Зона людського режиму

Виправна колонія №35 у Білій Церкві — експериментальна модель. Мова, звичайно, не про експерименти над людьми, а про нові умови утримання засуджених, які відбувають покарання. Ситуацією в закладах позбавлення волі стурбовані фактично всі правозахисні організації: нерідко у в’язницях та колоніях порушуються елементарні права людини — на здоров’я, таємницю листування, розвиток особистості тощо, і ні про яке перевиховання та реабілітацію навіть не йдеться. Інша справа — в колонії-моделі: тут створені нормальні умови для роботи, навчання, відпочинку, побуту. Звичайно, ми розуміємо всю умовність показового виступу, але обличчя людей, загальний настрій і звичну поведінку так просто не сховаєш. Знаєте, ця колонія до болю нагадує піонерський табір...

Такій засмазі можна тільки позаздрити. Ще б пак: вони проводять робочий день на розпеченому асфальті між високими бетонними стінами. Двічі на день півтисячі чоловіків шикуються на лінії «Вывод на работу» — повз оглядові вежі, повз грати, замки й колючу огорожу боржники суспільства йдуть відробляти завдану шкоду.

Виправні роботи в Білоцерківській колонії №35 призначені виключно для рецидивістів. Крадіїв особистого й державного майна, «кишенькових» і «квартирних», наркоманів і наркоторговців, контрабандистів, махінаторів, убивць. Поза цим — тут живуть і працюють звичайні люди, в міру дисципліновані, здебільшого мовчазні, без винятків допитливі, а подекуди й талановиті. Ну точно діти, яким ще не пощастило в житті.

МАЛЮЮТЬ, СПІВАЮТЬ, ВБОЛІВАЮТЬ ЗА НАШИХ

За прохідною — плац, де вдень працюють в’язні. З обох боків цехи — високі кам’яниці. На білих стінах на рівні другого поверху — величезні панорамні пейзажі усіх пір року. Це ж хто таке придумав, замовив, реалізував?

— Хто вміє, той малює, — пояснює Володимир Лунченко, заступник начальника з соціально-виховної й психологічної роботи. — Оце, мабуть, за Києвом сумували. А десь далі Львів, чи що...

І справді — Київ із лівого берега. І Софійський собор тут, і Золоті ворота, й Андріївська церква. Це ж скільки часу, фарби, вміння!.. Під мальованими храмами — шумно, розмов не чути, засуджені лиш сновигають із цеху на вулицю й назад. Обтесують колоди й дошки, складають у штабелі готові вироби. З іншого боку — кузови машин, двигуни, колеса — це автомайстерня. Щось обрізають, підточують на верстатах, перебирають деталі. Подивитися на гостей виглядають з усіх вікон — і заґратованих, і відчинених настіж. Лише підійдеш — зникають, як по команді, причиняючи за собою двері.

Робота в колонії організована в дві зміни: поки одні на роботі — в інших вільний час. Є робоча група й у три зміни — для безперервних виробництв, наприклад, обслуга котельні. Поки на одному майданчику засуджені розпилювали дошки й перебирали машини, на іншому подвір’ї грали у футбол.

— Ех, наша збірна як програла! Ми б тим іспанцям показали, тільки нас у команду не беруть! — жаліються вболівальники. А й справді, недавно команда колонії розгромила заїжджих гостей з рахунком 12:0. От уже в чому, а у футболі робітники не обділені: за словами В. Лунченка, чемпіонат світу дивляться всі охочі, якщо треба — то й до півночі.

— А ви з якої газети? Ви ж нам потім статтю передасте? — звертаються з-за паркану.

— Газету ви передайте, бо вони ж її з мене вимагатимуть, — просить Володимир Станіславович і проводжає нас до колонійних навчальних закладів. — І від нас не дуже розбігайтеся, все-таки тут злочинці, — це вже мені та фотографу.

ПЕРШИЙ РАЗ У ТРЕТIЙ КЛАС

У колонії є вечірня школа та ПТУ. Навчання тут цілком добровільне й відбувається за загальноосвітніми програмами. Більше того, навчальні заклади підпорядковуються Міністерству освіти, i навчальний рік триває так само, як і скрізь: хіба що випускного немає, та й учні значно старші за звичайних школярів. Займають вони по одному поверху в різних корпусах і від звичайних мало чим відрізняються.

Училище працює із 1999 року. Навчатися сюди йдуть охоче, хоча спеціальностей усього п’ять: електрогазозварювальник, автослюсар, слюсар-сантехнік, слюсар-інструментальник та електромонтажник. Студенти в ПТУ трапляються різні, віком від 19 до 70 років, у середньому здебільшого 40 річні. Знання оцінюються за 12 бальною системою, більшість учнів учаться на шість та вісім. Є кілька відмінників, а от двієчника — жодного.

«Буває так, що теорію знає на три, а варить, як Бог, — говорить директор училища Михайло Гордієнко, що працює тут уже сім років. — От нещодавно такого поставили одразу на замовні роботи — й справляється. А в іншого теорія від зубів відскакує, а дугу як слід тримати не вміє. Знаєте, вони від звичайних дітей відрізняються — ці студенти знають, для чого сюди прийшли. Вони справді вчаться й здобувають кваліфікацію. Школярі зовсім не такі».

У школі нещодавно закінчилися іспити, й директора школи Віктора Ковтуна ми застали за підписуванням свідоцтв про освіту. «Зараз у мене 163 учні різного віку з різною освітою. Звичайно вчимо із п’ятого по одинадцятий клас, — розповідає Віктор Мефодійович. — А цього року з’явився третьокласник: юнак 20 із чимось років, який закінчив два класи школи. Нічого, вчимо читати та писати». Учать у колонії всьому — мові, історії, фізиці, хімії, літературі, адже зараз чимало людей без елементарної базової освіти. Оцінки в засуджених не дуже — здебільшого трієчники та трохи хорошистів, відмінників і зовсім немає. Зате бібліотека в школі непогана: підручники досить нові, на школярів їх вистачає. Незабаром адміністрація планує обладнати при школі комп’ютерний клас, щоб викладати й базові основи інформаційних технологій.

Школа існує від самого заснування колонії, її вдалося зберегти й у буремних 50-х, коли ці навчальні заклади в Україні масово закривалися. Зараз у школі шість учителів і директор. Отримують шалену надбавку за роботу в колонії — аж 21 гривню з копійками. Віктор Мефодійович на цій посаді вже 26 років і відзначає, що нині до школи (й до колонії) приходять не такі люди, як раніше. «Років десять тому до колонії потрапляли більш серйозні люди, — пояснює директор. — Коли ж повна загальна середня освіта стала необов’язковою, то багато хто йшов із школи після дев’ятого класу. Тепер вони здебільшого у нас. Люди потроху дурнішають!..»

СУХО Й ТЕПЛО

Чесно кажучи, в житлових блоках ми чекали побачити табуни тарганів, плісняву й тьмяну лампочку під високою стелею. Аж ні! Називаються вони гуртожитками, де в кімнатах — чимало вікон, у кутку — акваріум. Хіба що в коридорах трохи темно, а ви пройдіться коридорами цивільних лікарень, там подекуди й зовсім вікон немає... Теплом і навіть затишком колонія зобов’язана будівельній бригаді, яка працює з травня до вересня: ремонтує дахи, утепляє вікна, проводить капітальний ремонт приміщень. Як не дивно, ремонт колонії вкладається у суму 18 тисяч гривень, головним джерелом надходжень яких є власне виробництво.

Кожен гуртожиток у колонії призначений для одного відділення й складається із двох житлових кімнат на 25 осіб, санвузлів та кімнат для зберігання речей. Звісно, не курорт: двоповерхові залізні ліжка та тумбочки, та ще право на 50 кілограмів особистих речей. А хіба в піонерських таборах інакше? Уявіть: тут іще й тихо, сухо, чисто. Окрема кімнатка для зберігання їжі, окреме сховище для особистих речей. Книги й зошити можна тримати біля ліжка. От хіба що побутові послуги колонія надає в порядку «тортур»: миття й прання відбувається організовано, раз на тиждень...

У кожному гуртожитку є й власна бібліотека, яка формується із книг, які в звичайних бібліотеках списують на макулатуру. Література не те щоб дуже цікава, але має пристойний вигляд, до того ж замість п’яти книг на в’язня, як вимагає закон, у білоцерківській колонії на людину припадає 12 тільки у відділеннях, а ще ж є велика загальна бібліотека. «Читачі в нас є, але все- таки їх не надто багато, — розповідає бібліотекар Ігор Могильний. — Здебільшого цікавляться історією — козаччиною, Київською Руссю, Петром I та взагалі царськими родинами. Ще трохи детективами та фантастикою». У загальній бібліотеці кілька тисяч книг з усіх напрямків знань. Користуються ними вкрай обережно, але у вільний від відвідувань час Ігор Валентинович заново переплітає фоліанти, надані цивільними бібліотеками: хоч попит на літературу не такий уже й значний, бібліотечка в колонії виглядає пристойно.

Тепло та сухо й у медичній частині: тут й амбулаторія, і стаціонар, і кабінети лікарів.

У середньому, амбулаторно лікуються 30—40 осіб, а в стаціонарі перебувають близько десяти засуджених. Нині в колонії перебувають на лікуванні троє хворих на туберкульоз. «Хронічних захворювань у нас майже немає, в амбулаторію звертаються звичайно із сезонними застудами та грипами, — доповідає лікар-терапевт Олександр Поночовний. — Є ВІЛ- інфіковані — не забувайте, що серед наших клієнтів чимало наркоманів. Скільки їх — не скажу, це конфіденційна інформація».

«Чи є якісь особливості в лікуванні засуджених? Чи важче з ними, ніж із звичайними пацієнтами?» — запитали ми в лікаря. Олександр Володимирович зауважив, що принципової різниці нема, а от певні особливості присутні:

— Від вільних людей наших пацієнтів відрізняє якесь особливе, нестримне прагнення до життя, здатність до виживання. Ніколи не перестану цьому дивуватися...

НАЙЕФЕКТИВНIША ДIЄТА

Поки «День» відвідував школу, підійшла обідня пора, й засуджених повели обідати. Яких тільки людей у колонії немає: й високі, й низенькі, й біляві, й чорняві, й руді. Стрункі та сильні як на підбір. А от товстих і незграбних — жодного. Кажуть, справа в значному фізичному навантаженні та харчуванні. Скаржитеся на надмірну вагу, целюліт, «пивний животик»? Беріть приклад! Сніданки, обіди, вечері — усе за строгим графіком, жодних відхилень від порад дієтологів.

У звичній для радянської людини їдальні — лункій і необтяженій декором — із півсотні довгих столів та лав. Поки літо, горщики зі стравами закипають на подвір’ї в чотирьох справжніх польових кухнях. Тут же й склад дров, і піч. Дрова — із відходів деревообробного «гуртка». Самі засуджені й махають сокирою, щоб було чим піч розтопити.

До меню засудженого входять перші страви, різні каші, салати, риба, м’ясо, чай. Супів та борщів покладено 600 грамів, другої страви — 250, та ще не менше 192 грамів хліба. Інша дієта — для пацієнтів медчастини та людей із хворобами травлення.

— Розказуйте, що ви їм готуєте? — звертається В. Лунченко до чергового по кухні.

— Та що там... Перепелині яйця даємо, каву, молоко, сир, масло, кефір, ще горіхи. Я всього й не знаю, — розгубився кухар.

— А ще мед і апельсини! — голос із натовпу в дверях. — Я ж на дієті — апельсини дають!

Обіду нам не пропонували, а от свіжим хлібом пригостили: хороший хліб, гарячий, хрусткий і смачний. До куховарства, на відміну від інших робіт, залучають лише тих, хто має спеціальну освіту. Самі кухарів не вчать — немає дозволу санепідемстанції. Білі «кирпичики» в колонії замішують, виважують і печуть справжні пекарі — всього до тисячі буханців щодня. Та печуть не тільки хліб. У вихідні та на свята хлібопекарський цех видає різноманітні пиріжки та булочки, а на Великдень традиційно — пасочки. Нарікають на кухні лиш на одне: білоцерківці на продаж не замовляють, бояться. Не замовляють і макаронних виробів, хоча в колонії є власний макаронний цех, розрахований на промислове виробництво. Свої потреби колонія задовольняє одним макаронним верстатом.

НЕ ХЛIБОМ ЄДИНИМ

До їдальні долинають звуки музики — з горішнього поверху. Це випускники консерваторії репетирують виступ для вечора в клубі. Тут і гітари, й ударні інструменти, тільки рояля немає. На стінах — із півтора десятка картин, присвячених «коханій дружині Тетяні», біля них — вірші-освідчення. Це за два роки із гіпсу, пінопласту, тканини та пір’я створив упійманий на контрабанді художник.

До розважальної програми ув’язнених входить не тільки футбол у вільний час. Тут і лекції різних спеціалістів, і вечори відпочинку з концертами в клубі, й інтелектуальні ігри. Усе не просто так: переможцям дають дефіцитні призи — чай або цигарки, а коли гра командна, то переможцям купують торт.

Щоб убезпечити засуджених від депресій, у колонії працюють два психологи. Схильних до самогубства вивчають ще на етапі карантину, а потім запрошують на розвантажувальні бесіди. Два дні на тиждень у психологів «вільне відвідування»: поговорити «за жизнь» можуть усі охочі за попереднім узгодженням із начальником відділення. Є й кімната відпочинку — із килимами на підлозі, затишними кольорами шпалер, приглушеним світлом і програмою перегляду розвантажувальних фільмів. Поки що для пацієнтів тільки стільці, але Володимир Лунченко впевнений, що незабаром можна буде поставити й зручні крісла. Та й кабельне телебачення вже впритул підібралося до колонії — може, восени буде й у гуртожитках.

Зовсім відірватися від родини в колонії не дають: листи можна надсилати й отримувати без обмежень, а цього року було знято заборону й на кількість посилок та бандеролей. Відвідини родичами та знайомими дозволені протягом чотирьох годин раз на місяць, а раз на квартал на одну-три доби можуть приїздити близькі люди — дружини, батьки, діти.

За півроку до звільнення засуджені проходять школу підготовки до свободи: в’язнів консультують, як і де можна працевлаштуватися, пояснюють, що коїться в суспільстві, від якого вони були відрізані щонайменше рік. Із колонії люди виходять із певною сумою чесно зароблених коштів: до 6000 гривень, залежно від кваліфікованості роботи й строку. А протягом наступного року Департамент із виконання покарань відстежує, як людина влаштувалася, де живе, чи працює, а різноманітні соціальні служби зобов’язані надавати звільненим першочергову допомогу й щодо працевлаштування, й узагалі консультації з приводу вільного життя.

ВИПРАВЛЯЮТЬСЯ НЕ ВСI

Не те, щоб дуже вже тут гарно, але строго й зі смаком. Безумовно, відчувається дисципліна, та й колючий дріт по периметру кожного майданчика не дає забути, де знаходишся. Володимир Лунченко працює в колонії з 1985 року — значно більше за максимальний строк ув’язнення. Потрапив сюди за направленням від ВЛКСМ та так і залишився. «Як же звідси підеш? На цих людей не завжди звертають увагу, а хто ж ще їм допоможе», — говорить Володимир Станіславович.

Сім років працює в колонії Сергій Давидов, за освітою — викладач історії. «Люди трапляються різні. Бувають вдячні — після звільнення пишуть листи, радіють при зустрічі на вулиці, — розповідає старший інспектор. — Відсоток вдячних низький, а от чимало людей вийшли — i в них усе добре».

Позбавлення волі саме по собі досить серйозне випробування для людини. Задача держави — зробити це покарання таким, щоб воно хоча б не принижувало честь та гідність людини. Звичайно, можна сперечатися про те, чи гідні ці люди людського ставлення, але ж нормальне, соціальне суспільство має розраховувати й на те, що колись злочинець повернеться на волю. Він має знайти своє місце в світі, перевиховатися, виправитися.

«Ми намагаємося ресоціалізувати, переконати бути законослухняними, — говорить Володимир Лунченко. — Здебільшого тут перебувають нормальні люди, яким не пощастило в житті: сироти, діти з малозабезпечених сімей, якi не змогли відкупитися або ще щось. Але, на жаль, сказати, що люди тут дійсно виправляються — не можна».

І справді нормальні: спокійні, цілеспрямовані. Може, тільки тому, що під контролем. Може тому, що мають дах над головою й гарантований шматок хліба. Потрапляючи сюди під строгу, дисципліновану опіку держави, вони мають змогу долучитися й до читання, i до музики, набути спеціальність, отримати уроки виживання в суспільстві. Втім, чи готове до цього суспільство? Адже більшість ув’язнених до колонії просто не мали можливості розвивати свої здібності, не могли навчатися. Для нашого упередженого суспільства мало переосмислення минулих гріхів, мало бажання стати законослухняним: необхіднi ще й неабияка сила волі, терпіння, впертість, щоб здобути й підтримку родини, і розуміння з боку роботодавців. І тут уже не тільки від засуджених, а й від цивільного людства залежить, знайдуть вони собі місце у вiльному світі чи знову повернуться до виправних закладів.

ДОВІДКА «Дня»

Білоцерківська виправна колонія заснована 1945 року. До нинішнього «модельно-експериментального» стану чимало зусиль доклав нинішній, п’ятнадцятий, начальник колонії О. Кірпачов. Якщо за часів Радянського Союзу засуджених намагалися вивезти якнайдалі від дому, то нині цей принцип працює з точністю до навпаки: в’язнів «влаштовують» саме туди, де найменше страждають їхні соціальні зв’язки. Це допомагає уникнути порушень психіки, які можуть виникнути за п’ять-сім років у замкненому недоброзичливому середовищі.

Структурно колонія складається із 19 звичайних відділень-гуртожитків, відділення соціальної реабілітації та карантину. Новоприбулі два тижні утримуються на окремій дільниці карантину й розподілу: тут відбувається вивчення людини й складення на неї індивідуальної програми — хто такий, звідки, як, чи має освіту, що вміє робити, а також різні психологічні характеристики — тип темпераменту, схильність до суїциду, розкутість, тривожність тощо. Ремонт будівель і більшість «додаткових послуг» колонія фінансує за власний рахунок. Державні кошти на утримання надаються дуже обмежені, десь на третину від закладеного в бюджет, і витрачаються на харчування, оплату комунальних послуг та спеціальний одяг.

Утім, у держави й так чимало клопоту з в’язнями. 2000 року кримінально-виконавча система нараховувала 126 виправно-трудових колоній, 11 колоній для неповнолітніх, 33 слідчі ізолятори, де утримувалися понад 218 тисяч осіб. Україна є фактично одним із світових лідерів із застосування покарання у вигляді позбавлення волі — його питома вага в структурі інших видів покарань, наприклад, у 1998 р. становила 35,1%, що було більше, ніж у Російській Федерації (32,7%), Молдові (20,8%). Із загальної кількості засуджених осіб 59,1% мають термін ув’язнення до трьох років, тобто чисельну перевагу складають особи, які не становлять значної суспільної небезпеки й засуджені до нетривалих строків покарання. Відносна кількість ув’язнених в Україні (на 100 тис. населення) складає приблизно 405 — 410 чоловік. За цим показником нашу державу випереджають лише США (710), Росія (700), Білорусь (505). Зараз в Україні відбувають покарання близько 180 тисяч осіб, iз яких понад 7000 перебувають у семи закладах позбавлення волі в Київській області.