Економіка воєнного часу

Дуже поширена думка, що Радянський Союз розпався, зокрема, через те, що держава дуже захопилася перегонами озброєнь, «заточивши» економіку під оборонні потреби і витрачаючи на неї гігантські кошти. США у той час робили те ж саме, і безповоротні наслідки загрожували і їм. Питання, звичайно, дискусійне, проте, робить зрозумілими нинішні побоювання. Представник РФ при НАТО Олександр Глушко заявив, що Росія приймає необхідні заходи у відповідь на посилення військово-політичного блоку, і будь-які спроби проекціювання сили в її напрямку лише послаблятимуть безпеку Північноатлантичного альянсу. А в часописі The Foreign Affairs, який називають рупором американської зовнішньої політики, політолог Роберт Легволд пише, що коли Росія і Захід найближчим часом не вийдуть із протистояння в дусі холодної війни, міжнародне співтовариство не зможе ефективно протистояти глобальним загрозам. Мовляв, у разі потреби Москва не допоможе Вашингтонові в боротьбі з тероризмом, у проблемах зміни клімату, поширення ядерної зброї та кібератак, а Вашингтон відійде вбік у разі конфлікту на пострадянському просторі.

Зрозуміло, що за нинішніх умов, коли США змушені були піти на скорочення оборонних витрат, втягуватися в нову гонку озброєнь їм не з руки (у проекті бюджету Пентагону на 2015-й фінансовий рік передбачено істотне скорочення чисельності сухопутних військ і тому подібне). Хоча лобісти «оборонки» намагатимуться зробити все для того, щоб «вичавити» з американського уряду якомога більше коштів, і оборонний бюджет США залишиться найбільшим у світі (понад 500 мільярдів доларів цього року). Та і Росії, яка і так планує витрачати на оборону в рік мало не сотню мільярдів доларів (торік витрати становили майже 70 мільярдів), з врахуванням стосунків, що ускладнилися, з багатьма, власне, партнерами, буде складніше. Адже розрив стосунків тягне за собою додаткові витрати на програми імпортозаміщення і тому подібне. Доводиться в кращих традиціях радянської пропаганди переконувати своїх співгромадян в тому, що Захід являє загрозу для Росії та слов’янського світу в цілому. Окрім того, збільшення витрат на «оборонку» пояснюють катастрофічним відставанням. Вище російське керівництво давно говорить про те, що за умов «зіткнень цивілізацій за володіння природними ресурсами» оперативне і якісне переозброєння російської армії і флоту стає завданням «життя або смерті» РФ. Тому й запущено «амбітну програму різкого піднесення боєздатності зброёних сил і оснащення їх сучасною зброєю» — вже тоді державною програмою озброєння на 2011— 2020 роки було передбачено виділення понад 20 трильйонів рублів, і було прийнято рішення за 10 років інвестувати до оборонного комплексу близько 3 трильйонів рублів.

У той же час, питання ефективної витрати коштів на оборонні потреби неодноразово викликало занепокоєння як в урядовців, так і в експертного співтовариства. Тут безліч аспектів, у тому числі й таких, як корупція, зриви термінів реалізації проектів. Але є й інше: зараз деякі російські експерти звертають увагу на те, що кошти, які виділяються на «оборонку», розподіляються нерівномірно, є явний «перегин» у бік ядерного озброєння. Так,  медіа-ресурс «Лента.ру» пише про те, що в поточній держпрограмі озброєнь пріоритетом користуються стратегічні ядерні сили (ракетні війська стратегічного призначення, стратегічне озброєння флоту та авіації), повітряно-космічна оборона, на яку, виходячи з доступної інформації, планується витрачати понад 10 трильйонів рублів. Ще понад 6 трильйонів передбачено на оновлення сухопутних військ, повітрянодесантні війська і сили загального призначення ВМФ. «Ядерні сили користуються невиправдано високим пріоритетом, те ж саме стосується і ВМФ, де ракетно-ядерна компонента розвивається на шкоду силам загального призначення. Погрози, пов’язані з перспективами локальних воєн на периметрі кордонів Росії продовжують наростати, у тому числі і через  погіршення стосунків між Росією та НАТО: «промацати» опонента на міцність, організувавши йому черговий локальний конфлікт — звична практика холодної війни, і можливості втягування Росії до такого конфлікту виключати не можна. Основне ж навантаження в подібних конфліктах лягає на частини і з’єднання сухопутних військ і ПДВ, де частка сучасних озброєнь наразі не перевищує 20%, при цьому багато серійних систем не відповідає умовам сучасних локальних війн», — пише видання. Додамо, що не квапляться відмовлятися від ядерного озброєння і США, які виділили на модернізацію своїх ядерних сил $350 млрд. (йдеться про запровадження нового класу ракет для атомних підводних човнів і наземних міжконтинентальних ракет).

«Фактично до 2007 року серйозно оновлювалися лише стратегічні озброєння і засоби їх забезпечення», — зазначає інше російське видання, «Совершенно секретно». Газета запевняє, що техніки у військах багато, але майже вся вона безнадійно застаріла, з 1990-х парк озброєння практично не оновлювався, лише 4% танків виготовлено після 2000 року. До останнього часу обсяги держзамовлення були мінімальними, а система озброєння підтримувалася в боєготовності лише за рахунок поточного ремонту. Не в кращому стані і російська авіація. «Українські ВПС за декілька місяців бойових дій на півдні-сході втратили чотирнадцять вертольотів і вісім літаків, але під час грузинського конфлікту 2008 року ВПС Росії лише за п’ять днів позбулися шести літаків. Ситуація за шість років істотно не змінилася. Основу російської військової авіації становлять радянські літаки кінця 1980-х четвертого покоління — Су-27 та Міг-29», — пише видання.

Ясна річ, що при все ж таки існуючій ймовірності нападу з боку РФ, це не привід розслабитися українським Збройним Силам. По-перше, вони також не в кращому стані. Витрати на військові потреби істотно збільшилися лише зараз, коли виникла реальна загроза, і 2014 року вони вже подвоєні (як повідомляв фінансовий департамент Міністерства оборони України, загальний обсяг коштів, виділених з початку 2014 року на потреби Збройних сил, становив понад 20 мільярдів гривень, тобто майже 2 мільярди доларів). Тут є над чим працювати — потрібно поступово дати армії сучасніше озброєння, а потенціал у нашого ОПК є. А по-друге, як відомо, під час бойових дій має значення багато чинників. І, скажімо, слабкіше озброєння компенсується його великою кількістю. Українські експерти останнім часом неодноразово звертали увагу на проблеми української армії: від низької тактичної виучки до помилок вищого командного складу.

КОМЕНТАРІ

Микола СУНГУРОВСЬКИЙ, директор воєнних програм Центру Разумкова

— Питання збільшення витрат на оборонні потреби має тісно пов’язані між собою політичні і економічні аспекти. Підвищення оборонних витрат, побудоване на антагоністичних відносинах центрів сил, може реально наблизити світ до нової холодної війни. Але в такому підвищенні зацікавлено оборонно-промислове лобі практично в усіх країнах — великих експортерах зброї. Його політична вага може бути досить високою для здійснення тиску на визначення пріоритетів держвитрат: підконтрольні підприємства є джерелом наповнення бюджету і добре оплачуваних робочих місць, а їх робітники можуть становити суттєву частину електорату на виборах.

За існуючих нині тенденцій, ризиків, загроз оборонні витрати в Європі стримувалися політикою жорсткої економії, тоді як в багатьох країнах Азії, Близького Сходу, Латинської Америки вони зростали (інколи дуже істотно) в рамках політики, спрямованої на забезпечення регіонального лідерства, боротьби з актуальними для них загрозами (тероризм, піратство, наркоторгівля). Зараз повномасштабна гонка озброєнь стримується наслідками економічної кризи і невичерпаними, на щастя, залишками здорового глузду і переговорного потенціалу. Хоча поточна політика Росії, спрямована на руйнування норм світового порядку, робить ці стримуючі чинники дедалі більш ілюзорними.

Щодо України, то їй потрібно чітко визначитися з пріоритетами. Якщо ми не хочемо  втратити свій ОПК, то потрібні дійсно серйозні фінансові вливання через держоборонзамовлення. Проте з оборонним бюджетом, що нездатний забезпечити в повному обсязі навіть мінімальні потреби Збройних сил (80% яких стосувалися утримання особового складу), не могло бути і мови про якусь повноцінну їх технічну модернізацію і відповідно про хоч скількись значні замовлення для «оборонки». На мій погляд, суттєвим негативним чинником є політика централізованого керування оборонною промисловістю, що триває довгі роки, яка має мало спільного з ринковими принципами і служить (сподіватимемося — що служила) концентрації в одних руках фінансових потоків. Така схема керування обмежує зростання якості менеджменту самих підприємств, позбавляє їх вільних активів і стримує їх розвиток.

Крім того, важливо все-таки визначитися з нашими зовнішньополітичними пріоритетами. Уже з 2011р. Україна отримала доступ до співпраці з 20 агентствами ЄС, в т.ч. з Європейським оборонним агентством. Проте участь в багатьох програмах, особливо де йдеться про доступ до передових технологій і їх передачі, обмежена умовою членства в НАТО. Це обумовлено, зокрема, побоюванням потрапляння технологій до рук небажаних конкурентів (якщо не сказати, противників — головним чином, Росії і Китаю). Тобто політичний чинник є стримуючим в розвитку кооперації українських і західних компаній.

Згадані чинники (причому далеко не всі) лише підтверджують актуальність вдумливого, системного, розрахованого на перспективу підходу до реформування і оборонної промисловості, і всього сектора безпеки України.

Ігор КОЗІЙ, військовий експерт інституту Євроантлантичної співпраці:

— Європа наразі не усвідомила, наскільки є великою для неї загроза з боку Росії. І поки там припускають, що можна «здати» Україну — і на цьому все й кінчиться. Але так не буде, і вона це зрозуміє. Уже зараз Росія намагається загрожувати Швеції і Фінляндії. Отже усвідомлення прийде, і збільшувати витрати на оборону європейським країнам все-таки доведеться. Тим паче, що на них тиснуть США, які і так несуть найбільший фінансовий тягар в НАТО. Враховуючи, що раніше члени Північноатлантичного альянсу дозволили собі зменшити оборонні витрати і навіть не дотягували до обумовлених 2%  ВВП, то тепер мають зобов’язання виконати, надолужити прогаяне.

Україна переконалася на власному досвіді: якщо ти маєш позаблоковий статус, то про оборону потрібно піклуватися весь час. Самостійно ж ми себе захистити просто не в змозі, потрібні надійні союзники. У нас дуже ослаблена армія. Ворог зміг завдати нам болючого удару, навіть без війни. Це робилося через сприяння поширенню корупції, через просування своїх агентів на керівні посади державних структур, уряди. Свої банки давали кредити бізнесменам, ті потім не могли розрахуватися, і майно відходило банкам або були важелі впливу на бізнесменів. А ті, у свою чергу, фінансували політиків, владу. Зараз ось говорять про те, що Україна припинила співпрацю з Росією у військовій сфері. Але «Мотор-Січ» продовжує поставляти двигуни, всупереч цьому. Тоді постає питання про повернення заводу в держвласність — переглянемо, чи не відбулася його приватизація з порушеннями законодавства.

Ми не маємо іншого виходу, окрім як збільшувати витрати на оборону. На першому етапі потрібно витрачати на це хоча б 4—5%  ВВП. Потім можна витрачати менше, десь 3%. Ще менші витрати, 2% від ВВП, ми зможемо собі дозволити, якщо станемо членами НАТО. А саме до того все і йде, оскільки, наголошую, самостійно потурбуватися про свою оборону ми не можемо.

P.S. Кількість прихильників вступу України в НАТО серед українців продовжує зростати. При цьому більшість громадян поки виступають проти вступу в Альянс. Про це свідчать результати соціологічного дослідження, проведеного спільно фондом «Демократичні ініціативи ім. І. Кучеріва» і Центром Разумкова. Опитування, зокрема, показало, що підтримка ідеї членства України в НАТО досягла свого максимуму за всі роки проведення соціологічних досліджень. Так, у травні (опитування проводилося з 14 по 18 число) 34% громадян підтримали вступ України в НАТО, проти висловилися 48%, 17% опитаних не змогли визначитися. Проте вже на початку червня, згідно з результатами іншого соціологічного дослідження, проведеного Центром Разумкова, 41% опитаних підтримали б вступ України в НАТО, якщо б відбувся відповідний референдум, а 40% висловилися б проти цього. (Опитування проводилося з 6 по 11 червня, було опитано 2012 респондентів.)