Економiка вiйни
Найсумніша книжка на книжковій полиці мого офісу — це стара книжка, видана майже століття тому: Норман Енджелл «Велика ілюзія: дослідження ставлення військової влади країн до їхньої економічної і соціальної переваги». У ній автор намагається довести, що воєнні завоювання застаріли.
Аргумент Енджелла простий: у всіх тривалих сучасних індустріальних війнах програють усі. Ті, хто програв, втрачають найбільше, але в переможців також справи йдуть гірше, ніж у мирних умовах. Чимало батьків, синів і чоловіків мертві, так само як і багато матерів, дружин і дочок. Більшість матеріальних цінностей зруйнована. Велика кількість архітектурних споруд перетворена на щебінь. Конфіскація шкодить владі закону, на якому грунтується сучасне індустріальне процвітання. Найбільше, що можуть сказати навіть переможці, це те, що вони програли в меншій мірі, а не в більшій. Сучасна індустріальна війна, як пояснює комп’ютер у фільмі «Воєнні ігри», є дуже специфічною: «Єдиний спосіб перемогти полягає в тому, щоб не долучатися до гри».
У той час, коли писав Енджелл, деякі люди стверджували, що війна є важливим засобом для просування національного процвітання й що комерційне процвітання є плодом військової влади. Енджелл ламав голову над тим, як до Першої світової війни паннімецькі політичні діячі могли вважати, що для німецького процвітання потрібен великий флот, коли його відсутність ніяк не впливала на процвітання Норвегії, Данії або Голландії. Він з нетерпінням чекав приходу епохи раціонального мистецтва управління державними справами, коли кожний прем’єр-міністр і міністр закордонних справ визнають, що, незалежно від предмета суперечки, обов’язковий арбітраж між країнами є більш ефективною стратегією, ніж війна.
Він був, звісно, правий у своїй думці, що єдиний спосіб завадити будь-якій сучасній індустріальній війні стати руйнівною трагедією для всіх полягав у тому, щоб швидко укласти перемир’я. Уряди, які вважають агресивну війну засобом для процвітання, з кінця Першої світової війни зустрічаються рідко: імперський японський уряд, який розв’язав Другу світову війну в Тихому океані, й два захоплення родовищ нафти Саддамом Хусейном є прикладами, що відразу спадають на думку. В якомусь сенсі уряди засвоїли урок, який проповідував Норман Енджелл.
Але що робить «Велику ілюзію» найсумнішою книжкою на книжковій полиці мого офісу, то це те, що ми знайшли інші причини вести війни, й ті роки, що минули відтоді як Енджелл написав свою книжку, бачили найжахливіші й найкривавіші війни, які будь- коли бачило людство. Ми вели війни для того, щоб зберегти колоніальне панування, й війни для того, щоб покласти йому край. Ми бачили громадянські війни. Ми бачили ідеологічні війни. Ми бачили війну винищування як такого, яку вели Гітлер і нацисти не лише проти євреїв і циган, а й проти поляків і росіян. Ми бачили етнічні війни й війни, які велися для того, щоб примусити уряди припинити вбивати своїх громадян. Дійсно, ми бачили більше релігійних воєн, ніж за весь час з кінця Тридцятирічної Війни Німеччини 1648 року.
І все ж є причина для надії. З часів Юлія Цезаря до 1945 р. скоріш за все була принаймні одна переправа армії або плани про переправу або думка про переправу через Рейн зі зброєю в руках. Нині їх немає. Трохи більш як півтора століття тому здавалося, що Сполучені Штати хотіли воювати з єдиною світовою наддержавою того часу, аби спробувати перетворити Ванкувер в Британській Колумбії на місто, яким управлятимуть з Вашингтона, а не з Оттави чи Лондона.
Ванкувер — чудове місто, і я хотів би, щоб виборці Британської Колумбії були у Сполучених Штатах, тому що я гадаю, що вони додали б більше здоров’я американському електорату. Але ніхто не думає, що ця ідея варта того, щоб через неї розпочинати війну. Сторіччя тому французький політик не більше підтримував мир і намагався ослабити напруження відносин з Німеччиною, ніж підтримує мир і виступає за розрядку відносин з Ізраїлем сучасний арабський політик.
«Реалісти» академічної зовнішньої політики (які так чи інакше здаються мені не дуже реалістичною компанією) приписували кінець франко-німецького антагонізму тому факту, що в них була важливіша причина для страху: Росія, яка була жахливою за Сталіна, лякаючою за Хрущова і викликала неспокій за Брежнєва. Нехай закінчиться «холодна війна», казали вони, й тоді ми побачимо, як Франція й Німеччина знову почнуть брязкати шаблями, оскільки це трагедія міжнародної політики влади. І все ж «холодна війна» закінчилася п’ятнадцять років тому, а воєнний конфлікт між Францією і Німеччиною нині здається таким же малоймовірним, як і воєнний конфлікт між Америкою та Канадою.
Я сподіваюся, що саме факт європейської взаємозалежності, — взаємозалежності, ретельно вибудуваної Жаном Монне, Робертом Шуманном, Конрадом Аденауером і тими, хто пішов їхніми слідами, — а не пам’ять про жах Другої світової війни, став причиною того, що армії, які мали звичай перетинати Рейн зі зброєю в руках, зникли. Якщо це так, то є шанс, що об’єднана економічна епоха, якої ми з нетерпінням чекаємо, буде більш мирною, ніж двадцяте століття. Якщо ні, то Енджелл цілком може стати настільки ж недоречним, наскільки він був правий.
Д. Бредфорд ДеЛОНГ — професор економіки Каліфорнійського університету в Берклі, в минулому помічник міністра фінансів Сполучених Штатів під час правління президента Клінтона
