамвай для мене завжди був міні-поїздом, що мчить мене до пригод. Про справжні поїзди я тоді тільки мріяла.
Тож, коли я стала вже достатньо самостійною, щоб подорожувати без старших, найбільшим щастям, як і в дитинстві, було відчути себе дорослішою, ніж я є насправді. І ось квитки, клунки і торбинки, друзі, колії і чорні шпали — я їду поїздом на море! З тих пір залізницю я полюбила більше ніж трамваї.
Об’єктивно я розумію, що особливо радіти нема чому — спека або холод, сторонні люди і запахи, і світла, як у Андруховича, — «саме настільки, щоб не заснути і не читати»... Але мені сподобалося і вперше, і вдруге, і вмільйонне — теж сподобається.
Залізниця — це не гонитва за комфортом, а особливий стан душі. Стан меланхолійної надії, любовного остраху змін і чогось нового.
Незалежно від пори року, видимості, світла і часу пейзаж за вікном вагона постає чимось чарівним і недосяжним, але дуже близьким і рідним. Він стає особистим переживанням, що промайне повз, але залишить тужливий післясмак...
Тож я вітаю усіх працівників залізниці з професійним святом! Адже вони створюють особливий світ, який я так люблю.
