Лист до редакції

Селяни — найбільш знедолений клас у нашому суспільстві, їх грабують, ображають, обдурюють і жалітись не дають. Я пройшла по цій грішній землі довгий і дуже небезпечний шлях. Знаю, як захищають країну і як із руїн і попелу піднімати її. Пережила колективізацію (мого батька розкуркулили, заганяючи в колгосп), Голодомор, Велику Вітчизняну, два роки на окупованій ворогом землі, проти яких воювала вся моя родина, а на руках — маленька дитина й хвора мама, не зламали й три похоронки в роки війни на батька, брата й свекра... Мій чоловік учасник бойових дій, інвалід ІІ групи. Відробив ще у колгоспі 50 років і не дожив усього 4 днів до указу Президента про розпаювання землі. І земельного паю йому не наділили, не зважаючи, що в нього залишилась утриманка — 84-річна немічна вдова. Невже мій чоловік, вся моя родина, 20 мільйонів народу віддали своє життя, щоб група грабіжників панувала на цій грішній землі і додушувала голодом виживших членів їхніх родин? Ділять землю, пропитану кров’ю та потом моїх рідних. Сільський голова узяв собі 50 гектарів, сину 70, пайки всім членам сім’ї, своєму оточенню, депутатам, їхнім дітям, які ще ледь не в пелюшках, їхнім родичам... Не вистачає лише захисникам і годувальникам, їхніх утримувачів. 60 гектарів кращої землі господарства перед моїми вікнами (і це не єдина ділянка, яка б увесь район накормила б хлібом) 16 років толокує, обведена газовими трубами, запроектована високовольтним кабелем, дожидаючи своїх хазяїв. А хліб із самих жнив дорожчає. То це хіба не злочин нашої влади перед народом? Навіть у війну такого безладу не було, такої безвідповідальності. Самі жінки, навіть діти, без указів, без наказів відчували велику відповідальність. Кожен клаптик землі обробляли, бо їм треба було накормити армію, партизанів, народ. А сьогодні наша влада розперезалася, розбагатілася без міри й угробила країну, поневоливши простий народ...