Конкуренція за смертоносний газ

Три дуже схожі події співпали в часі, що, як відомо, майже ніколи не трапляється в бізнесі само по собі. Насамперед — підприємці з Франції запропонували низці великих українських вугільних копалень співпрацю по утилізації шахтного газу в рамках так званого Кіотського протоколу. Серйозність намірів співвітчизників-бізнесменів підтвердив французький посол в Україні Жак Фор, наголосивши: «Наші компанії пропонують утилізувати метан, аби обернути на позитив його звичний негативний вплив на середовище». Слідом (про це стисло повідомляв «День») наміри розпочати розвідку метанових родовищ на Донбасі обнародувала канадська компанія 3P International Energy. Ну а далі російський «Газпром», дещо несподівано, проголосив створення спільного підприємства з Україною, яке вирішуватиме аналогічні завдання. Усе сходиться на тому, що в трагічній, часто писаній кров’ю історії боротьби шахтарів зі своїм віковічним підземним ворогом відкривається нова сторінка. Проте — уже зараз на ній можна помітити чимало знаків запитання.

БЕЗ КОЛЬОРУ, СМАКУ ТА ЗАПАХУ

Скільки існують на Донбасі вугільні копальні, стільки ж вибухонебезпечний шахтний газ збирає свої жертви. У робочих селищах регіону й понині можна почути від старих людей оповідки про «домовика Шубіна», що нібито мешкає в покинутих гірничих виробках та час від часу, у приступах скаженої люті, пускає на беззахисних робітників стіну вогню.

Звідки у вугільних покладах взагалі узявся підступний метан — на цей рахунок наука дотепер не має єдиної відповіді. За однією з популярних версій, метан утворювався разом із кам’яним вугіллям з органічних залишків пишної доісторичної рослинності. За іншою — він піднімається з потужних родовищ нафти, розташованих десь глибоко під землею, на кілька кілометрів глибше, ніж пласти донецького антрациту, що розробляються нині. Так чи інакше, але саме шахтний газ є справжнім серійним убивцею українських гірників — наймасштабніші аварії у вітчизняному вуглепромі, з десятками, а то й сотнями жертв, сталися за безпосередньої участі саме «метанового фактора».

Наприкінці 60-х років минулого сторіччя в шахтарському містечку Єнакієві приборкати дошкульний газ намагалися навіть за допомогою підземного ядерного вибуху: на одну з місцевих шахт завезли, згідно з місцевими оповідками, списану боєголовку від міжконтинентальної ракети, яку й підірвали, видаливши попередньо всіх навколишніх жителів під приводом навчань цивільної оборони. Не допомогло.

Протягом десятиліть стратегічні підходи в боротьбі з метаном залишалися незмінними: потужне провітрювання гірничих виробок, контроль за станом шахтної атмосфери, категорична заборона на користування відкритим вогнем на робочих місцях та... сліпа надія на шахтарську удачу.

Цілком зрозуміло, що прості вуглеруби самотужки намагалися створили інтуїтивну систему виявлення та захисту від смертельно небезпечного «домовика Шубіна». Стверджувалося, наприклад, що якщо у підземному вибої інтенсивно подихати роззявленим ротом, а потому облизати губи, то солодкуватий присмак і вкаже на підвищену концентрацію метану. Досвідчені гірники навчали новачків чатувати на характерні потріскування вугільного пласту, що нібито передують несподіваним викидам газу. На жаль, статистика шахтарських смертей повністю спростовує такий кустарний підхід до вирішення проблеми.

Сказати б більше: саме «самодіяльність» простих гірників, їх запанібратське поводження зі смертельно небезпечним «метановим фактором» провокує левову частку підземних НП. Шахтні газові аналізатори, що мусять автоматично відключати обладнання в разі підвищення концентрації метану, анонімні «доброзичливці» з числа робітників часто-густо або взагалі «відрубають», або блокують, натягнувши на чутливий датчик, наприклад, презерватив. Твориться таке неподобство з цілком конкретною метою: аби, ігноруючи небезпеку, «давати країні вугілля».

Свого часу уряд Юлії Тимошенко зробив спробу впровадити на найбільш небезпечних, так званих надкатегорійних вітчизняних вугільних шахтах погодинну оплату праці. Аби шахтарі не «гнали план» ціною власного життя. Директорський корпус, що звик отримувати держдотації в розрахунку на тонну піднятої на-гора гірничої маси, новацію успішно провалив. Між тим, як доводить народний депутат Михайло Волинець, за кордоном цей простий захід у рази знижує ризики вибухів метану. «У нас же шахтар, що відчув наближення небезпеки та серед робочої зміни вимкнув очисний комбайн, знає: він залишив свою сім’ю без кусня хліба», — із неприхованою гіркотою констатує цей досвідчений вугляр.

СКАРАТИ ВОГНЕМ

Паралельно на гірничих підприємствах Донбасу намагалися навчитися не викидати коштовну енергетичну сировину в атмосферу, а утилізувати з користю. Мабуть, перша така успішна спроба мала місце на донецькій шахті ім. Горького років тридцять тому, коли зібраним під землею газом гріли воду для шахтарської бані.

Наприкінці 90-х років у районі селища Вугледар, кілометрів за 30 від Донецька, спорудили газонаповнювальну станцію, яка щодоби заправляла дешевим та екологічно чистим пальним кількадесят вантажівок. «Родзинка» новобудови полягала в тім, що газ надходив не з магістральної труби, а видобувався поруч з-під землі. Принагідно нові вугільні поля готувалися для розробки — прямо під АЗС була запроектована потужна шахта.

За доби української незалежності в лідери цивілізованого вирішення метанової проблеми вийшла донецька шахта ім. Засядька, яка традиційно страждає від рясного газовиділення. Аж ніяк не бідне підприємство, що продукує щорічно понад 3 млн. тонн вугілля, розмахнулося широко, закупивши за кордоном модульну станцію утилізації метану від відомих у світі австро-американських виробників. Коштовний зразок закордонного «хай-теку» періодично демонструють почесним гостям «шахтарської столиці». Та економічний бік питання хазяї воліють замовчувати: собівартість кубометра начебто «дармового» підземного газу, після врахування витрат на утримання численних дренажних свердловин, комп’ютерної системи керування заслінками, амортизації унікального устаткування — мінімум удвічі перевищує ціну «кубика» традиційного блакитного палива.

ТА ОСЬ ПРИЙШОВ «КІОТ»

Принципові зміни в підходах до проблеми підземного метану відбулися, коли керівники вугільних підприємств почали усвідомлювати, що на шахтному газі можна заробляти гроші в рамках природоохоронного Кіотського протоколу, причому — у валюті та чимало.

Метан, як відомо, визнано одним із головних знищувачів озонового шару планети, отже за зменшення його викидів в атмосферу індустріально розвинені країни добровільно зобов’язалися сплачувати «зелені» бонуси. Здійснюється останнє шляхом реалізації умовних квот, механізм урахування яких, власне, й фіксує міжнародна угода, що отримала назву від японського міста, де була укладена.

Першою в Україна спромоглася продати умовні одиниці скорочення викидів метану вже згадувана шахта ім. Засядька. Як повідомив фактичний власник підприємства Юхим Зв’ягільський, через Національну агенцію екологічних інвестицій було передано японській фірмі Marubeni Corporation 14,6 млн. тонн умовних викидів. Сума виручки не розголошується, та за оцінками сторонніх фахівців, вона складає понад 15 млн. доларів. Не дивно, що слідом шахта ім. Засядька повідомила про наміри вкласти гроші в розвідку кількох газоносних територій у межах Донецької області. Принаймні одна з них, Краснолиманська, перспективна саме на метан, отже в перспективі її також можна буде підвести «під Кіот», з відповідними валютними виплатами.

Наступним отримувачем «зелених» грантів стала вугільна компанія «Краснодонвугілля», яка в рамках проекту з утилізації метану, започаткованого 2006 року, вже отримала 589 тис. євро. Нині заробити на скороченні викидів газу поспішають такі відомі підприємства, як шахти «Краснолиманська», «Південнодонбаська №1», «Красноармійська-Західна», «Комсомолець Донбасу» тощо. Резерви дійсно неоглядні: за офіційними підрахунками Мінпаливенерго, в країні поки що використовується ледь чотири відсотки шахтного метану.

Зрештою, зважимо й на наступний факт: «Кіот» то така екологічна гра, в якій отримання дотацій лише формально пов’язано з реальною виробничою діяльністю — а цю схему вітчизняний вуглепром давно та ретельно відпрацював.

ЯКЩО ЗІРКИ ЗАПАЛЮЮТЬСЯ...

Відкритим залишається питання: навіщо російському «Газпромові» зненацька знадобилося створювати спільне підприємство зі своїм молодшим (та, вочевидь, неулюбленим) братом, «Нафтогазом України», і саме для видобутку метану. Адже поклади останнього принципово відмінні від того, що звикли розшукувати, заганяти в труби та продавати газовики Сибіру. Шахтний газ приблизно рівномірно розсіяний по вугільних пластах, на поверхню він витікатиме поволі, потроху, і нема такого зачарованого місця, де б він став бити з-під землі бурхливим фонтаном, даруючи власникові купи грошей щосекунди.

Наприклад, транснаціональний гігант BG Group, який нещодавно анонсував спорудження надсучасного заводу скрапленого метану в Австралії, планує профінансувати облаштування кількох тисяч дренажних свердловин, що обійдеться в мільярди доларів. Навряд чи російський нафтогазовий монополіст готовий вкласти аналогічні суми в енергетичну незалежність України.

Заява голови «Газпрому» Олексія Міллера («Робота СП дасть змогу застосувати передові технології видобутку вугільного газу, відкриє нові перспективи для нашої співпраці — тепер в освоєнні нетрадиційних джерел») — не додає ясності, адже, згідно з думкою провідних вітчизняних експертів, жодними ноу-хау відносно метану «Газпром» наразі не володіє.

Швидше за все, як стверджує, зокрема, Валерій Боровик, голова Альянсу «Нова енергія України», йдеться про замаскований, «м’який» вихід російського енергопостачальника безпосередньо на наш внутрішній ринок. З наступною стратегічною метою: прихопити принадливу українську «трубу». Ну, а якщо паралельно вдасться віднадити від українських покладів метану тих настирливих бізнесменів із Заходу, що погрожують «розбавити» монополію «Газпрому» на природні енергоносії, — взагалі вийде клас.

Якщо це справді так, то шахтарський «домовик Шубін» може почуватися спокійно: його підземному царюванню поки ніщо не загрожує.