«Тепло» не за всі гроші

Нова владна команда неодноразово висловлювала наміри щодо зниження житлово-комунальних тарифів. Утім, конкретних механізмів досі так і не оприлюднено. Водночас, хоч житлово-комунальна сфера і обтяжена фінансово-борговими та інфраструктурними проблемами, все ж таки існують резерви, за рахунок яких можливо «оптимізувати» тарифи для побутових споживачів. Інша річ, чи вдасться Кабміну адекватно виявити й використати ці можливості.

СУМНІ РЕАЛІЇ ЖК-ГАЛУЗІ

На перший погляд може видатися, що зниження «комуналки» — не на часі. Адже і без того існує чимало макроекономічних проблем, які потребують нагального розв’язання. Це і величезний зовнішній борг України у треть ВВП, і тіньова економіка, і витік за кордон трудових кадрів, і виклики перед імовірною світовою кризою тощо. І коли при цьому ще й знизити ЖК-тарифи, то підприємства комунального сектору перераховуватимуть менше податків до держбюджету, що ще більше поглибить його дефіцит. До речі, за перший квартал поточного року підприємства «Нафтогазу» перерахували понад 37 млрд грн, що становить 16,5% доходної частини бюджету. Така «віддача» пояснюється переважно тим, що наприкінці 2018-го ціна на газ для побутових споживачів зросла на 23,5%. Разом з тим, днями міністр фінансів як нинішнього, так і минулого уряду Оксана Маркарова заявила, що українцям не варто чекати зниження ЖК-тарифів, оскільки уряд, мовляв, виступає за впровадження ринкових цін на газ, що є так само і вимогою МВФ. Власне кажучи, цю «пісню» українці вже чули з уст колишнього прем’єр-міністра Володимира Гройсмана. Але як це кореспондується з обіцянками нової влади?

З іншого боку, просто-таки карколомною є заборгованість населення за житлово-комунальні послуги: станом на травень ц. р. вона становила 57,75 млрд грн. (для порівняння: ця цифра дорівнює 19 млн 250 тис. середніх пенсій за віком). До речі, за чотири останніх роки борги населення за ЖКП зросли аж у шість разів (!) — 2015 року вони становили всього 8,8 млрд грн. І якраз саме штучно завищена ціна на газ, визначена «попередниками» за сумнівною формулою «Дюссельдорф+», стала джерелом лавиноподібного зростання боргів населення за комуналку. До слова, в цій заборгованості три чверті становлять саме неоплачені платіжки за газ. Звідси — незадовільний фінансовий стан підприємств ЖКГ, а відтак — неспроможність інвестувати у реконструкцію житлово-комунальної інфраструктури (наприклад, збитки столичної «Київтеплоенерго» за минулий рік склали 1 млрд грн). І буцімто, якщо людям «простити» ці борги або знизити тарифи, то ЖК-галузь може стати нерентабельною, а згодом — і взагалі зазнати краху. Саме цей аргумент взятий на озброєння затятими противниками зниження тарифів — деякими політиками, економістами та експертами з низки «реанімаційних» аналітичних центрів, близькими до попередньої влади. Разом з тим, ці «реформатори» геть не враховують того факту, що здатність споживачів послуг погашати «зимові» борги за тепло і газ уже вичерпано. Так, у контексті минулорічних тарифів фінансовий розрив у частині максимального потенціалу населення щодо виплати поточних боргів скоротився до 50%. Ось така енергетична бідність!

Також неможливо не констатувати майже тотальну застарілість житлово-комунальної інфраструктури — вона зношена в Україні більш як на 60%. Так, лише 9 % мереж водопостачання не є аварійними, а понад 35% із загального масиву є ветхими. Водночас, середній рівень зношеності магістральних теплових мереж України досягає 70%, а рівень теплових втрат в мережах становить аж 13—14%. Лише в столиці, відповідно до Стратегії розвитку міста Києва до 2025 року, на модернізацію та реконструкцію об’єктів і мереж житлово-комунальної сфери необхідно до 4 млрд доларів США. За даними ж Мінекономрозвитку, для повної модернізації всієї ЖК-інфраструктури необхідно 25 млрд дол. Та звідки їх брати? Зазначені цифри свідчать про те, що навіть якби заборгованість українців за ЖК-послуги в еквіваленті у два мільярди доларів була повністю погашена, то ці кошти є «краплею в морі» — порівняно із загальним дефіцитом капіталовкладень в інфраструктуру. І, вочевидь, головна проблема житлово-комунальної галузі полягає не стільки в «занижених» тарифах (навіть на їхньому нинішньому рівні заборгованість лише продовжує зростати), як у відсутності «глобальних» інвестицій у ЖК-господарство.

Тож чи мають рацію згадані вище «реформатори» від попередньої влади (як і міністр фінансів Оксана Маркарова) у тому, що зниження тарифів для населення — неприпустиме, бо нібито є дешевим популізмом, суперечить вимогам МВФ і зможе призвести до краху всієї галузі?

ЗДЕШЕВЛЕННЯ КОМІРНОГО: ЧИ Є РЕЗЕРВИ?

Насправді ж, якщо проаналізувати деякі «нюанси» ЖК-сфери, які попередня влада воліла ігнорувати, то можливості для зниження, а насправді — для встановлення обґрунтованих тарифів існують. Зазначені алгоритми випливають із наступних позицій:

•  частка комунальних тарифів у зарплатах у країнах ЄС становить до 10%, тоді як в Україні — 40%. Виходячи з того, що тепло і гаряча вода займають левову частку в комунальних тарифах, то можливість зниження тарифів нівелюється високою ціною на газ. Наразі (навіть якщо брати до уваги формулу ціноутворення «Дюссельдорф+») вартість блакитного палива на європейських хабах суттєво знизилася, а гривня, навпаки, зміцнилася, перебуваючи у коридорі 24—26 гривень за долар. Минулорічні ж домовленості з МВФ щодо підвищення Україною ціни на газ ґрунтувалися на курсі 30 грн за дол. Відтак, вже сьогодні є можливість знизити ціну на газ для комунальної сфери на 20—25% у новому опалювальному сезоні (тим паче, що літня вартість імпортного газу для України була на 25—30% нижчою, ніж минулорічна ціна для побутових споживачів). Відповідно, дотації уряду теплогенеруючим компаніям за спеціальними зобов’язаннями можуть бути зведені до мінімуму (а це, у свою чергу, дасть значну економію для держбюджету). До речі, ця можливість посилиться, якщо «Нафтогаз» постачатиме газ населенню безпосередньо через свої дочірні компанії, минаючи монопольні облгаззбути.

•  для зниження ЖК-тарифів державі необхідно кардинально змінити підходи до їх ціноутворення. Річ у тім, що всі комунальні підприємства (більшість із яких входять до найбільших олігархічних холдингів) працюють за радянським «витратним» принципом. Він полягає у тому, що ціни й тарифи у нас десятиліттями визначають як суму усіх затрат і втрат виробника й постачальника, плюс — доволі солідна «маржа» у вигляді прибутку, який часто йде на «космічні» зарплати й бонуси топ-менеджерам. Така практика геть не мотивує постачальника скорочувати вагомі затрати, спричинені зношеними мережами (коли вода й тепло випаровуються в «нікуди»), застарілим і нерентабельним обладнанням, а також — відсутністю приладів обліку в більшості квартир. Як наслідок, усі втрати від такої архаїчної та неефективної «бізнес-моделі» лягають на плечі кінцевого споживача! При цьому «страждає» також держбюджет, який витрачає десятки мільярдів гривень на субсидії для мільйонів українських сімей, неспроможних оплачувати непідйомні тарифи. Натомість, необхідно перейти до іншої моделі тарифоутворення, коли базові розцінки встановлюються один раз на три-п’ять років, а втрати з мереж, премії керівникам тощо виводяться із тарифної складової у статті прибутку підприємства. Такий алгоритм стимулював би до енергоефективності та скорочення споживання газу не лише споживача, а й виробника і постачальника. Це змусило б останніх до зменшення виробничих витрат завдяки модернізації мереж, сучасному обладнанню, повній діджиталізації всіх бізнес-процесів, забезпеченню приладами обліку всіх домогосподарств та іншим новаціям. Диктат монопольної системи має бути замінений диктатом споживачів: коли завдяки конкуренції на ЖК-ринку вони обиратимуть тих постачальників, які надаватимуть послуги за кращими ціновими та сервісними умовами.

•  необхідно ліквідувати корупційний податок на додану вартість, який входить у структуру ЖК-тарифів і становить 20%. Наразі підприємства-постачальники лише переказують до бюджету ПДВ, фактично оплачений із кишень побутових споживачів. Власне, цей аномальний податок є прихованим оброком на життя мільйонів українців. Натомість, його скасування уможливить зниження ціни на «комунальний» газ на одну п’яту його нинішньої вартості. З іншого боку, втрати для бюджету від скасування податку на додану вартість компенсуватимуться зниженням суми спеціальних зобов’язань та субсидій населенню, що їх виплачує уряд.

•  в усьому світі бізнес із надання житлово-комунальних послуг є економічно-вигідним, інвестори зацікавлені вкладати кошти в цю сферу. Наприклад, у США 90% ЖК-послуг надає приватний бізнес. В Україні, на стартовому етапі необхідно передати на конкурсних засадах котельні, ТЕЦ, насосні станції, водоканали, а в перспективі тепло-, електро- і водопостачальні мережі — в концесію профільному бізнесу. Останній — у контексті конкуренції — неминуче буде зацікавлений у зниженні собівартості ЖК-послуг. З іншого боку, ці процеси має жорстко контролювати Антимонопольний комітет. Водночас на отримані від аукціонів кошти держава мала б створити спеціальний фонд відновлення теплових, водопровідних та електричних мереж, комунікацій та іншої базової інфраструктури (варто згадати про 25 млрд дол., необхідних для її повної модернізації!). А в середньостроковій перспективі доцільно було б виставити активи житлово-комунальних державних і муніципальних підприємств на приватизацію.

•  ясна річ, усі наведені можливості не дадуть бажаного ефекту без збільшення вітчизняного газовидобутку. Наразі використовується всього лише 1,2% від розвіданих запасів блакитного палива. Тим часом, відмова від імпортного газу уможливить зниження ЖК-тарифів ще на 20%. Для цього уряд має розробити нову стратегію залучення до експлуатації газових родовищ як вітчизняних, так і іноземних інвесторів — насамперед потужних світових гравців.