Економіка не пробачить новій Раді «паузи»

Колишній мер польської столиці Марцін Свєнціцький, а нині — євродепутат від Варшави — в Україні частий гість. Він консультує український уряд щодо підготовки на проведення адміністративно-територіальної реформи.

Також він був свого роду послом доброї волі у справі, в яку Україна за часів Януковича, по суті, «вляпалася». Йдеться про спільний із Росією позов до Франції щодо екстрадиції казахського опозиціонера Аблязова. І якщо стосовно Аблязова Україна не дослухалась до поляка і позову не відізвала (буквально перед українськими виборами, 24 жовтня французький суд позов задовольнив, Аблязову вкотре загрожує депортація, і не в Україну, а в Росію), то з адмінреформою ситуація може бути оптимістичнішою. Саме на новий склад парламенту віце-прем’єр Гройсман сподівається у плані повної законодавчої підтримки його ініціатив. Про те, як швидко та як якісно можна провести адмінреформу, наша розмова з Марціном СВЄНЦІЦЬКИМ.

— Влада повинна бути ближчою до громадян, щоб знати, чого вони потребують. І ще вона має бути контрольованою громадянами і знаходити можливості для пошуку локальних коштів та видавати їх на місцеві потреби в найоптимальніший спосіб. А якщо влада далека від громадян, то частіше ухвалює невідповідні рішення, просуває ті справи, які їй, а не громадянам видаються потрібнішими, оскільки не бачить їх зблизька. Також вона опиняється далі від контролю з боку громадян, бо має під собою чимало територіальних одиниць.

Вищі ж органи влади існують найперше для того і в тих випадках, коли рішення нижчих щаблів не досить. Не може ж бути так, щоб розклад польотів літаків визначала сільрада.

Натомість щодо міських доріг, дитячих садочків, зелених насаджень, планів забудови, доріг, місцевих податків — будь ласка: скільки і на що потрібно зібрати, а без чого можна обійтися, а краще залишити гроші людям.

Субсидіарний принцип полягає в тому, що суспільні справи слід розглядати на найнижчому можливому щаблі, який має можливість самостійно це вирішити. Що цікаво, в Польщі його визнають представники всього політичного спектра — від Католицької ліги до лібералів.

АДМІНІСТРАТИВНА РЕФОРМА. ДОСВІД

— Наскільки, на вашу думку, польське самоврядування зуміло використовувати можливості, надані їм реформою, — тобто навчитися діяти самостійно, залучати досвід інших держав?

— Місцева влада повноцінно це використовує. Там, де так не відбувається, у найближчих виборах програє. Впорядковано чимало занехаяних міст, вулиць. У селах ми не мали тротуарів. Щоправда, нова влада зазвичай пожвавлювалась перед виборами і робила різні речі, потрібні громаді. І тепер у селах, окрім тротуарів, є також нормальні переходи для дітей, організовані шкільні автобуси, лікарські пункти, близькі до людей, магазини й базари у призначених для цього місцях. З’являються також громадські осередки, де можна скористатися Інтернетом, почитати. Там функціонують різноманітні гуртки, заклади додаткової освіти для дітей.

Локальна влада коли хоче отримати підтримку виборця, то має зробити для жителів щось добре. А коли може це зробити? Оскільки має власні кошти, сама повинна їх адекватно інвестувати. Знає, куди варто надати — стільки на дороги, стільки на охорону здоров’я, на освіту, на прибирання. Також самі розпоряджуються публічним майном.

Я можу про це розповісти на прикладі Варшави. Коли столицю було поділено на 11 ґмін, одною з них стала Бялоленка. Там багато місця було відведено для загальноміського користування, не дозволялося будувати нові мікрорайони. Нова влада ґміни почала цікавитися цими справами, і виявилося, що на ці цілі не потрібно так багато простору. Відповідно розпочався розпродаж цих територій, можна було отримати дозволи на забудову. І завдяки цьому значно збільшилися прибутки. Тому що йде фінансовий потік із забудови, з функціонування будинку, від його мешканців, від бізнесу, що там народжується. З усього, в чому локальна влада має свою грошову частку. І протягом одної каденції доходи цієї ґміни зросли в чотири рази. Це показує, які можливості відкрило впорядкування саме по собі. А там, у тій Бялоленці, були аварійні вулиці, кругом такий хаос, і все це привели до ладу. Суттєвий позитив.

Після того як у Польщі було впроваджено цю далекосяжну адмінреформу, то в перший же рік відновлення свободи, після перших вільних виборів до Сейму, прем’єр Тадеуш Мазовецький одразу створив посаду уповноваженого щодо реформи самоврядування. Цей уповноважений за кілька місяців приготував доволі радикальний закон. Згідно з ним, ґміни отримували власне керівництво, компетенції, майно, гроші на власних рахунках.

І чому так відбулося? Бо прем’єр Мазовецький сказав: «Ми тут, у Варшаві, взяли владу. Тепер потрібно дати владу людям у провінції. Бо ми тому взяли владу, щоб її могли взяти люди, могли контролювати те, що в них там діється. Бо вони теж можуть шануватися — вони боролися за вільну Польщу». Адже «Солідарність» була потужним суспільним рухом.

— Як донести до відома людей у районних та сільських радах, що саме вони мають здійснювати це самоврядування, що не повинні лише виконувати накази згори, як це було за «совка»?

— Вибори якраз для того, щоби прийшли активні люди, котрі хочуть щось зробити. Деякі, щоправда, не витягують, але ж чимало і вдається! Наші самоврядувальники розвинули цю діяльність, сам знаю деяких людей, які горіли помислами, і не все навіть було можливо реалізувати. Кожен хотів показати себе, впорядкувати публічний простір, поліпшити рівень безпеки.

Є такий район Варшави — Урсинів. Дуже великий, на 200 тис. жителів, збудований в останні 20 років соціалізму. Фактично спальний район, нічого більше. Люди мусили навіть дітей у школи й дитсадки возити в центр. Там же робили закупки, тягнучи торби за півміста. Не було ні магазинів, ні кінотеатрів.

Тож, власне, коли виникло самоврядування Урсинова, за лічені роки з’явилась мережа супермаркетів, постали публічні (недержавні) школи, два великих культурних центри. Фактично за дві виборчі каденції Урсинів став цілком сучасним районом із розвинутою інфраструктурою, оскільки самоврядування значною мірою уможливлює розвиток ініціативи знизу.

Також свою роль відіграють громадські організації та свобода їхньої діяльності, легкість заснування, пільги в оподаткуванні. Їх нерідко засновують у прив’язці до певних речей, і власне вони виступають ініціаторами різних справ.

РЕФОРМАМ ПОТРІБЕН ПРОМОУТЕР

— Що в Україні найбільше шкодить успіхові такої реформи?

— Можу сказати на прикладі Польщі. Чому так швидко, під час урядування першого складу нашого Кабміну вдалося здійснити радикальні економічні реформи? Тоді ситуація була значно гіршою, ніж в Україні тепер.

В Україні зараз є набагато більше осіб, котрі знаються на самоврядуванні та його функціях, обізнані з європейським досвідом. А тоді в Польщі був лише один професор, котрому прем’єр довірив підготувати і здійснити цю реформу. Зібрав колектив осіб, які більш-менш орієнтувалися у справі. Це Єжи Реґульський, йому зараз 90 років, з політикою пов’язаний не був. Робив певні дослідження і для України кілька років тому. Тут має значення не рівень посади сам по собі, а добір справжніх фахівців у справі. Після певних дискусій, торгів, суперечок цей колектив створив концепцію реформи, з нею пішли до прем’єра, а той погодився з переконаннями, що так і слід діяти.

Отже, що потрібно? По-перше, людина, відповідальна за це перед владою. Бальцерович був віце-прем’єром, а цей професор — заступником міністра. Але він від початку до кінця за все відповідав. По-друге, синергія — співпраця уряду, парламенту, президента і суспільної думки. Остання вимагала й очікувала змін, була велика довіра до уряду.

Коли уряд розробляв і затверджував ту чи іншу реформу, Сейм намагався її якнайшвидше ухвалити, не було якихось затяжних очікувань. Так, наприклад, коли Польща здійснювала реформи Бальцеровича, парламент працював нон-стоп. Поїхали на Різдво додому, повернулися, і до Нового року знову працювали. Ніколи такого потім не було. Де стояли місячні терміни, то збиралися наступного дня, щоби за це проголосувати, а президент того ж дня підписував (це я кажу про ще Войцеха Ярузельськоого, комуністичного ще президента, він теж не хотів ставити палиці в колеса). Газети ж друкували ці закони на початку січня з датами 31 грудня, тож так багато було ухвалено документів.

— Володимир Гройсман, на вашу думку, є такою особою-промоутором?

— Я бачу з його боку велике зацікавлення цією реформою. Він мер, котрий досконало обізнаний у потребах самоврядування. Не захищатиме повноважень центру — бо, приміром, під час нашої реформи було так, що окремі люди в міністерствах не бажали ділитися правами: як це — школа чи самоврядування буде щось вирішувати! Побоювалися, що в тих школах ніхто нікого не буде вчити, що тільки з’являться мільйони безграмотних. Такий був страх!

— Чи повинна така реформа зважати на історичні та ментальні різниці регіонів, чи передусім економічна доцільність понад усе?

— Культурні, етнічні, мовні різниці таки багато важать. Ми в Польщі хоч і маємо мало нацменшин, але допускаємо назви населених пунктів двома мовами: польською та німецькою, білоруською, литовською (також на Лемківщині українською. — Авт.). Чимало робиться для цих меншин, щоби вони почувалися в Польщі як удома. Тому є різні спеціальні можливості, що їх можуть використовувати і представники в самоврядуваннях.

СТОЛИЦЯ ЯК ЕПІЦЕНТР ПЕРЕТВОРЕНЬ

— Як колишній мер Варшави, як бачите роль столиці в такій державі, як Україна? Що має відбутися, щоб організм міста працював, як швейцарський годинник?

— Велике місто не може функціонувати, як швейцарський годинник, хіба що в Швейцарії (сміється). Коли я став мером, у Варшаві були серйозні проблеми, передусім комунікаційного характеру. Тоді стався моторизаційний вибух, на нас «упали» тисячі потриманих авто із Європи, місто ніби завмерло в заторах.

Відкрили першу лінію метро, яку почали будувати мої попередники. Більше значення ми почали приділяти громадському транспорту, на який суттєво збільшили дотування, щоб перетворити його на пунктуальний, естетичний, запровадили дешеві місячні проїзні. Це діє у Варшаві донині. Також розпочали будувати кільцеву, наразі не закінчили, але вона частково діє. Постала мережа велодоріжок, і влітку можна собі влаштовувати міні-подорожі містом.

— Тож, виходить, прозорість плану міського розвитку теж сама по собі зрозуміла?

— З планом завжди була якась проблема, бо місто не було повністю ним покрите. Ми ж намагалися надати якнайбільше ділянок під будівництво.

Варшава має перевагу перед іншими метрополіями, проте зазнала такого руйнування під час війни, що аж до 1990 року не вдалося забудувати все у центрі міста. Було чимало вільного простору, тому для нас пріоритетом виявилося створення сприятливого клімату для інвесторів. Так постало чимало нових офісів. Але це відігравало особливу роль у контексті країни в цілому. Якщо Польща є місцем діяльності іноземних інвесторів, то спочатку вони приїздять до столиці, оскільки вона має налагоджений комунікаційний зв’язок. А якщо вони добре почуватимуться у Варшаві, то поїдуть і в регіони, їх цікавитиме пошук нових можливостей в інших містах Польщі.

Під час мого перебування на посаді, коли хтось діставав дозвіл на офісну будівлю, то одразу з’являлися клієнти, котрі або викуповували частину, або орендували. На сьогодні є ситуація, що близько десяти відсотків офісної площі — вільна територія. Було збудовано безліч готелів, супермаркетів. Є чудові торгові галереї, яких немає навіть у Відні. Проте офісних центрів найбільше.

Тому для України розвиток Києва має виняткове значення: щоб це було місто з пропозицією, безпечне, мало вдосталь офісних приміщень, без надмірних заторів на дорогах. Бо сам по собі Київ — то є чудове місто, в якоу вирує життя, але якби збільшити вигоди для його жителів, то було б чудово.