«Мене не цікавить гострий момент, мене цікавить людська філософія»

Сьогодні ми представляємо нову сторінку, на якій маємо намір знайомити наших читачів із талановитими людьми — фотокореспондентами, які розширюють наше уявлення про навколишній світ. Бачити для інших — такою незвичною професією володіє Віктор Юрійович СПIВАК, фотограф, призер фотоконкурсів «Дня». Як виявилося, Віктор Юрійович — не тільки прекрасний фотограф, але й дуже цікавий співрозмовник.

— Розкажіть, будь ласка, Вікторе Юрійовичу, як ви почали фотографувати.

— Історія дуже давня й дуже проста. Мені було років сім. Жнива в колгоспі. Молотарка. Я, звичайно, був на току. Взяв три сонячиння, поставив триногою, зняв сорочку... І, як iшов голова колгоспу, накрив триногу сорочкою. Як він підійшов ближче, відкриваю свій умовний фотоапарат, і кажу: «Василь Федорович, зупиніться, я вас фотографую!». І він моїй мамі говорить: «Клаво! Твій син буде фотографом!»

Я виріс у Баришивці на Київщині. Сусід у мене був, який захоплювався фотографією. І я попросив матір купити мені фотоапарат «Смєна». А коли я прийшов з армії, то влаштувався на роботу в Борисполі, в газету «Трудова слава».

— В яких фотоконкурсах, окрім нашого, ви брали участь?

— Перший вернісаж мій вийшов у всесоюзному журналі «Журналіст» 1968 року. Другий — мрія всього життя — в чехословацькому журналі «Ревю-фотографія», 1970 рік. Третя публікація — в журналі «Советское фото», Москва. Вона була присвячена Карпатам. Карпати — моя любов. У мене були персональні виставки. Насамперед у Литві, ця країна для мене — фотографічна Мекка. Там у мене були дві персональні виставки — 1978 року й 2005- го. Перша — в художньому салоні будівельного тресту в місті Плунге. Уявляєте собі таке в Україні? А в Литві таке можливо. Це настільки культурна країна, що виставка там може відбуватися будь-де: і в школі, і в сільській раді. Друга — персональна виставка — відбулася в місті-курорті Бірштонас, куди прийшов мер міста, голова самоврядування, п’ять фольклорних колективів, перший і третій секретарі посольства України, а також республіканське й місцеве телебачення. І по республіканському радіо оголосили, що в місті Бірштонас відкривається виставка українського автора «Моя Україна». Вся республіка дізналася про цю подію! Оце культура! Були в мене виставки ще в Москві й у Києві, але такого ставлення...

— А яке ставлення українців до фотографів і фотографії ви відчуваєте? Поважають?

— Без поваги в нас ставляться до фотографів. Більше того, дивляться, як на шпигуна. Але коли я бачу кадр — я знімаю, знімаю i мені ніколи думати чи мене засудять, чи похвалять.

— Що, на вашу думку, головне в знімку?

— Мене не цікавить гострий момент, мене цікавить людська філософія. Людина повинна підійти й замислитися над знімком. Навіть у спорті мене не так цікавить момент гострий, як спортивна драма. Взагалі, хай це банально прозвучить, для мене всі мої знімки, як діти. Улюблений — завжди останній. Свіжий знімок я ставлю під скло і дивлюся на нього місяць, два, три, і якщо він і далі мені подобається, беру його у свою виставку. Взагалі мені до вподоби багато знімків. Але, як я вже казав, моя любов — це Карпати. До речі, серія знімків з гуцульського весілля дуже зацікавила литовських колег і литовську публіку. Дійсно, адже такого весілля більше ніде в Європі не побачиш. Та, мабуть, i у світі...

— Розкажіть, будь ласка, історію знімка «Баба Галя за незалежну Україну»...

— Я поїхав у село Проців на 9 травня, у День перемоги. Там був, звичайно, мітинг. На нього прийшло все село, а серед інших людей прийшла й баба Галя. Вона стояла, трималась за древко прапора, і я її сфотографував.