Вони з «тої раси, що карку не гне»,

2016-й — рік 20-річчя «Дня» та його читачів. Природно, що ми запросили читачів до діалогу — про те, чим є газета для них та яка її роль для розвитку суспільства загалом. І отримали листи від передплатників із 20-річним стажем — Юрія Килимника, Наталії Гумницької... А головний редактор науково-аналітичного журналу «Наша перспектива» Володимир Чубай навіть запропонував ініціативу: «Ні дня без «Дня». Пан Володимир пропонує зробити це гасло основою довгострокової індивідуальної програми кожного українця. Днями до редакції надійшов лист від подружжя Андрія та Галини Яценків із Львова, які в ювілейний для «Дня» та Івана Франка рік провели цікаві паралелі.

Хвалебні оди і хмародерні фрази чомусь завжди є незмінними супутниками ювілейних дат видатних українців. Не вдалось уникнути цього й Іванові Франку: до 160-річчя від дня його народження та 100-річчя від дня смерті буде виголошено багато промов, проведено чимало конференцій, написано достатньо статей, досліджено-передосліджено факти біографії крізь призму власного ж світогляду, а «Фейсбук» ряснітиме поезією та постами пожовклих фото у вишиванках. З одного боку, таку «франкоактивність» можна лише привітати, бо ж пам’ятають, шанують, знайомлять молодь із здобутками українського духу через збільшувальне скло франківської творчості та життєпису! З другого — у всезагальному губиться індивідуальне, у фразах «видатний поет, пророк, публіцист, перекладач, науковець, економіст...» зникає «мій Франко», Франко, який близький мені світоглядно, який пліч-о-пліч зі мною будує нашу державу, який може дати батьківську пораду в нелегкі часи! Мабуть, для Івана Яковича також найприйнятнішим було б, щоб «не для мене це нинішнє свято, воно... як знак того, що в широких кругах нашої громади займається або й сильно вже горить те саме бажання освіти, бажання свободи і широкого індивідуального та громадського розвою... хай пропаде моє ім’я, але нехай росте й розвивається руський народ». Найбільше б його тішило, що хтось таки скористався з його писань, що на його «фундаменті здвигнулося пишне, сміле склепіння». І це було б гідне його вшанування! У цьому контексті вже не здається випадковим, що дві знакові для українців події збіглися у часі — рік Франка і рік газети «День». Адже саме «День» був яскравою ілюстрацією того, як і словом, і ділом заховувалися в серця українців франківські завіти, як шанувалися його імперативи й ілюструвалися справедливі інвективи. Якби ми хотіли написати про те, як «днівці» номер за номером робили щеплення суспільству від рутенства, вичавлювали із свідомості «змосковщеного Івана», готували екстракти для повернення національної пам’яті, відкривали очі на правду, то й газетних шпальт цього номера було б замало. Сьогодні ж хочеться найбільше закцентувати на тому, наскільки газета «День» змогла стати тою якісною, у Франковому розумінні, газетою, модель якої він вималював у своїй публіцистиці.

Оскільки рефреном Франкової творчості була неустанна праця на полі вселюдського поступу, то й вектор його журналістської діяльності також був спрямований на духовну мобілізацію народу та його орієнтування в суспільно-політичних координатах. Саме тому він створив власний взірець комунікації, певний ідеал взаємодії  журналіста й читача, який передбачав інформаційний колообіг: журналіст генерує ідеї, порушує актуальні питання та проблеми, які, проектуючись через часописи на світогляд читача, переломлюються крізь призму його духовних та суспільних цінностей та фокусуються у вигляді певних дописів, критичних зауваг знову на сторінки друкованого органу. Основою цієї комунікативної моделі мусила бути свобода слова, яку публіцист вважав першочерговою для будь-якого видання. «Ми надо все цінити будемо свободу переконань і вільної обміни думок», — писав у передовій статті «Товариша». Цей франківський принцип сьогодні сповідує газета «День». І навіть якби на її шпальтах не з’явилися мільйони статей, які щодня виносили на поверхню з суспільної каламуті болючу, гірку, але правду, то будь-яку книжку з Бібліотеки «Дня» — візьмемо за приклад нещодавню книжку Івана Капсамуна «Котел», або Справа без терміну давності» — можна назвати квінтесенцією двадцятирічної діяльності газети «День».

Комунікативна взаємодія «журналіст — читач», на думку І. Франка, мала б реалізуватися у трьох зонах: зоні постановки проблеми, зоні розв’язання проблеми, зоні позитивних емоцій. Отже, «зона постановки проблеми» в цій комунікативній взаємодії передбачає насамперед прерогативу читача в наданні інформації. Іван Франко вважає, що якісну пресу «цїхує певна серіозність у відношеню до живої дїйсности, охота до шукання глубших зв’язків між фактами та жива цікавість до живої сучасности та до насущних інтересів громади». Це можливо лише тоді, коли читач та журналіст спільно шукатимуть болючі проблеми, які матимуть суспільний резонанс: «До газети може придатну річ написати не тільки кожна освічена жінка, але навіть письменна селянка, бо тут само життя найліпше диктує, що і як писати». «Пошта Дня» — це платформа постановки гострих суспільних проблем, їх спільного розв’язання, резонансу, адже газета «День» чи не єдина в Україні прислухається до своїх читачів, співавтором «Дня» може бути кожен, незважаючи на звання, освіту, достаток. Другий важливий момент, на думку Івана Франка, право читача на інформацію без будь-яких ідейних фільтрів: «Нема думок страшних, неморальних або шкідливих. Усяка думка стоіть того, щоб йійі передумати, розібрати і справдити». Адже основна місія журналіста не лише подавати читачам готовий інформаційний продукт, а й навчити їх самостійно генерувати певні думки та ідеї. Завдання, яке ставить він перед журналістами: «Дбаймо про виробленє серед нашої громади власної критичної думки та власного артистичного смаку». Мірилом справжньої суспільної вартості видання є зацікавлення публіки, своєрідний «інтелектуальний пінг-понг» між читачами та журналістами, адже поєднання критичності в сприйнятті інформаційних матеріалів та їхньої об’єктивності дозволяє формувати громадську думку. Щотижнева рубрика «Резонанс» — це яскраве свідчення того, що «Дню» таки вдалося сформувати свою мислячу аудиторію, що редакція змусила працьовитих від природи українців розробити ще одну «групу м’язів» — власні мізки, допомогла повернути своїм читачам атрофоване переконання, що свобода слова — в плюралізмі думок.

У зоні розв’язання проблем основна роль відводиться публіцистові, який мусить виступати «свідомим та живим виразом інтересів, смаку, поглядів і почувань суспільности», адже «чим багатший скарб єго спостережень і почувань, ...тим тіснійший і ріжноріднійший буде єго зв’язок з суспільністю, тим більший і ривкійший буде єго вплив на суспільність». Ця зона і  сьогодні найважливіша, адже без інтелектуально та морально потужного колективу журналістів газети б не існувало. Саме вони виконують спільне завдання, яке Франко формулює так: «...Ясно держати і систематично боронити стяг національності...»

У далекі 1990-ті «День» став точкою неповернення у радянське минуле та нульовим відліком нової системи координат української свідомості. Справжнім інтелектуальним вибухом ставала кожна книжка з півсотенної Бібліотеки «Дня», новою мандрівкою свідомості — кожен матеріал «Україна Incognita» («де на багатьох різних полях духовного та наукового життя приходилося проторити перші стежки, розбуджувати зацікавлення та нав’язувати перші нитки для будущої тканини»), спалахом емоцій — чергові  фотовиставки. Журналісти «Дня» своєю працею вже двадцять років повторюють за Іваном Франком: «Я з тої раси, що карку не гне!»

У далекі 1990-ті «День» став точкою неповернення у радянське минуле та нульовим відліком нової системи координат української свідомості. Справжнім інтелектуальним вибухом ставала кожна книжка з півсотенної Бібліотеки «Дня», новою мандрівкою свідомості — кожен матеріал «Україна Incognita» («де на багатьох різних полях духовного та наукового життя приходилося проторити перші стежки, розбуджувати зацікавлення та нав’язувати перші нитки для будущої тканини»), спалахом емоцій — чергові фотовиставки. Журналісти «Дня» своєю працею вже двадцять років повторюють за Іваном Франком: «Я з тої раси, що карку не гне!»

Звісно, одна з найважливіших місій у цьому колективі належить головному редакторові Ларисі Івшиній. Упевнені, що якби Іван Франко був із нею знайомий, то назвав би її, як і землячку — Лесю Українку, «чи не єдиним мужчиною на всю Україну!». Якщо в когось закралася би щодо цього хоч крапля сумніву, то Каменяр відразу б порадив прочитати «Мої університети» пані Лариси.

Дуже важливим для Івана Франка було створення інформаційного іміджу України як у Європі, так і в Росії. «...Ніколи не було пізно на заснованє органу чисто інформаційного, що знайомив би Европу з нашим житєм, з історією, етноґрафією, літературою та сучасним розвоєм нашого народа, не цураючи ся й політики, та виступаючи твердо, солідно, до европейців промовляючи по-европейськи, без претензій, щоб вони доконче встромляли носа до всіх наших дрібних пересварок та фіктивних «борб»», — пише він. Публіцист також наголошує на попиті українського видання, яке б виходило російською мовою, бо саме воно могло б налягати «в своїх чільних статях головно на роз’ясненє прінціпа національности та автономічної політики в державі...» Потребу спілкуватися з європейцями на рівні редактор «Дня» Лариса Івшина відчула ще на світанку видання: з 1998 року газета почала виходити англійською мовою, а навесні 1999 року стала  членом Міжнародної газетної асоціації «Синдикат».

Сьогодні ж майже кожен номер газети містить актуальні інтерв’ю чи дописи європейських інтелектуалів. Щодо російськомовного населення, то воно мало змогу читати «День» російською ще  з 1997 року. Пригадуємо, що за рік до анексії Криму відпочивали в Алушті й обійшли безліч кіосків у пошуках улюбленої газети. В одному з них продавчиня нам розповіла, що видання треба замовляти заздалегідь, бо «местная интеллигенция газету хватает, как горячие пирожки, но, к сожалению, ее очень мало...».

Ще одна зона — зона позитивних емоцій. Вони виникають тоді, коли задовольняються потреби читача в інформації, не виникає психологічного дискомфорту під час її декодування, виникає почуття солідарності на основі спільних ідеалів та життєвих цінностей. Інколи сучасні журналісти створюють у своїй уяві певний образ публіки як сукупності індивідів з абсолютно протилежними інтересами, які він намагається задовольнити, щоб «утримати» свого читача. У фейлетоні «Наша публіка» Франко писав, що якраз у цьому й криються причини «мовчанки о важних та жизненних річах, і безконечне мливо на тему «у городі лобода, а в Києві дядько», і ніякою логікою непостежиме скаканє від «нашого демократизму» під булаву «єго Високопреосвященства» і від програмового «ми поступовці і федералісти» до «мира, витікаючого з мощів святого Николая», і дрібна полеміка о дрібні особисті урази...». Журналіст втрачає свій моральний авторитет, коли «для єі догоди ми раз чорніємо, раз біліємо. Для єі ласки ми сьогодні плюємо, а завтра лижемо». Цінності газети «День» абсолютно протилежні, адже вона не «утримує», а «групує». «Газета має те до себе, що групує людей, громадить йіх постійно довкола спільної роботи, будить і піддержує почутє товариське...» — знову цитуємо І. Франка. Варто закцентувати, що це єдина газета, яка натхненно групує навколо себе молодь, маємо на увазі Літню школу «Дня»». Сотні її випускників уже понесли у світ той паросток правди, який щоліта вирощує із зерен свободи думки газета «День». А проекти «Дня» надихають їх на створення власного інтелектуального продукту. Наприклад, студенти першого та третього курсів факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка видали збірник есеїв «Мій Франко» (за редакцією Андрія та Галини Яценків), у якому опубліковано матеріали тих, у кого «дух, що тіло рве до бою», тих, хто вміє слухати і чути голос свого Івана Франка.

...Беремо до рук свіжий тижневик! Мабуть, Іван Франко теж його б передплачував та купував! Читав ночами, пишаючись, що журналісти «Дня» завжди пам’ятають, що за ними «міліонів стан стоїть», що їхній «патріотизм не празнична одежина», що вони «глядять життю і смерті в очі сміло», а також писав би полемічні статті-відповіді на цікаві матеріали, вирушав у віртуальну мандрівку музеями своїх сучасників разом із «Днем». А ще Іван Франко обов’язково б прийшов на зустріч з учасниками Літньої школи «Дня»! Цікаво, про що б найперше вони його запитали?

Галина ЯЦЕНКО, Андрій ЯЦЕНКО, доценти факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка

ДО РЕЧІ

«Галицько-руська мандрівка-2»

Аналогію Андрія та Галини Яценків «підтримує» ще один факт із біографії «Дня». 2015 року, під час Днів «Дня» в Дрогобичі, головний редактор та команда газети приділили велику увагу відвідуванню Франкових місць. Екскурсія супроводжувалась інтелектуальним діалогом із краєзнавцем, режисером, громадським діячем Іваном Скибаком. Він назвав цю невелику подорож «Галицько-руська мандрівка-2». «Перша відбулась улітку 1884 року, — розповідав Іван Михайлович. — Франко створив екскурсійну групу (між іншим, він був одним із перших екскурсоводів Галичини, а може, й України), в якій були кияни. Іван Якович написав спеціальну віршовану програму для цієї галицько-руської мандрівки. Вона починалася так: «Сонце по небу колує, мають і хмари свій шлях, вітер невпинно мандрує по України полях. Ми ж сонця ясного діти, вольного вітру брати, мали б сидіти-нидіти, мали б в дорогу не йти? Гей же в дорогу, в ясную путь, скинути з серця тривогу, вольним повітрям дихнуть!» «Галицько-руська мандрівка-2» почалась церквою Святої Трійці з прибудованим будинком, в якому була чотирикласна «нормальна школа», де навчався Іван Франко, а завершилася в Нагуєвичах — селі його колиски.

Ольга Харченко, «День»