Японське економічне диво. Уроки для України від "економічного генштабу" Японії

Для повноцінного утвердження Української Держави перемоги над Росією може буде замало. Реальний суверенітет країні надає економічна міць, або «продуктивні сили нації» за висловом Фрідріха Ліста. Саме ці «продуктивні сили», якими володіє нація, дозволяють їй виробляти необхідні товари і послуги, заробляти золотовалютні резерви, підтримувати торговельний баланс і не просити кредити в МВФ.

Україні з цим було складно і до війни: хронічний торговельний дефіцит, сировинна структура економіки і величезний державний борг, для обслуговування якого країна брала нові позики.

Станом на кінець серпня 2022 року держборг України становив 3,6 трлн грн, а до початку 2023-го складе 6,4 трлн грн (106% від ВВП). Це шалені цифри, впоратися з якими, маючи напівзруйновану країну, буде надзвичайно складно. І конкретики про списання боргів поки не чутно.

У нещодавній статті Курт Волкер пише: «Більшість обіцяного ЄС фінансування, призначеного для скорочення [бюджетного дефіциту], не було надано. Більше того, навіть при виплаті більшість цих коштів прийде у вигляді кредитів, які стануть ярмом для української економіки на довгі роки».

Нам варто готуватися до повоєнної відбудови, де головним суб’єктом має бути Україна (а не партнери-кредитори), а головною політикою — економічна політика українського уряду у тісній співпраці з українським бізнесом. Ми маємо знати, що саме ми будемо робити для відбудови своєї країни.

Допомогти в цьому може класична книга Чалмерса Джонсона про японське економічне диво: «MITI and the Japanese Miracle», яка нещодавно вийшла в українському перекладі («Японське економічне диво. Як професійна влада та бізнес збудували провідну економіку світу», Наш Формат).

MITI — це Міністерство міжнародної торгівлі і промисловості (укр. ММТП), яке стало локомотивом економічних реформ післявоєнної Японії. Через свою історію та підхід до справи ММТП охрестили «економічним генштабом». Це міністерство стало настільки легендарним в Японії, що у 1970-х про чиновників ММТП вийшло навіть декілька художніх романів.

В Україні панує міф, що ключовими для японського дива стали фінансова допомога США і реформи окупаційної адміністрації, однак це не так. Протягом окупаційного періоду 1945-1952 років США надали Японії 2,2 млрд дол (15,2 млрд дол у цифрах 2005 року). Для порівняння: у 2008 році уряд США виділив 700 млрд дол для порятунку найбільших американських компаній.

Тобто фінансова допомога Японії не була настільки значною, щоб отримавши її у 1945-1952 роках, забезпечити економічний ривок протягом наступних трьох десятиліть. Після 1952 року країна мала забезпечувати себе сама.

Щодо економічних реформ окупаційної адміністрації, то ключові з них японці успішно саботували (як, наприклад, ліквідацію дзайбацу і запровадження жорсткого антимонопольного законодавства).

Макроекономічну політику «лінії Доджа» (1949 - 1950) японцям фактично нав’язали силою: детройтський банкір і новоприбулий радник Макартура Джозеф Додж за будь-яку ціну прагнув зупинити інфляцію, чим розходився з японським урядом, який у першу чергу прагнув відновити виробництво.

Додж змусив японців жорстко скоротити бюджетні витрати, значна частина яких йшла на відновлення пріоритетних галузей промисловості. Японці назвали це «раціоналізацією через безробіття».

Джонсон пише: «Заходи Доджа, безумовно, зупинили інфляцію, але ціною майже повного нівелювання того невеликого відновлення економіки, що його було досягнуто шляхом пріоритетного виробництва».

Що ж насправді стало запорукою японського економічного дива? Спробуємо описати покроково план дій, який втілив ММТП.

1. Економічний націоналізм: «Генеральний штаб недіючої армії» відкриває економічний фронт.

Варто почати з того, чим керувалися в ММТП. Це була ідеологія економічного націоналізму. Японці програли війну, але не втратили національної (чи навіть «імперської») гордості.

Джонсон пише: «Японські аналітики зазвичай характеризують основний світогляд службовців ММТП як "націоналістичний". Какума зазначає, що їм подобається використовувати такі вислови, як джьой (вигнання іноземців) й ітекі (варвари). Своїм призначенням у житті вони вважають захист галузей японської промисловості від "іноземного тиску". Коли Ґото Масафумі був начальником Бюро сприяння розвитку торгівлі, він полюбляв використовувати принизливий термін кето («волохатий китаєць», у ширшому сенсі «неприємний іноземець»), говорячи про конкурентів Японії».

«Промислова політика [ММТП] є відображенням економічного націоналізму», — автор цитує Роберта Озакі. Цей націоналізм не обов’язково передбачає протекціонізм, регулювання зовнішньої торгівлі чи економічні війни, хоча він може це передбачати, якщо країні це вигідно. Головна риса економічного націоналізму — пріоритет інтересів власної держави.

Ідеологія економічного націоналізму наклалася на військовий досвід чиновників ММТП. Під час війни воно діяло як Міністерство військового постачання і фактично керувало економікою країни. У довоєнний період як Міністерство торгівлі та промисловості співпрацювало з військовими для мобілізації економіки. Цей досвід знадобився у повоєнний період.

«У 1941—1961 роках японська економіка дійсно залишалася на воєнних рейках. — зазначає Джонсон. — Мета змінилася з військової перемоги на економічну… І так само як нація, мобілізована на війну, потребує військового генерального штабу, нація, мобілізована для економічного розвитку, потребує генштабу економічного. Співробітники МТП, МВП і ММТП готувалися відіграти цю роль з кінця 1920-х років. У 1950-х сурми нарешті залунали».

Автор цитує Наґая Йоносуке: «Своєю впевненістю, потужним уродженим націоналізмом, вірнопідданською позицією… і дивовижним "трудоголізмом" ММТП нагадує нам Генеральний штаб недіючої армії».

2. Цілеспрямована державна політика з «вирощування» стратегічних галузей промисловості.

Ключовим завданням ММТП було створити «продуктивні сили нації»: стратегічні галузі промисловості, здатні на рівних змагатися з іноземними конкурентами та перемагати їх на зовнішньому й внутрішньому ринках.

Для цього держава задіяла весь наявний у неї адміністративний, фінансовий та політичний ресурс:

«Повністю розроблена система ікусей — "вирощування" нової галузі від ММТП наприкінці 1950-х включала наступні типи заходів:

1. По-перше, в міністерстві проводили розслідування і складали базову програмну заяву про потребу в галузі і її перспективи.
2. По-друге, ММТП давало дозвіл на валютні асигнування, а Банк розвитку забезпечував галузь необхідним фінансуванням.
3. По-третє, видавалися ліцензії на імпорт іноземних технологій.
4. По-четверте, новонароджена галузь визначалася як "стратегічна", щоб дозволити їй спеціальну й прискорену амортизацію інвестицій.
5. По-п’яте, їй безкоштовно або за номінальну вартість надавали покращені земельні ділянки для будівництва виробничих споруд.
6. По-шосте, галузі надавалися основні податкові пільги.
7. По-сьоме, ММТП створювало "картель адміністративного керівництва", щоб регулювати конкуренцію і координувати інвестиції серед фірм у галузі».

Серед першочергових стратегічних галузей ММТП обрало електроенергетику, суднобудування, видобуток вугілля і виробництво сталі. Далі були виробництво нафтохімічних продуктів, автомобілів, електроніки тощо.

На прикладі комп’ютерів це виглядало так: «Від кінця 1960-х років ММТП вливало гроші у науково-дослідну діяльність щодо створення вітчизняних комп’ютерів, підштовхувало компанії долучатися до кейрецу, ліцензувало іноземні технології і стримувало конкуренцію — коротше кажучи, розробляло і втілювало стандартну програму розвитку зразка 1950-х років.

Створення Бюро машинобудівної та інформаційної галузей було відображенням цієї кампанії: бюро спеціально пов’язало комп’ютери й машини, щоб підготувати шлях для галузей, що їх міністерство визначило лідерами експорту після автомобілів — виробництво напівпровідників, верстатів з цифровим програмним управлінням, роботів та новітніх побутових приладів, зокрема відеомагнітофонів».

3. Japan Inc.: «Управління за допомогою стимулів» та державно-приватна співпраця.

До вже створених галузей ММТП застосовувало «управління за допомогою стимулів». Це передбачало діяльність «комітетів, у яких співпрацювали бюрократи, промисловці і фінансисти, які встановлювали норми інвестування, стимулювали злиття, відраджували нові фірми від входження у певні галузі і загалом намагалися створити промислову структуру нарівні зі структурами США й Західної Німеччини — двох головних іноземних економік, що слугували орієнтиром».

Іншими словами, це була форма державно-приватної співпраці («канмін кьочьо»). Остання могла мати й інші — не завжди формалізовані — прояви й була особливо популярною концепцією серед японської еліти.

Тісна співпраця держави, промисловців та фінансового сектору й загальна координація економічного розвитку з боку ММТП дозволили Японії діяти як єдине ціле, що особливо допомагало у торговельних війнах. За таку скоординовану політику влади і бізнесу американці прозвали Японію Japan Inc. (корпорація «Японія»).

«Ці взаємини [бізнесу і влади] утворили систему координат, у якій уся японська економіка протиставлялася конкурентам — економікам іноземних держав», — підсумовує автор.

Прихильники культурології в економіці скажуть, що це вияв типово японської (азійської, конфуціанської) культури, але насправді Японія просто скопіювала французьку модель économie concertée («узгодженої економіки»), про що відверто заявляв заступник міністра ММТП Оджімі Йошіхіса.

Джонсон цитує визначення économie concertée від Стівена Коена («Сучасне капіталістичне планування: французька модель»), і цю цитату варто навести повністю:

«Économie concertée — це партнерство великого бізнесу, держави і в теорії, але не на практиці, профспілок. Керівники великого бізнесу і керівники держави керують сучасним ядром національної економіки — здебільшого секторами, де є олігополії. Рушієм є позитивна співпраця, а не конфлікт, як у ринковій ідеології.

Держава не є мовчазним спостерігачем: це ініціатор, активний партнер. Вона втручається в кожен аспект економічних справ, заохочуючи, навчаючи, а часом навіть погрожуючи. Її мета — сприяти модернізації економіки: більшій ефективності, більшій продуктивності, більшому розширенню. Це партнерство працює на спільні інтереси і за межами традиційної політичної арени.

Для плавного функціонування цієї системи не є обов’язковими парламент і сузір’я інституцій навколо нього. … Еconomie concertée — це улюблена модель економічної і соціальної організації у нових [французьких] високопосадовців. По суті, це установка на співпрацю між управителями держави і керівниками великого бізнесу».

Наголосимо, що наведена цитата не про конфуціанську Японію, а про цілком європейську повоєнну Францію, досвід якої Японія перейняла для себе.

4. Ставка на товари з вищою еластичністю попиту за доходом.

Визначення стратегічних галузей економіки — це те ж саме, що обрання «професії» для держави. Нація має виробляти ті товари і послуги, які їй забезпечать технологічний розвиток і максимальний притік валюти з-за кордону, щоб уникнути потреби у зовнішніх кредитах.

Останнє для повоєнної Японії було особливо важливим через хронічний дефіцит платіжного балансу (аналогічна проблема є в України).

У ММТП вирішили: «єдиний спосіб втекти від неминучого дефіциту японського платіжного балансу — це здійснення "індустріалізації у сфері важкої та хімічної промисловості", [тобто] створення промислової структури, чия експортна продукція матиме значно вищу еластичність попиту за доходом, ніж традиційні для Японії галузі легкої промисловості».

Еластичність попиту за доходом показує, на які види товарів споживачі витрачають найбільше коштів, коли їхні доходи зростають.

«Окано і Хірай були одними з перших, хто побачив, що коли доходи людей зростають, їхній попит на їжу і текстиль мало змінюється, а от попит на таку продукцію, як побутова техніка й автомобілі, пропорційно збільшується».

Відтак, їжа і текстиль не підходять. Багаті країни і багаті споживачі витрачають на них відносно незначну частку своїх доходів, тому заробити на експорті їжі, текстилю і подібних речей не вийде. Японці вирішили виробляти автомобілі, побутову техніку, електроніку й схожі промислові товари.

«Використовуючи Інвестиційно-кредитний план, Банк розвитку, Раду промислової раціоналізації та кілька інших потужних інституцій, Бюро з питань підприємництва [при ММТП] цілеспрямовано переорієнтувало промислову структуру Японії з легких і трудомістких галузей на виробництво сталі, суден і автомобілів, що в них Японія зберігає першість і сьогодні».

5. Промислова структура та ефект масштабу: злиття малих фірм у компанії-чемпіони, здатні конкурувати за кордоном.

У 1920-30-х роках в Японії помітили, що безліч дрібних місцевих фірм через «надмірну конкуренцію» між собою не здатні протистояти великим іноземним корпораціям. Японські фірми часто виснажували одна одну ціновою конкуренцією, відверто демпінгуючи. Іноземні ж корпорації перемагали за рахунок більшої концентрації ресурсів й ефекту масштабу.

У повоєнний період це питання постало знову, особливо в контексті лібералізації японської економіки у 1960-х, на якій активно наполягали США й інші країни.

«Найважливішою реакцією бюрократії на лібералізацію було те, що ММТП винайшло поняття "промислової структури"… для порівняння японської промисловості з промисловістю Північної Америки й Західної Європи з точки зору їхньої капіталізації, питомої частки експорту, концентрації, ефекту масштабу та інших показників конкурентоздатності на міжнародному ринку».

Порівнявши «промислові структури» Японії, США та країн Європи у ММТП прийшли до висновку: за нинішньої структури Японія не зможе на рівних конкурувати з іноземцями: «Якщо такі фірми не можуть пережити навіть внутрішню рецесію в тепличній економіці, як вони збираються конкурувати зі світовими велетнями на кшталт Ford, du Pont і IBM?».

Міністерство обрало рішення — підтримка широкомасштабного злиття фірм, яке дозволить сконцентрувати економічну міць на рівні США і Західної Німеччини: «Потрібно було зменшити кількість підприємств, що конкурували в кожній галузі, й збільшити ті, що мали залишитися».

Для прикладу, ММТП прагнуло скоротити «велику шістку» сталеливарних компаній до «двійки» чи «трійки», а кількість автовиробників — з десяти (Daihatsu, Fuji, Honda, Hino, Isuzu, Mitsubishi, Nissan, Suzuki, Tōyō Kōgyō і Toyota) до двох (Nissan і Toyota). На практиці вийшло трохи по-іншому, однак загалом злиття й концентрація в кожній галузі відбулися.

Цікаво, що це також не прояв «японської культури». Аналогічну політику проводив повоєнний уряд у Франції. У згаданій вище книзі про французьку модель Стівен Коен пише: «Враховуючи, що міжнародна конкуренція була головним викликом, а гігантська, транснаціональна корпорація — її основною формою, французька відповідь виглядала логічною. Держава вирішила створити власні гігантські транснаціональні корпорації. В одній галузі за іншою просували "супер злиття" для створення низки національних чемпіонів, які б понесли французький прапор у бій проти іноземних гігантів».

Національні компанії-чемпіони схожі на важку артилерію, яку повинна мати кожна країна, щоб забезпечити реальний економічний суверенітет і конкурентоздатність в сучасній капіталістичній системі. Якщо у вас є лише піхота, ви не переможете армію, в якої є HIMARSи. В економіці так само.

6. Банківські конгломерати: кейрецу замість дзайбацу.

США оголосили дзайбацу відповідальними за воєнну економіку й  заборонили «будь-які приватні картелі в майбутньому».

Однак, оскільки у Штатах комерційним банкам не дозволяється мати дочірні підприємства у промисловості й торгівлі, американці звикли розглядати банківський сектор окремо. Відтак, ліквідацією дзайбацу займався один відділ окупаційної адміністрації, а реформою фінансового сектору — інший.

Саме фінвідділ американців (свідомо чи ні) допоміг відродити дзайбацу у вигляді кейрецу, тобто банківських конгломератів, відвернувши банкрутство японських банків і страхових компаній під час повоєнного поділу дзайбацу.

До складу кейрецу зазвичай входять банк, кілька промислових фірм і неспеціалізована торговельна компанія. Банк постачає членам групи капітал, а торговельна компанія за потреби надає сировину в кредит і активно сприяє експорту продуктів, які неможливо продати на внутрішньому ринку.

Члени групи «не завжди отримували від свого головного банку усі потрібні кошти чи пільгові умови, але точно мали те, без чого не змогли б працювати — першочерговий доступ до капіталу на правах постійного клієнта. Банки ж, у свою чергу, стали залежати від фінансового стану своїх пріоритетних галузей, обтяжених боргами, і тому брали за них відповідальність».

Механізм співпраці дуже нагадував старі німецькі банківські групи на кшталт Deutsche bank або Dresdner bank із взаємною участю банків у статутному капіталі і пов’язаними галузями (у США таке акціонування є незаконним). Однак японський уряд мав значно більший контроль над кейрецу, ніж німецький уряд над власними банківськими групами й синдикатами.

Тобто навіть кейрецу не є проявом винятково японської культури, а скоріше варіацією на тему німецького досвіду.

Така пов’язаність і взаємна відповідальність членів конгломерату принесла чудові результати. Її можна порівняти з тим, як в армії різні роди військ взаємно допомагають одне одному й злагоджено працюють для досягнення єдиної цілі. Це точно не гірше, ніж коли банк, його промислові й торговельні клієнти діють розкоординовано й керуються лише егоїстичними інтересами.

7. Уряд контролює банківський сектор для фінансування стратегічних галузей.

Ви, напевно, чули, що національний банк обов’язково має бути незалежним від уряду. Однак в Японії все було навпаки: нацбанк і банківський сектор загалом були частиною єдиного механізму економічного розвитку.

Схема виглядала так: «Великі підприємства одержують капітал, беручи позики в міських банках, які, своєю чергою, беруть позики і через це повністю залежать від гарантій Банку Японії. А він сам … став, по суті, важелем управління Міністерства фінансів. Таким чином, уряд безпосередньо і тісно пов’язаний з процвітанням "стратегічних галузей"».

Це спричинило не просто доступність банківських кредитів, а цілеспрямоване «накачування» ними стратегічних галузей для їх прискореного розвитку. Якщо до війни частка власного капіталу в усіх корпораціях Японії становила 66%, то вже 1972 року цей показник склав 16% і цей відсоток зберігався впродовж усього повоєнного періоду.

Джонсон цитує Абегглена і Раппа: «У Японії фінансові ризики, пов’язані з високими рівнями заборгованості, суттєво знижуються через те, що центральний банк виступає прихованим гарантом боргових позицій головних японських компаній».

Для керівництва комерційних банків ризики знижувалися «завдяки потужному контролю Міністерства фінансів над усіма відсотковими ставками й нормами дивідендів, над масштабом операцій банку і дозволом на відкриття нових філій».

«Це означало, що єдине, на чому має зосередитися банкір, — це боротьба за розширення частки банку на ринку позик і депозитів. За цих умов міські банки робили все можливе, щоб виявити галузі й підприємства, орієнтовані на зростання, і прийти їм на допомогу. І найважливіше: кожна банківська група мусила входити у нову галузь за сприяння ММТП або зіткнутися з витісненням із дійсно безризикових секторів».

8. Масова закупівля патентів і технологій з одночасним обмеженням іноземних інвестицій.

В Україні без перебільшення існує культ іноземних інвестицій. У відповідь на питання, як Україні збудувати сильну економіку, усі експерти навперебій називають «залучення іноземних інвестицій» як шлях, а іноземного інвестора — як творця майбутнього українського дива.

В Японії все було по-іншому. Єдине, що японцям було потрібно від іноземців, це валюта і технології, які купувалися за цю валюту.

«ММТП докладало усіх зусиль, щоб зупинити імпорт готових виробів, особливо тих, що конкурували з вітчизняною продукцією, але прагнуло невідкладно імпортувати сучасні технології і обладнання», —  зазначає Джонсон.

Уряд не просто купував технології, а прагнув позбутися «упаковки», тобто всього зайвого, що йшло в додаток до них: «Проблема полягала в тому, щоб … відокремити цю технологію від іноземної власності на неї, патентних прав, угод про ноу-хау, пропозицій про спільні підприємства, участі у капіталі, права голосу, та іноземних менеджерів у радах директорів».

Між іноземними інвестиціями та іноземними технологіями Японія обрала друге, використовуючи інвестиції лише як шлях для отримання технологій. Приклад з американською IBM є вельми показовим.

IBM оформилася в Японії як компанія, що вела розрахунки на основі єн, тому ММТП не могло застосувати до неї валютні обмеження. Найбільшим викликом було те, що «IBM зберігала усі основні патенти на комп’ютерні технології, що фактично блокувало розвиток японської комп’ютерної галузі».

«[Заступник міністра ММТП] Сахаші хотів отримати патенти IBM і не приховував цього. Він пояснив свою позицію IBM-Japan якомога відвертіше: "Ми вживемо усіх можливих заходів для того, щоб перешкодити успіху вашого бізнесу, якщо ви не будете видавати патенти IBM японським фірмам і брати з них роялті не більше 5%"»

«Сахаші з гордістю згадує, що під час одного з раундів перемовин сказав: "Ми не відчуваємо щодо вас якогось комплексу неповноцінності; щоб успішно конкурувати, нам потрібні лише час і гроші" . Зрештою IBM довелося прийняти його умови».

Іноземні підприємства витіснялися з японського внутрішнього ринку декількома засобами: «неформальні правила, що не дозволяли іноземцям мати більше 50% у спільному підприємстві, обмеження кількості та права голосу іноземців у радах директорів японських фірм, заборона іноземцям купувати японські фірми без згоди самих фірм — і нарешті, неможливість будь-якої участі іноземців у японській економіці без дозволу ММТП».

Як бачимо, це спрацювало. Тобто релігійні уповання на іноземного інвестора не є обов’язковою умовою економічного дива.

9. Місцеві компанії-чемпіони (під прикриттям уряду) атакують міжнародні ринки.

Усі попередні пункти були підготовкою для того, щоб «вирощені» компанії-чемпіони атакували міжнародні ринки й потіснили іноземних «жирних котів» з міжнародного поділу праці.

Не варто тішити себе ілюзіями, що інші країни готові потіснитися, тобто віддати частину доходу з міжнародного ринку будь-кому, зокрема Україні. Місце під сонцем треба виборювати, змагаючись навіть з країнами-партнерами. Японія робила саме так.

Ціллю були американський та західноєвропейський ринки, громадяни яких були найзаможнішими. Для просування експорту Японія створила ряд інституцій:

1.  Найвища експортна рада, до якої входили прем’єр-міністр, міністри ММТП, фінансів і сільського господарства, керівник Банку Японії, президент Експортно-імпортного банку і кілька бізнес-лідерів.

Рада мала «встановлювати цільові показники експорту на наступний рік і на найвищому урядовому рівні повідомляти про потребу у підтримці експорту всіма можливими засобами».

2. Організація зовнішньої торгівлі Японії (ОЗТЯ) — закордонна комерційна розвідувальна служба, створена для подолання проблеми «торгівлі наосліп».

Під «торгівлею наосліп» малося на увазі, що «японські виробники працювали без детальної інформації про те, що вони мають виготовляти для різноманітних іноземних ринків. Також їм бракувало агентів за кордоном, які допомагали б пильно стежити за змінами у митних ставках і технічних даних продуктів, а також рекламувати і збувати нову японську продукцію».

ОЗТЯ взяла це на себе. Станом на 1975 рік вона керувала 24 торговельними центрами і 54 підзвітними підрозділами у 55 різних країнах.

Іншими інституціями для підтримки експорту були Банк розвитку Японії, Експортно-імпортний банк, Американсько-японська торговельною рада (створена у США з метою лобіювання японських інтересів) тощо.

Експортери також отримали широкі податкові пільги, зокрема, виключення з оподаткування до 50% доходу фірми від експорту (з 1955 року — до 80%). Допомогло і штучне заниження курсу єни, що здешевлювало японські товари порівняно з іноземними.

Підсумовуючи, наведемо цитату американця Лі Якокки, екс-президента компаній Ford і Chrysler. У своїй автобіографії від 1984 року він дав вичерпну оцінку японському диву: «Ми [США] веземо до них [Японії] пшеницю, кукурудзу, сою, вугілля та ліс. А що вони везуть до нас? Автомобілі та вантажівки, мотоцикли, обладнання для видобутку нафти й електроніку. Питання: як називається країна, що експортує сировину й імпортує готову продукцію? Відповідь: колонія».

Питання: як називається країна, що до війни експортувала сировину й імпортувала готову продукцію? Відповідь: Україна. Після перемоги ми це маємо змінити.

Роман Скляров