«Допінг» не суддям, а інноваціям

Після конференції з питань інноваційного розвитку («Стратегія стійкого розвитку та структурно-інноваційної перебудови української економіки»), яку провів Президент в останній декаді квітня, стало зрозуміло, що країна зобов’язана готуватися до переходу на нову модель.

Й одразу різко активізувалося прагнення багатьох структур не відстати від поїзда. Протягом останніх кількох днів у мене побували чоловік двадцять — і кожен пропонував якийсь інноваційний проект. Але вимушений констатувати, що всі вони до цієї категорії не належать. У них йдеться або про розширення нинішнього виробництва, або про заміну зношеного та застарілого обладнання підприємств. Усе це також необхідне, але до інновацій не має стосунку. В законі про інноваційну діяльність йдеться, що вона має бути спрямована на використання наукових досліджень і розробок та забезпечувати випуск на ринок нових товарів і послуг. Більш того, досвід усіх наших підприємств, які хоч чогось досягли в області просування інноваційних технологій, показує, що в цій справі нічого не вдається без придбання сучасного технологічного обладнання. Оскільки застаріле обладнання не тільки не сприймає, а й навіть відторгає науково-технічні розробки класу хай-тек. Технічно ми абсолютно не підготовлені до освоєння новинок високого рівня. Кожне наше підприємство сьогодні може розміщувати на своїх воротах оголошення: терміново потрібно нове технологічне обладнання (згодні і на модернізацію). Бо наявна в нас техніка просто непридатна до освоєння нашими підприємствами нових товарів, які відповідають світовим вимогам.

Це стало однією з причин того, що наша компанія виступила з ініціативою і добилася створення в Україні Банку реконструкції та розвитку, метою якого є фінансування не науково-технічних розробок, а закупівлі нового обладнання й освоєння з його допомогою нових для нашої країни, але вже звичних у Європі технологій. Створення цього банку, що відгалузився від Української держінноваційної компанії, спричинене тим, що наша компанія — не учасник ринку кредитних ресурсів: вона не може виступати як повноцінний банк.

На жаль, вищезгадана конференція не зробила висновок, що без технічного переозброєння промисловості перехід до інноваційної моделі економіки просто неможливий. А з цим нам слід би визначитися. Як і з тим, хто цим має опікуватися. Зрозуміло, що в рамках нашої невеликої компанії це завдання не вирішити. Для цього, на мою думку, слід залучити всю банківську систему країни. Нацбанк сьогодні сушить голову над тим, щоб розгорнути цю систему в напрямі промисловості. На жаль, поки що не вдається. Мовби якісь гайки заржавіли. Створений нами банк і стане тією краплею олії, що часто допомагає подолати опір руху. Він із самого початку працюватиме саме в тому напрямі, щоб зрушити систему кредитування промисловості з місця та спрямувати гроші саме на нову техніку.

Сьогодні працівникам усіх ланок державної влади, а також банкірам необхідно зрозуміти, що основною метою капіталовкладень має стати виключно оновлення застарілого обладнання наших підприємств. Без цього не варто й говорити про інноваційну модель економіки. Країні потрібно також визначитися з тим, що в сфері наукових і прикладних досліджень нам слід робити самим, спираючись на наші наукові кадри та наявний науковий заділ, а які розробки було б краще купити в готовому вигляді за кордоном.

За два роки роботи в компанії мені довелося спілкуватися з керівниками багатьох наукових і конструкторських установ. Їхні розробки цілком сучасні, а в деяких випадках навіть випереджають рівень передових країн. Але їхня біда в тому, що вони, як правило, не доведені до кінця, тобто до постановки на серійне виробництво їм ще далеко. Річ у тім, що ці роботи ніхто не фінансує, а отже, вони просуваються надзвичайно повільно. Але найстрашніше, що їх не сприймають і не здатні сприйняти промислові підприємства. Тому, попри володіння величезною кількістю розробок, які за своїм науковим рівнем справді попереду всієї планети, в нас у справі інновацій практично цілковитий застій.

Серед засобів, які спроможні зрушити цю проблему з місця, об’єднання освіти й науки. Про це знають багато. Ще рік тому я говорив про це на попередній конференції, де обговорювали проблеми інноваційного шляху розвитку для України. Проте в нас кожен прикладний НДІ та КБ працюють немов самі по собі. Хоча так і напрошується рішення про те, щоб сконцентрувати зусилля й, головне, фінансування, скоординувати та пов’язати тематику розробок під крилом чи профільного університету, чи великого наукового центру Національної академії наук. А поки що кожна наукова установа виживає й бореться з проблемами самостійно. Так ми взагалі втратимо провідні наукові школи, на створення яких витратили не одне десятиріччя.

І тут з’являється вимога про відтворення держкомітету з питань науки й техніки. Для цього є два приводи. Перший полягає в тому, що рік тому в країні прийняли рішення про об’єднання академічної та вузівської науки. Але відтоді зовсім нічого не зроблено. Народження ще одного приводу для розмов про цей комітет пояснюється тим, що в бюджеті з’явилися гроші для фінансування науки. Отже, уряд зараз почнуть атакувати впливові люди, вимагаючи створення ще однієї чиновницької структури, яка, за їхнім задумом, ці гроші ділитиме та кудись заноситиме.

Президент дуже правильно зауважив, що наша адміністративна реформа обертається зростанням класу чиновників. На це й працює ідея виділення комітету з складу Міністерства науки та освіти. Тоді як міністерству, навпаки, потрібно (і воно має для цього всі можливості та ресурси) очолити роботу з об’єднання академічної, вузівської та прикладної науки, як це зробили в більшості країн світу. Розривати три ці складовi наукового комплексу просто помилково. Росія, як і весь світ, вже пішла шляхом створення зв’язки прикладної, вузівської й академічної науки та контролю держави за втіленням їхніх розробок у виробництво. Це загрожує нам програшем у конкурентній боротьбі. Особливо в тому випадку, якщо ми займемося черговою бюрократичною надбудовою.

І є ще одна теза, яку Україні час зрозуміти. На тих напрямах, де ми вже катастрофічно відстали, не слід витрачати гроші. Наприклад, італійці не витрачали ресурси і, головне, час на розробку та створення власних могутніх тракторів і комбайнів. На території Італії їх випускає «Джон Дір». До речі, з урахуванням саме італійських умов. Президент говорив про херсонський «Славутич», який йому показували ще п’ять років тому, і запитував: «То чому українські аграрії його не купують?». Відповідь зрозуміла: машина їм не подобається. То, можливо, не треба на цей проект і гроші витрачати? А краще віддати досвідченому виробнику аналогічних машин який-небудь наш завод, можливо, херсонський, і поставити умову: через два роки звідси повинен викочуватися такий самий, наприклад, «Джон Дір», але щоб за ціною не набагато дорожчий за російський.

На інтелектуальному ринку ми досить конкурентоспроможні — це всі знають. Але ми не сконцентрували цей товар і не вийшли з ним на міжнародний рівень. Нашу тактику в цьому питанні можна зобразити з допомогою ось такої аналогії. У величезному супермаркеті продається серед безлічі товарів інших країн й українське взуття. Але ліві черевики — в одному його крилі, праві — в іншому, туфлі та босоніжки — за такою самою схемою. Якою в цьому випадку буде виручка? Чи можна говорити про просування, зростання слави та популярності наших брендів? Що нам заважає організувати нормальне фінансування науки, техніки, спрямувати їхній потенціал на модернізацію та реконструкцію підприємств? Гроші для цього вже з’являються, але на їхньому шляху щоразу виникають нездоланні затори. Найбільший із них, на мою думку, судова система. Ніщо так не розкладає фінансову дисципліну, не розчаровує громадян і підприємців в органах влади, як несправедливе судове рішення. А їх у нас — сила-силенна (про це я кажу, посилаючись на досвід нашої компанії). Цитую: «У зв’язку з тим, що директор Жукова отримала травму й не може пригадати деякі моменти свого життя та дати свідчення про витрачання інноваційних грошей... у позові відмовити». І є десятки інших аж ніяк не безкорисливих прийомів, на які йдуть наші суди, прикриваючись часом буквою закону. Наприклад, Львівський «Електрон» судиться з нами вже п’ять років і весь цей час безкоштовно користується наданими йому державними грошима, які він давно був зобов’язаний повернути. Дивно, спортсменів за допінг дискваліфікують, а суддів — ні. Звідси висновок: країні вкрай потрібна судова реформа. Оскільки без нормального правосуддя не можна забезпечити фінансову дисципліну. Ще однією проблемою, що гальмує модернізацію промисловості, є різночитання при визначенні вартості підприємств. Особисто в мене було дуже багато випадків, коли спроба залучити іноземні інвестиції в інноваційний проект закінчувалася невдачею тільки тому, що наше підприємство недооцінили, і ціна заявленого обладнання для випуску нової продукції виявлялася вищою, ніж вартість усього заводу. На мене дивилися так, наче я в сільській кузні намагався налагодити виробництво супутників... Як вирішити це питання? Без нормальної роботи фондового ринку нічого не поробиш. Ця сама ситуація впливає і на вартість банківських кредитів у країні. Банкіри, які враховують усі можливі ризики, в тому числі судовий, страхуються ще й на випадок заниження вартості об’єктів, під заставу яких вони видають гроші. Й для цього підвищують кредитні ставки. Аналогічна ситуація й у нашої компанії. Ми сьогодні маємо так звані виморочні справи в системі виконавчих органів на 110 мільйонів гривень. І там відбуваються дивні речі. Так, будівлю, яку оцінили в мільйон гривень, ледве купили за 200 тисяч. А «стайню», за яку я б і 100 тисяч не дав — за півтора мільйона. Ми абсолютно не маємо уявлення про те, що скільки коштує, в тому числі й земля. А коли іноземному інвестору пропонують вкласти кудись гроші, він одразу цікавиться балансом підприємства, і, побачивши, що все воно коштує, образно кажучи, як заднє колесо від «Мерседеса», просто припиняє розмову.

Але ми й самі не знаємо, куди нам вкладати капіталовкладення. Ми не маємо довгострокового прогнозу інноваційного розвитку. Всі наші пріоритети, проголосовані в Верховній Раді — це не більше, ніж емоції, оскільки їх виконували не на основі розрахунків. Подивіться, як уважно, не пропускаючи жодної виставки, вивчають нашу економіку, представники іноземних посольств. Потім усі отримані ними дані узагальнюють у якихсь центрах і перетворюють на прогноз і рекомендації уряду та бізнесу. Це так звані форсайтні дослідження. Я мав можливість ознайомитися з подібним документом, виконаним для міністерства промисловості та торгівлі Великої Британії. Наприклад, прогноз щодо європейського ринку молока називав вкладення в цю галузь безперспективним. А в нашій країні подібні дослідження не проводять. Відповідно й чималі гроші вилітають у повітря. Гадаю, один із наших економічних інститутів повинен цей напрям освоїти й очолити, і наші дипломати також не повинні стояти осторонь. Програма уряду, плани бюджетного фінансування науки й навіть плани великих приватних підприємців мають ґрунтуватися на основі таких прогнозних матеріалів. Дуже цікаву думку висловив на вищезгаданій конференції екс-віце-прем’єр Володимир Семиноженко. На його думку, не потрібно дивитися в завтрашній день. Треба із завтрашнього дня дивитися в день сьогоднішній. Вдумайтеся в це та зрозумійте. В цій думці ключ до безлічі проблем, iз якими ми стикаємося, намагаючись стати на шлях інноваційного розвитку.