Висока Лінія

Хай-Лайн-парк, відкритий минулого літа на Мангеттені, є однією з найбільших цікавинок сучасного Нью-Йорка. Історія його створення дуже повчальна з огляду на те, як можна зберігати історичне середовище міста, водночас осучаснюючи і поліпшуючи його.

Стара залізниця Хай-Лайн (англійською High Line, тобто Висока Лінія) розташована на заході Мангетена (мангетенський Вест-Сайд), у районі Челсі. Вона тягнеться від Гансвурт-стріт до 34 вулиці між 10 та 11 авеню.

Історія споруди багато в чому відбиває історію міста. У 1847 році через бурхливе зростання торгівлі у Вест-Сайді влада Нью-Йорка санкціонувала будівництво наземної залізниці. Це сприяло розвитку міста, однак спричинило постійні зіткнення вантажних потягів із міським транспортом. Кількість інцидентів була настільки велика, що Десяту авеню в народі перейменували на Авеню Смерті. Заради безпеки перед кожним потягом їхав вершник, що махав червоними прапорами, попереджаючи учасників вуличного руху; городяни дали цим сигнальникам прізвисько «вестсайдські ковбої».

Зрештою, у 1929 році, після років публічних дебатів, місто і штат Нью-Йорк і Центральна залізниця Нью-Йорка прийняли Проект розвитку Вест-Сайду, який передбачав, серед іншого, також спорудження Лінії. Загалом передбачалося спорудження 13-мильної колії на естакаді, аби усунути 105 небезпечних перехресть; також додавалося 32 акри до Ріверсайдського парку. Загальний кошторис складав 150 мільйонів доларів — більш ніж два мільярди в сьогоднішніх цінах.

Естакаду провели від 34 вулиці (нині центр модних магазинів і шопінгу) до вокзалу Сент-Джон на Спрінг-стріт в обхід багатолюдних авеню прямо посеред житлових кварталів, інколи крізь арки в будинках. Залізниця зв’язувала фабрики і пакгаузи. Вагони везли молоко, м’ясо, сировину й мануфактуру, не спричиняючи перепон вуличному руху. А втім, траплялося це не надто регулярно: у 1929 році почалася Велика депресія, тож будувати закінчили аж у 1934 році, а зростання автоперевезень у 1950-ті нокаутувало залізничне сполучення по всій країні. У 1963 році знесли найпівденнішу секцію Хай-Лайн. У 1980 р. пройшов останній потяг із трьома вагонами заморожених індичок.

Наступні роки залізниця поступово перетворювалася на руїни. У 1991 р. зруйнували секцію біля Гансвурт-стріт. Виникла й вагоміша загроза: у середині 1980-х група власників нерухомості почала обстоювати ліквідацію всієї структури. Вигода для лобістів була безпосередня: адже земля під Хай-Лайн, якою вони володіли, значно зросла в ціні після припинення перевезень. Ймовірне знесення оскаржив у суді Пітер Облітц, шанувальник залізниць і мешканець Челсі. Він також агітував за поновлення руху поїздів.

Неважко здогадатися, на чию користь подібна суперечка закінчилася б у нас навіть у більш-менш демократичні 2000 роки. У Нью-Йорку, одначе, перемогла любов до міста. У 1999-му двоє людей — Джошуа Девід і Роберт Хаммонд — створили громадську організацію «Друзі Хай-Лайн» із метою зберегти індустріальну пам’ятку та відновити її як публічний відкритий простір. У наступні три роки до кампанії приєднується фонд The Design Trust for Public Space, котрий залучає відомого архітектора Кейсі Джонса для керівництва дослідницькою програмою «Відновлення Хай-Лайн».

У березні 2002 року «Друзі Хай-Лайн» уперше отримали муніципальну підтримку — схвальну резолюцію міської ради. У жовтні того ж року проведене «Друзями» дослідження показало, що їхній проект є економічно раціональним: надходження від податків, що його дасть створення публічного простору, будуть більші, ніж вартість зведення нових будівель.

У конкурсі проектів оновлення Лінії, що почався у січні 2003-го і тривав півроку, взяли участь 720 команд із 36 країн. Дизайнерські розробки експонувалися на Центральному вокзалі Нью-Йорка. Найкращим був визнаний спільний проект фірми ландшафтної архітектури Джеймса Корнера та архітектурного бюро Діллера Скофайдіо + Ренфро. У вересні 2004 згода щодо реконструкції була досягнута між усіма державними і приватними структурами — штатом і містом Нью-Йорк, Федеральним управлінням наземного транспорту і залізничною компанією CSX Transportation, Inc.

У листопаді 2005-го місто перебрало на себе права власності на Хай-Лайн. А у квітні 2006-го зняттям перших рейок був відсвяткований початок будівництва. Рейки, шпали, будівельне сміття прибрали; потім частину рейок установили вже у новому краєвиді. Сталеві конструкції оброблялися піскострумом, лагодилися бетонні частини і дренажна система. У 2008-му почалося будівництво ландшафтного парку: прокладалися доріжки, встановлювалися лавки, ліхтарі, висаджувалися рослини.

9 червня 2009 р., через десять років після того, як «Друзі Хай-Лайн» почали свою боротьбу, перша секція (від Гансвурт-стріт до 20 вулиці) була відкрита для публіки. Завершити облаштування парку планують у 2011 році.

Висока Лінія вражає ще здалека: прямо посеред гамірних кварталів на рівні третього-четвертого поверхів тягнеться справжній сад із травою, деревами, квітами. За основу дизайну доріжок і сходів взято графіку залізничних колій — вузькі подовжні лінії з чітко окресленими проміжками між ними; таким чином створюється внутрішній ритм усієї будови. Ще один образ, що вочевидь надихав Корнера і Скофайдіо — стара заросла залізниця, тож газони врізаються в покриття доріжок вузькими виступами, наче трава поглинає камінь, а фрагменти покладених наново автентичних хайлайнівських рейок губляться серед кущів: складається враження взаємопроникнення технології та природи, мальовничої стихійності, загалом притаманної цій частині Нью-Йорка. Лавки так само наче виростають з покриття, у згоді із загальною поздовжною структурою, причому деякі з них достатньо широкі, аби влітку можна було засмагати на них — побачити там красуню в купальнику в спекотний день не є дивиною. Окрім того, реконструктори зробили дотепне доповнення, прибудувавши до естакади щось на кшталт амфітеатру зі скляною стіною: насичена рухом вулиця внизу в такому обрамленні сприймається як дорожній театр з людьми та автівками в головних ролях.

Хай-Лайн є також простором для мистецького експерименту. На ділянці під однією з будівель художник Спенсер Фінч вмонтував у старі віконні прорізи абстрактні вітражі. Кожний кольоровий прямокутник у них — це насправді збільшений піксель зі світлин Гудзону, що їх робив Фінч; таким чином, «Річка, що тече в обидва боки» — це зображення Гудзону на вікнах, що насправді виходять на нього. Гра з простором міста є і в інших інсталяціях. «Дзвони для кожної хвилини» Стівена Вітьєлли, що лунають в арці під другим будинком — акустична годинникова композиція, складена із записів звуку 59 дзвонів у різних частинах Нью-Йорка. Ще цікавіша Viewing Station Річарда Гапліна: подивившись крізь маленьке віконечко на прямокутну сталеву пластину, з подивом помічаєш, що абстрактні прорізи у ній відповідають елементам краєвиду за нею, тож, знайшовши правильний ракурс, глядач «збирає» пейзаж перед ним за допомогою подвійної рамки, перетворюючись на художника — майстра перспективи.

А втім, сам район, де проходить Лінія, вартий уваги в будь-якій точці. З одного боку — мінливе мерехтіння Гудзона, з іншого — перспективи вулиць Челсі та Вест-Сайду, де класика ХІХ століття сусідить із постмодерними будівлями, а індустріальні споруди й житлові апартаменти доповнюють одне одне — мандруючи Хай-Лайн, спостерігаєш архітектурну хроніку міста. Парку трохи більше року, проте здається, що він був тут завжди.

Тож, попри всю патетику порівняння, Високу Лінію хочеться уподібнити високій поезії — натхненному рядку у великій книзі Нью-Йорка, написаному зусиллями багатьох городян, закоханих у своє місто.