Куди течуть нафтові ріки?

Однією з головних проблем незалежної України завжди вважалася залежність від монопольних джерел нафти. На частку Росії, яка контролює чотири з шести вітчизняних НПЗ, припадає близько 85% усіх поставок нафти, і геополітичні інтереси РФ на пострадянському просторі досить часто дають про себе знати у вигляді криз на відповідних ринках.

Україна постійно намагається девальвувати гіпервплив північного сусіда на енергетичну безпеку країни. Особливо відчутного удару по позиціях російських компаній завдала помаранчева влада, коли відкрила кордони для імпортних нафтопродуктів. Ця міра, безперечно, якийсь час слугувала ефективним інструментом стабілізації ринку. Але варто задуматися: чи адекватна вона нинішній ситуації?

В умовах стрімкого зростання дефіциту нафти, і, як наслідок, перманентного зростання її вартості, бажаючих експортувати дешеві нафтопродукти в Україну буде небагато. Навіть у сусідній Польщі, не кажучи вже про Західну Європу, ціни на бензин на 20–30% вищі, ніж в Україні.

Але небезпека полягає в тому, що вітчизняна економіка може взагалі позбавитися російської нафти. Нагадаємо про те, що останнім часом все чіткіше простежується прагнення російської влади підвищити додану вартість енергоресурсів, які експортуються. Так, з 1 квітня експортне мито на нафту в черговий раз буде підвищене і становитиме $186 за тонну, а мито на готові світлі нафтопродукти знизиться до $138 за тонну. Таким чином РФ абсолютно раціонально стимулює експорт продукції більш високого ступеня переробки. Не дивно, що 2005 року імпорт російської нафти в Україну скоротився майже на третину, при цьому два вітчизняних НПЗ і зовсім зупинилися.

Крім того, не зайвим буде врахувати заяву міністра промисловості і енергетики РФ Віктора Христенка про те, що до 2020 року Росія планує «різко переорієнтувати обсяги експорту нафти й газу в країни АТР (Азіатсько-Тихоокеанський регіон)». З погляду російських національних інтересів цей крок виглядає цілком прагматичним. АТР сьогодні є найбільшим зростаючим ринком у енергетичному світі. У той час як європейськими країнами проводиться політика енергозбереження і обмеження попиту, азіатські країни, навпаки, споживатимуть енергії все більше, особливо Китай і Індія.

У даному контексті Україні потрібно готуватися до істотного зниження як транзитних потоків російської нафти, так і поставок сировини на вітчизняні НПЗ. Чи варто говорити, що в ситуації, яка склалася, російську нафту необхідно заманювати на територію України, а не витісняти непродуманими діями з короткотривалим ефектом.

Єдиним правильним і ефективним розв’язанням проблеми демонополізації нафтової промисловості стане пошук альтернативних джерел сировини з метою: а) забезпечити внутрішньодержавні потреби; б) зміцнити міжнародні позиції як транзитної держави та підвищити доходи бюджету. Але зробити це не просто.

У випадкові отримання нафти неросійського походження Україні просто ніде буде її переробити. Фактично у держави не залишилося жодного власного НПЗ. Неросійські вітчизняні нафтопереробні заводи (числом два) перебувають під контролем дніпропетровської групи «Приват», для якої «національний інтерес» і «національна безпека», швидше за все, належать до абстрактних понять. Значить, потрібно побудувати новий НПЗ. Про це багато говорилося, але далі декларацій справа не пішла.

Завдання забезпечення транспортування альтернативних джерел нафти територією України звичайно пов’язують із нафтопроводом Одеса–Броди. Цей проект є класичним прикладом того, що ігнорування глобальних геополітичних процесів може мати серйозні внутрішні наслідки. Будівництво нафтопроводу «Одеса–Броди», що тривало з 1996 до 2002 рр., мало стати першою частиною Євроазійського нафтотранспортного коридору. Українська влада покладала надії на те, що завдяки нафтопроводу вітчизняні нафтопереробні заводи отримають альтернативне джерело сирої нафти, що забезпечить повне завантаження їх потужностей. Але заводів у власності держави практично не залишилося, і ця завдання було зняте. Однак нафтопровід побудували, і головним досягненням України в разі успішної реалізації цього проекту стало б зміцнення її позицій на європейському континенті. Ставши інтегральною частиною системи європейських нафтопроводів, Україна могла б забезпечувати транспортування нафти з регіону Каспійського моря до нафтопереробних заводів Словаччини, Чехії, Угорщини, Польщі і Румунії. У перспективі — Австрії, Німеччини, Хорватії, а згодом передбачається вихід до експортних нафтових терміналів Балтійського, Північного і Середземного морів. Україна мала всі шанси, щоб запустити цей проект, однак внаслідок об’єктивних глобальних тенденцій і нездатності вітчизняної влади адекватно на них реагувати, хорошу ідею так і не було реалізовано. Замість цього нафтопровід став, як відомо, працювати в реверсному режимі.

Після приходу до влади Віктора Ющенка до початкового призначення нафтопроводу Одеса–Броди повернулися. Президент підтримав його використання для транспортування каспійської нафти на захід. Своє добро висловив також і ЄС, вирішивши взяти участь у фінансуванні добудування нафтопроводу до польського міста Плоцьк. Довжина необхідної ділянки становить 560 км. Цей нафтопровід визначений як «один із пріоритетів у контексті інтеграції європейської та української енергетичної інфраструктури».

Потрібно зазначити, що нова влада, як і у випадку з відкриттям кордонів для імпорту нафтопродуктів, приймає правильну, ефективну і прагматичну ухвалу. Проблема лише в тому, що при цьому вона керується геополітичною картиною світу п’ятирічної давності. Дійсно, в 2001-2003 роках можна було почати транспортування нафти з Казахстану та Азербайджану, однак сьогодні потрібно враховувати ряд несприятливих регіональних тенденцій.

По-перше, за цей час введено в дію нафтопровід Баку–Тбілісі–Джейхан (БТД), пропускною спроможністю 50 мільйонів тонн нафти на рік. Спочатку планувалося, що сюди потече лише азербайджанська нафта. Пізніше до цього проекту підключився і Казахстан — другий гіпотетичний постачальник нафти до нашої країни.

По-друге, нафтові потоки Каспійського регіону все сильніше замикає на собі Китай. Він підтягає під себе сусідні держави, використовуючи їх як сировинний придаток для власної економіки. Казахстан, який 2005 року добув близько 62 млн. тонн нафти і газового конденсату (до 2015 року видобування зросте до 170–180 млн. тонн) дуже для цього підходить. За рекордні 15 місяців, з вересня 2004 року до грудень 2005, побудовано прямий нафтопровід Атасу — Алашанькоу, який з’єднав казахські родовища і китайських споживачів. Транспортування нафти до Китаю цим трубопроводом має початися в середині 2006 року і вже на першому етапі прокачування становитиме 10 млн. тонн. На другому етапі, який планується на жовтень 2006 року, пропускну спроможність трубопроводу буде збільшено до 20 млн. тонн. У кінцевому результаті Казахстан і Китай збираються довести транспортування нафти до 50 млн. тонн на рік.

Чи варто говорити, що 10 млн. тонн нафти, які вже цього року потечуть iз Казахстану в Китай, могли б піти до Європи нафтопроводом Одеса — Броди. Однак «реверсна» політика колишнього керівництва країни і недостатньо активна робота як колишніх, так і нинішніх дипломатів зі встановлення тісних контактів iз Казахстаном посприяли тому, що єдине альтернативне джерело нафти для України стає недосяжним.

До всього іншого, як уже було сказано, Росія також планує збільшити експорт нафти в Китай до 30 млн. тонн на рік. Як вважає більшість експертів, це негативно відіб’ється як на поставках нафти на українські НПЗ, так і на завантаженні наших транспортних комунікацій.

Примітно, що обидва нафтопроводи, як БТД, так і Атасу — Алашанькоу було побудовано в той час, коли Україна все ще роздумувала, яким чином їй використати вже побудований нафтопровід.

Таким чином, Україна за останні шість років припустилася ряду стратегічних геополітичних прорахунків. У даному контексті уряд має зайнятися, передусім, аналізом допущених помилок і лише виходячи з цього приймати стратегічні ухвали. Нинішні геополітичні тенденції зобов’язують українську владу більш ретельно аналізувати світові політичні процеси, оскільки за несприятливих умов ціна помилки значно зростає.