Де ж "сало в шоколаді?"
Звернімо увагу, за яких обставин зарубіжні виробники миттєво захопили український ринок продовольства. Сталося це, коли почали вповільнюватися темпи інфляції. Переробні підприємства повинні були виплачувати такі, як і раніше, високі відсотки за отримані кредити. Що ж вони в цій ситуації зробили? Вони почали збивати закупівельні ціни на сільськогосподарську сировину й водночас різко підвищувати ціни на свою продукцію. Сільгоспвиробники не забарилися з заходами у відповідь: у господарствах пройшов масовий забій худоби, а на міських вулицях з'явилися цистерни з колгоспним молоком - безпосередньо від виробників.
Саме тоді порожні полиці магазинів наповнили недорогі імпортні продукти (у цій статті ми свідомо не торкатимемося питання їхньої якості). Кількох місяців цілком вистачило на зміну орієнтації торгівлі. Незабаром вітчизняні продукти почали повертатися в торгівлю, але за вельми високими цінами - адже рано чи пізно керівники переробних підприємств змушені були змиритися з тим, що закупівельні ціни на сировину повинні бути хоча б на такому рівні, щоб сільські виробники могли принаймні вижити.
Тенденція до зменшення випуску продукції (з 1991 року виробництво молока скоротилось удвічі, а м'яса - втричі) призвела до того, що держава лише від занепаду тваринництва щороку втрачає майже третину бюджету. За даними Мінсільгосппроду, нині використовується лише 25 - 40% потужностей переробних підприємств, і може статися, що доведеться закривати кожне третє підприємство, яке спеціалізується на переробці м'яса й кожне четверте - молока. Переробні підприємства вчасно не розраховуються з сільгоспвиробниками за здану продукцію, тож ті не мають коштів на закупівлю кормів і лікувальних препаратів й або закривають очі на падіння продуктивності, або, будучи не в змозі прогодувати худобу, пускають її під ніж.
Тим часом держава витрачає гроші на допомогу господарствам громадського сектора, які, приміром, видоюють по 1 тис. кг молока від корови, хоча варто було б замислитися про доцільність допомоги таким тваринникам, враховуючи, що в приватних господарствах цей показник у 6 - 10 разів вищий.
До речі, виробництво молока в приватному секторі неухильно підвищується. Збільшується питома вага фермерських і особистих підсобних господарств, зростає чисельність поголів'я продуктивної молочної худоби. Тим часом як 1996-го порівняно з попереднім роком у громадському секторі виробництво молока зменшилося на 18%, у приватних господарствах - збільшилося на 4%.
Керівники більшості м'ясокомбінатів і молокозаводів - далеко не дурні й чудово розуміють, що низькі закупівельні ціни - це зашморг на шиї виробників сільгосппродукції, і колись вони можуть залишитися без сировинної бази.
Виходом для переробників може стати збільшення асортименту продукції. Приміром, за рахунок випуску дорогих ковбас чи сирів можна підтримувати обсяги низькорентабельної продукції. Такі приклади є, але вони скоріше виняток, і мають місце там, де на підприємстві не просто розумний керівник, а й місцеві власті під прапором боротьби з монополізмом не втручаються в процес ціноутворення.
Особлива "подяка" тим столичним людям, котрі вигадали модель приватизації підприємств агропромислового комплексу за участю товаровиробників. Це ж треба дометикуватися - віддавати контрольний (або близький до нього) пакет акцій агропромислових підприємств зубожілим колективних сільгосппідприємствам. Мало того, що колгоспники, зайняті своїми проблемами, просто не в змозі відчувати зв'язок із розташованими за десятки кілометрів підприємствами, куди вони вклали ваучери чи гроші. Як відомо, найбільші труднощі зустрілися на шляху приватизації саме на селі, а тут надали селянам можливість свої сертифікати вкласти - чом би й ні? Але про які інвестиції може бути мова? До речі, вже з'явилися прецеденти зривів перших зборів акціонерів відкритих акціонерних товариств, створених на базі молокозаводів, які сталися через неявку представників сільського господарства - власників контрольних пакетів.
За статистикою, на 15,3% земельних угідь, які на правах підсобних господарств належать колгоспникам, вирощують 46% сільгосппродукції, а по картоплі, зелені й молока цей показник ще вищий.
А чи спроможні мільйони приватників, котрі гнуть спини на своїх ділянках, нагодувати країну? Себе - цілком, плюс трішки залишається й на продаж, але в масштабах держави, на жаль, ні. Так буде доти, доки уряд за звичкою так і дотуватиме зубожілі колгоспи, хоча нескладні заходи, спрямовані на стимулювання присадибних господарств були б куди як ефективнішими. Приміром, скасування несправедливих обмежень на розміри земельних ділянок, створення системи забезпечення особистих господарств кормами, налагодження прийому від селян вирощеної ними сільгосппродукції.
