Влада та власність — у єдиний кулак

На тлі нескінченних заяв столичної влади про необхідність зміцнення місцевого самоврядування в районах Києва все більш відчутно стали виявлятися відцентрові тенденції.

Це — наслідок того, що під самоврядуванням батьки міста розуміють тільки своє власне право, незалежно від вищих державних чиновників, розпоряджатися міською нерухомістю.

Першою спробою посилити контроль над грошовими потоками, отриманими в процесі приватизації об’єктів, переданих районам, стало рішення Київради про зміну порядку отримання свідоцтв на право власності. Тепер, щоб змінити форму власності об’єкта, районні власті повинні заздалегідь отримати в міськраді свідоцтво про власність, яке засвідчує, що дане приміщення належить району, і він має право ним розпоряджатися.

Доцільність цього кроку була обгрунтована необхідністю підвищення ефективності утримання, використання житлового й нежилого фондів. Хоча, як показала практика, ускладнення процедури збільшило терміни приватизації об’єкта, призвело до роздування управлінських штатів. Але потім було ще й рішення про те, що за ці свідоцтва треба платити велику суму. Воно викликало негативну реакцію районних адміністрацій і незабаром було скасоване.

Як показали подальші події, міські власті аж ніяк не відмовилися від планів переключити на себе грошові потоки. 28 січня 1999 р. Київрада ухвалила рішення, згідно з яким житловий фонд місцевих рад і нежилий фонд комунальної власності передається у власність міста. Цим фактично ліквідувалася районна комунальна власність, а місцеве самоврядування позбавлялося матеріальної та фінансової основи.

У відповідності зі ст. 142 Конституції України районні ради в містах є суб’єктами права комунальної власності відповідних територіальних громад, мають свій місцевий бюджет. А в п. 4 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» однозначно визначено питання управління майном місцевих рад: «Рішення про наділення місцевих рад правами управління майном і фінансовими ресурсами, які перебувають у власності територіальних громад районів у містах, приймається на місцевих референдумах відповідних районних громад».

Що ж до повноважень рад, то, згідно з п. 4 ст. 41 того ж закону, визначений міськими радами обсяг переданих районним радам повноважень «не може змінюватися міською радою без згоди відповідної районної в місті ради даного скликання».

Таким чином, будь-які рішення та дії міських рад, спрямовані на обмеження повноважень чи фінансових засад місцевого самоврядування районних рад без їхньої згоди є неправомірними і такими, що суперечать Конституції та законам України.

Логічніше, цивілізованіше було б діяти за наступною схемою: залишити за районними адміністраціями право шукати покупця і вести процес приватизації об’єктів, але з обов’язковим перерахуванням до бюджету міста певного відсотку доходів від операцій. Це — нормальна схема і проти неї ніхто не заперечує, тоді як передача прав власності веде до конфлікту.

І він розгорівся. У районів Києва перестали приймати заявки на свідоцтва про власність. У результаті процес приватизації у столиці різко загальмувався. Але, як і минулого разу, могутній і узгоджений натиск районних адміністрацій і наближення виборів столичного мера примусили міські власті пригальмувати. Свідоцтва знову видаються. Втім, саме рішення не скасоване. Питання виноситься на найближчу сесію Київради.

Результат передбачити тяжко. З одного боку, уповільнення процесу приватизації, конфлікт з районними адміністраціями, підрив системи самоврядування, що негативно вплине на розв’язання соціальних проблем у районах столиці. Але, з іншого боку, у країні ведеться масована підготовка центральної влади до президентських виборів, тому завдання переключити на себе максимум грошових потоків стає життєво важливим. Та й посадити райони на «короткий поводок» напередодні рішучої сутички за владу — не шкідливо. По суті йдеться про процес подальшої централізації влади та власності в одних руках. Його активізація завжди свідчила про перехід до тоталітарного режиму правління.