Iгор МАЛАШЕНКО: Україна дає мені щасливу можливість повноцінно працювати тут

Один із перших засновників незалежного телебачення в Росії Ігор Малашенко був змушений переїхати до Сполучених Штатів Америки після розгрому каналу НТВ 2001 року. Відтоді, перебуваючи в гущі світових подій, за змінами на Батьківщині йому доводиться стежити з далекого Нью-Йорка. Водночас, працюючи на Манхеттені керівником каналу RTVi, який віщає для російськомовного населення за кордоном, він доволі часто відвідує Україну. В нашій країні він допомагає «розкручувати» (є радником) український телеканал ТВі. Та найцікавіше те, що батьки Ігоря Євгеновича з міста Ніжина Чернігівської області. У дитинстві Малашенку часто доводилося міняти місце проживання, оскільки батько його був військовим, якого 1970 року навіть призначили начальником штабу Прикарпатського військового округу. Тому встиг майбутній голова НТВ пожити й у Станіславі (нині Івано-Франківськ), і у Львові (1964—1967 і 1969—1972 рр.). В один зі своїх приїздів до України Ігор Євгенович поділився власними відповідями на низку цікавих питань з українськими читачами.

— Ігоре Євгеновичу, ви відомі своїми незалежними медіа-проектами в Росії на початку 90-х рр. Як би ви сьогодні охарактеризували російські ЗМІ часів президента Єльцина та його спадкоємця Путіна? Чим вони відрізняються?

— Два зазначені періоди відрізняються кардинально. Я неохоче користуюся словом «незалежний», бо в Росії — у сучасній російській мові — це слово сприймається як щось претензійне. Відразу починаються питання: незалежні від чого? — Незалежні від держави. Для мене синонімом слова «незалежний» є слово «недержавний».

На початку 90-х у Росії був дуже великий суспільний запит на інформацію, тому, коли НТВ стартувало, це був величезний успіх. До нас прийшли кращі журналісти, гаслом нашої телекомпанія стало: «Новини — наша професія». Впродовж кількох років НТВ задавав телевізійну моду, як кажуть англійською мовою «pacemaker», тобто «той, хто задає темп». Таким чином, НТВ задовольняв суспільну потребу в інформації.

Тоді інтернет лише починав поширюватися, тому телебачення стало дуже важливим джерелом інформації. Великий інтерес до політичної інформації у громадян зберігся ще з попереднього періоду — перебудови Горбачова. Проте якщо під час перебудови провідну роль відігравали друковані ЗМІ, то в наступний період це було телебачення. Зокрема, на НТВ це була програма «Итоги» з Євгеном Кисельовим.

Однак через деякий час існуюча ситуація сильно змінилася. За кілька років потреба у недержавній інформації у суспільства різко знизилася, люди дійшли до висновку, що вони цього не дуже й потребують. У результаті в НТВ у Росії виявилося набагато менше прибічників, аніж це було раніше. А як відомо, якщо немає попиту, міняється і пропозиція. Отже, сьогодні в Росії телебачення кардинально змінилося, воно набуло розважальнішого характеру. Багато хто, звичайно, кричить, що суспільство за такого телебачення дурнішає, але водночас суспільство отримує саме те, що воно хоче отримувати. Якби суспільство хотіло мати інше телебачення, воно б його мало, як це було в середині 90-х.

Окрім того, на сьогодні телебачення вже не є таким важливим джерелом інформації, як це було раніше. Я, наприклад, майже все своє свідоме життя є професійним споживачем інформації, і практично все, що мені треба, я вже знаходжу в інтернеті. Відповідно, ті люди, яким справді важлива інформація, які живуть на вістрі суспільно-політичних змін і які двадцять років тому читали «Московские новости», а десять років тому дивилися «Итоги», сьогодні, звісно, сидять в інтернеті.

— Роль суспільства у формуванні свободи слова, безперечно, є ключовою, але ж важливий також і вплив російської влади на інформаційний запит серед громадян?

— У єльцинський період влада не могла, та не надто й хотіла втручатися в роботу ЗМІ. Не могла, бо лише нещодавно впала радянська система, і ще свіжою була пам’ять про радянську цензуру, тому більшість не хотіла до цього повертатися. А ті представники влади, які таємно мріяли встановити контроль над ЗМІ, зробити цього не могли. Значною мірою завдяки самому Єльцину. Адже насправді йому дуже подобалися недержавні ЗМІ. Звичайно, Єльцин злився, як і будь-яка інша людина або політик, коли його критикували, а критикували його багато, в тому числі й телеканал НТВ. Та водночас, розуміючи її значення, він страшенно любив цю гру — взаємодію політика з незалежними засобами масової інформації. В цьому відношенні, звісно, Єльцин стояв на голову вище від сучасних правителів Росії. Минув час, змінився суспільний запит, змінилися політики, і сьогодні ми вже маємо те, що маємо.

— Чи існують сьогодні в Росії медіа, які можна назвати більшою чи меншою мірою незалежними?

— Наскільки я знаю, залишаються деякі регіональні ЗМІ, яким удається втримати певну «частку» незалежної інформації. Що стосується Москви, то тут немає незалежного телебачення. Якщо продовжити лінію: «Московские новости», «Итоги», то сьогодні, крім інтернету, це ще незалежна радіостанція «Эхо Москвы». До речі, я та Володимир Гусинський, будучи акціонерами нашої американської компанії, досі виступаємо акціонерами й «Эхо Москвы», як це не дивно звучить сьогодні для Росії.

Ми пишаємося тим, що «Эхо Москвы» продовжує традицію недержавних ЗМІ в Росії. Але головне, я повторюю, це інтернет. Треба дивитися правді у вічі: людей, яких цікавлять незалежні від держави джерела інформації, дуже мало, те, що їм необхідне, вони отримують в інтернеті. Тому я не чекаю якихось тектонічних зсувів щодо телебачення. Навіщо мені вмикати телевізор у певний час, якщо я можу спокійно зайти в інтернет і вмить дізнатися все, що мене цікавить: поспілкуватися з людьми, поставити й відповісти на питання, залишити свій коментар тощо.

— В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали: «Я брав участь у створенні першого видання російської демократії». Коли це «перше видання» закінчилося і що прийшло йому на зміну, ви вже сказали, але цікаво, як би ви охарактеризували сьогоднішню політичну систему Росії? До чого може привести нинішня політика керівництва країни?

— Сьогоднішня політична система Росії є авторитарним режимом. Слово «авторитарний» часто сприймається як лайливий епітет, але насправді це не так, це просто науковий термін, який означає режим, що контролює політичну й економічну сфери життя у країні. Деякі елементи авторитаризму були і за Єльцина, та не в такому обсязі, як сьогодні.

У доступному для огляду майбутньому чекати яких-небудь радикальних змін режиму правління в Росії не варто, всі надії з цього приводу марні. Правила гри в будь-якій системі встановлює еліта або активна меншість, навіть якщо це демократія. Сучасна російська еліта надзвичайно слабка, тому встановити якісь відмінні правила гри вона не може й не хоче. Отже, в російському режимі неминуче мінятимуться персоналії, стиль правління, проте, по суті, політична система залишиться колишньою.

— Кремлівське керівництво за роки свого правління стало монополістом російської влади, звівши практично нанівець діяльність своїх опонентів. Чи має сьогодні демократична частина російської інтелігенції можливість впливати на політичну ситуацію в країні, чи їй лишається займати тільки вичікувальну позицію?

— Питання, на мій погляд, полягає не стільки в тому, хто яких поглядів дотримується, а в тому, яка кількість цих людей і наскільки вони готові відстоювати свої права й інтереси. Коли є критична маса в суспільстві, яка хоче затвердити свою незалежність від держави, тоді й виникає демократія. Якщо у країні є достатня кількість політичних егоїстів, незалежних одне від одного гравців, то в результаті вони доходять до висновку, що необхідно встановити демократичні правила гри, інакше між собою їм не ужитися. Тому і немає різниці в тому, яких поглядів дотримується еліта в Росії — демократичних чи авторитарних.

На жаль, у Росії люди з демократичними переконаннями дуже неясно уявляють собі реальний устрій суспільства. В голові вони часто мають «кашу», а тих, хто в голові не має «каші»,— дуже мало. Розмовляючи з такими людьми, я часто відчуваю роздратування. Я питаю себе: чому? Адже я цілком згоден із цією людиною, але водночас розумію: вона просто не досягне своїх цілей, тому що немає в Росії критичної маси, як і немає в цьому її провини. Тому на різних витках російського історичного розвитку спільним знаменником для еліти є та чи інша форма авторитарної влади.

— Не можна очікувати лише від суспільства формування критичної маси, в цьому ж повинна брати участь і еліта країни?

— Так, я згоден із вами, що відсутність критичної маси — це не привід для того, щоб сидіти склавши руки. У 90-ті роки було НТВ, і я впевнений, що тих людей, які дивилися цей канал, умовно можна назвати поколінням НТВ. І я вірю, що ці громадяни ще мають виявити себе, а потім їм на зміну прийдуть інші люди, які виховувалися вже в путінській Росії, і ми знов отримаємо новий відкат. Саме тому зараз продовжуємо робити те, що робимо. Я вже згадував «Эхо Москвы», це також сайт Newsru.com, телеканал RTVi, який віщає з Нью-Йорка і є партнером «Эхо Москвы».

— Зміна влади в Росії відбулася 1999 року. Як це вплинуло на ЗМІ, стало зрозуміло буквально рік-два потому, в тому числі й після, як ви це називали потім, «державного рекету» відносно телекомпанії НТВ 2001 року. В Україні влада змінилася пізніше — після осінніх подій на Майдані 2004 року. Як, на вашу думку, змінилися відтоді українські медіа?

— Я не коментуватиму еволюції українських медіа, тому що я її просто не знаю. Але за останні півтора роки я часто приїжджаю до України, тому можу поділитися, власне, своїми спостереженнями, а не тим, що я десь там прочитав або почув. Усе, що я бачу сьогодні в Україні, кардинально відрізняється від Росії. В Україні дійсно існує свобода слова. Але проблема українських медіа полягає в тому, що тут усього дуже багато. З економічної точки зору, таку кількість каналів та інформаційних служб ринок підтримати не може. З цього випливає, що багато ЗМІ в Україні існує не з економічних міркувань, а через політичні мотиви.

Політичні сили в Україні явно підтримують більшу кількість каналів, аніж реально ринок може потягнути. У цьому сенсі на тлі важкої економічної кризи показовими будуть 2009—2010 роки. Я гадаю, що падіння рекламного ринку відсотків на п’ятдесят забезпечене. Цікаво, яку кількість каналів власники продовжуватимуть тягнути, а які з них підуть на дно і чи підуть узагалі? Враховуючи, по суті, розпочату передвиборну президентську кампанію і невідомість долі виборів до Верховної Ради, власники каналів щосили наскрібатимуть грошей, аби зберегти політичний вплив або хоч би його видимість.

Одним із сумних результатів українських медіа є те, що попит перевищує кваліфіковану журналістську пропозицію. Сьогодні в Україні журналістикою займаються всі, кому не лінь, недостатньо професійно підготовлених журналістів стало дуже багато. Якби в Україні існував жорсткий ринок, то він відсівав би непрофесіоналів.

На тлі зазначеної політичної заангажованості українських каналів лякає те, що багато журналістів приймає існуючі правила гри. Одна з найсумніших історій, яка сталася з НТВ, крім встановлення державного контролю над каналом, це те, що більшість журналістів із легкістю відмовилися від своїх професійних свобод, погодившись піти в це державне «стійло». Мені сумно дивитися, коли журналісти відверто в ефірі гроблять свою професійну репутацію. І це якраз те, що споріднює українську та російську журналістику. Проте я оптиміст стосовно України. Я вважаю, що, на відміну від Росії, державного контролю над ЗМІ тут не можна буде встановити. Що стосується інших проблем, я думаю, ринок сам, хоч і не скоро, розставить усе на свої місця.

— Згадуючи україно-російський газовий конфлікт на початку цього року, слід зазначити, що однією з його складових була інформаційна атака російських ЗМІ на Україну для того, щоб дискредитувати нашу країну як у самій Росії та в Україні, так і перед світовою громадськістю. Як ви гадаєте, чи зуміла Україна відбити цей удар, наскільки адекватною була її реакція?

— Ситуацію в Росії зрозуміти неважко: там існує монополія на телебачення й усю політичну інформацію, тому сформований у Росії образ України зрозумілий і дуже негативний. Я його не описуватиму, достатньо ввімкнути будь-який російський канал — і все стане зрозуміло. Мені важче судити, наскільки вдалося Росії дискредитувати українську владу в очах українців, але, варто зазначити, українська влада справді має проблеми, і лише тому, що вона сама себе дискредитувала і продовжує дискредитувати. Я не говоритиму про це, бо про це повідомляють щодня, і це зав’язло вже в усіх на зубах. Що стосується зовнішнього світу, я доволі добре уявляю собі всю ситуацію, тому що живу у Нью-Йорку і стежу за тим, що відбувається в цій сфері.

На Заході основна відповідальність і головний негатив випав на долю Росії. Важливо розуміти одну річ: наші культури — українська, російська — дуже відрізняються від західної тим, що у нас роль сказаних слів набагато більша, ніж на Заході. Тут буквально сиплять словами, якщо подивитися й уважно проаналізувати українські рядки новин — це, власне, не новини, а те, що хтось сказав, відповів, попліткував і тощо. В західних країнах ситуація зовсім інша: там сказані слова мають набагато менше значення, більше звертають увагу на вчинки.

На Заході знають одне: є Росія, яка зобов’язалася постачати газ не на кордон з Україною, а до Європи, тому, що б там не відбувалося, повторюся, основна провина лягла на Росію. З цього випливає, що російська влада, що прийняла подібне рішення і привела до такої ситуації, має дуже поганий зворотний зв’язок. І це зрозуміло: встановивши монополію на інформацію, вона стала заручницею своєї системи. Влада, таким чином, чує лише те, що вона хоче почути, або те, що вона хоче повідомити своїм підданим. Адже російська влада ставиться до своїх громадян не як до громадян, а як до підданих — і має на це повні підстави, бо російські громадяни не поводяться як громадяни, а поводяться як піддані. Отже, кремлівська влада неадекватно оцінила ситуацію і те, як це сприйняли на Заході. Пізніше в Росії збагнули свою помилку, й відразу ж почалися ображені розмови про те, що Захід поводиться неправильно і нечесно: замість того, аби весь негатив вилити на Україну, він докоряє Росії.

Україна в цій ситуації також виглядала не найкраще. Всі люди, яких цікавить ця проблема, добре знали внутрішню боротьбу, пов’язану з РосУкрЕнерго, і свідомо пішли на конфлікт із Росією — отже, провина лежить на них у тому числі. Однак велика політична шкода, завдана Росії, — це не привід для України радіти, тому що і їй дісталося немало. Розмовляючи з багатьма людьми у Києві, я зрозумів, що вони вельми спотворено уявляють собі сприйняття газового конфлікту в зовнішньому світі. Я навіть згадую першу програму «На верху» з Євгеном Кисельовим на ТВі, де гостем був голова «Нафтогазу» Олег Дубина, який сказав наступне: на Заході всіх «собак» вішають на Україну. Через що Кисельов був справді вражений і сказав, що це не так, і мав рацію. Тому добре б українським політикам адекватніше уявляти для себе реакцію зовнішнього світу, що дозволить їм приймати правильніші рішення.

— Багато російських демократів вважає, що від успішного впровадження демократичного проекту в Україні залежить успіх його втілення в Росії. Чи згодні ви з ними?

— Ні, не згодний. Я вважаю, що успіх демократичних перетворень, якщо такі будуть,— а вони будуть, адже навіть нинішня російська влада не заперечує, що кращою формою правління є все-таки демократія, — залежить від бажання та прагнення їх самого російського суспільства. Демократія, у певному розумінні, вже давно перемогла у світі, будь-який диктатор оголошує себе демократом і будує фасад демократії: вибори, розподіл влади і таке інше. Як би мене не пригнічувала нинішня ситуація в Росії, та вона краща, ніж була двадцять років тому. Водночас це не означає, що якщо нинішня ситуації краща, то нам не треба прагнути до вищої планки. Мене завжди дратують американці, коли говорять, що в Росії насправді не так усе й погано, мовляв, пригадаймо, що було у них двадцять років тому. На що я відповідаю: тоді пригадаймо, що було у нас п’ятдесят років тому, за Сталіна 1937 року, в цьому випадку взагалі треба вручати Нобелівську премію нинішнім правителям Росії. Це безглузда постановка питання, тому що треба порівнювати з тим, що ми хочете мати, а не з тим, що там було за царя Гороха.

Демократичних перетворень можна домогтися лише всередині Росії. Ті російські демократи, які кажуть про залежність від України, або не розуміють, що їм доведеться вирішувати це завдання самим, або лукавлять. Звичайно, російським політикам дуже корисно стежити за тим, що відбувається в Україні, оскільки так чи інак це позначається на Росії. І я певен, що кремлівські правителі переконані в тому, що у вигляді помаранчевої революції вони мали справу з грандіозною спецоперацією, а ті, хто переміг в Україні, були п’ятою колоною ЦРУ. З цього вони зробили висновок, що треба громити всякі неурядові організації в Росії. На прикладі помаранчевої революції російські керівники пересвідчилися, що в політиці немає слова «неможливо». Тому в цьому сенсі все, що відбувається в Україні, надзвичайно важливе, проте казати, що від цього залежить доля російської демократії, було б перебільшенням.

— Відомо, і ви про це згадали самі, що останнім часом ви часто приїздите до України. Однак ми знаємо, що з нашою країною вас пов’язує спільне минуле...

— З Україною мене пов’язує те, що народився я у країні, частиною якої були як Росія, так і Україна. Я не хочу лукавити, але я українець на сто відсотків. Причому можу сказати, що у Києві я зрідка користуюся цим, коли, наприклад, зустрічаю людину, яка починає мені натякати на те, що я не розумію національний характер. На річниці виходу в ефір ТВі один із присутніх почав мені говорити, що ви, мовляв, не розумієте, тут «хохли», ми відрізняємося.., на що я йому відповів: я на сто відсотків українець і національний характер розумію не гірше, а можливо, і краще за вас. Як сказав колись Горбачов, «це в генах у нас тече».

В Україні я почуваюся, як вдома, хоча мені не дуже комфортно, оскільки я давно розучився говорити українською. Я ж свого часу прожив кілька років у Львові, закінчив там школу, тому Львів — улюблене місто мого дитинства. З задоволенням, до речі, виявив, що Львів відіграє особливе місце в сучасному житті України, бо кількість вихідців зі Львова якось явно порушує статистичні межі у Києві.

Україна дає мені щасливу можливість повноцінно працювати тут, тому що ми, наприклад, віщаємо російський канал із Манхеттена, а це все одно, що сидіти на Місяці. Хоча я добре знаю Америку, багато років працював у Інституті США та Канади, а літав до Штатів тоді, коли туди взагалі ніхто не літав. Адже це була ворожа територія, прямих рейсів у США взагалі не було, а для того, аби потрапити до Вашингтона, потрібно було летіти до Монреаля, потім до Нью-Йорка і лише потім до американської столиці. Я кажу американцям: ви, хлопці, повністю «цифрові», а я «аналоговий», тому в нас є проблеми сумісності. Хоча це жарт, але в ньому є велика частка правди. У США я не вдома, тому рано чи пізно маю намір звідти поїхати.

Я вважаю Україну своєю і дуже вдячний їй, що маю можливість допомагати своїм колегам робити канал ТВі та говорити рідною мовою. Хоча я й українець, але народився в Москві, соціалізувався як росіянин, тому для мене російська мова є рідною. Я чудово розумію українську, проте соромлюся нею говорити, бо роблю багато помилок, а калічити мову не можна. Я радий, що пан Янукович навчився говорити українською набагато краще, ніж він це робив раніше. Та й узагалі, за моїми спостереженнями, українська мова, яку я чую на телебаченні, покращується, а це тішить.

— Газета «День», окрім своєї основної роботи — видання газети, відома також різними проектами. Зокрема, протягом уже десяти років наша газета щорічно проводить конкурс, а за його підсумками — фотовиставку, яка їздить потім усією Україною. Нещодавно ви подарували нашому виданню фотоальбом зі своїми знімками; цікаво дізнатися, фотографії — це ваше хобі?

— Я вважаю, що дуже важливо не плутати свої особисті смаки з роботою. Для мене це фотографії, якими я займаюся дуже давно, і робота у сфері мас-медіа. Буде неправильно, якщо не розвести ці дві речі. Журналістам у цьому сенсі легше, бо вони прагнуть за вдалого збігу обставин робити на роботі те, що хочуть робити, а управлінцям, до яких належу і я, доводиться робити те, що вони мають робити. Тому тут необхідна сфера, виділена під їхні особисті інтереси. Для мене таким особистим інтересом є фотографії, якими, напевно, я займатимуся й надалі.

— Чи розглядаєте ви можливість переїхати жити до України і працювати тут, як це роблять, наприклад, деякі ваші колеги з НТВ — Савік Шустер, Євген Кисельов?

— Я не журналіст, крім того, я маю сім’ю і маленьких дітей, над якими я поставив чимало експериментів через свою біографію. Тому, не приховуватиму від вас, зрештою, я планую повернутися до Росії. Тим більше, я вже старий: народився 1954 року, за рік по смерті Сталіна, і чого тільки не бачив у своєму житті — і Хрущова добре пам’ятаю, і Брежнєва, і багато інших змін. Тому уявити собі зараз, що у зв’язку з якимсь дивним збігом обставин усі ці зміни припиняться, і я не побачу іншої Росії, мені дивно — я певен, що побачу. Так, я планую ще попрацювати у Росії, та якщо це справді не вийде, то можу перебратися і до України — я реаліст.

— Беручи до уваги наростання нинішньої світової економічної кризи, яка, безумовно, зачепила як Росію, так і Україну, як ви гадаєте, чи зможе вона вплинути на якісні політичні зміни у світі та в наших країнах?

— Я не чекаю якогось великого впливу кризи на геополітику. Хоча, можливо, я не маю рації, позаяк чую від багатьох людей, що Китай відіграватиме якусь надприродну роль і що у світі кардинально все зміниться. Я думаю, що з цієї кризи все одно найсильнішими гравцями вийдуть Сполучені Штати Америки та Європейський Союз. Мені навіть здається, що США можуть відносно посилити свої позиції у світі, хоча не так сильно, як могли б це зробити. А причина в тому, що той великий уряд, який намагаються зараз відновити демократи, насправді ще більше загальмує вихід США з кризи, подібно до того, як сповільнила вихід США з Великої депресії у 30-х роках горезвісна адміністрація Рузвельта. Сьогодні чимало серйозних економістів лише сперечається — наскільки саме вона загальмувала вихід із депресії.

Наслідки економічної кризи навіч — у США перемогли демократи. Я давно і професійно займаюся цим питанням. До 15 вересня я був переконаний, що переможе Джон Маккейн, але коли «Леман Бразерс» оголосили про своє банкрутство, я зрозумів, що це катастрофа — Маккейн приречений, так воно і сталося. Саме з цієї дати відчуття кризи в Америці пронизує буквально все. Мені дивно було приїздити до Києва й бачити, як усе тут благополучно, люди навіть мене не розуміли, про яку там кризу я говорю. Минуло кілька місяців, перш ніж ця хвиля докотилася до України. Але найстрашніше те, що після того, як на початку цього року знову впав індекс Доу-Джонс, насувається друга хвиля, яка, на жаль, України ще не зачепила. Кажу «на жаль», тому що обов’язково зачепить, адже українська економіка прив’язана до світової.

Відносно впливу економічної кризи на політику в Україні можу зауважити, що тернопільські вибори дійсно продемонстрували запит на нову силу. Я, звісно, не думаю, що партія Тягнибока розвине свій успіх і зможе на щось претендувати в національних масштабах, але є Яценюк... Насправді завдання у них просте. Безперечно, лідер за опитуваннями громадської думки — Віктор Янукович, але його проблема в тому, що він програє практично будь-якому кандидатові у другому турі президентських виборів. Тому для перерахованих мною осіб завданням є прийти другим у першому турі виборів, завдання важке, та його можна виконати.

Нинішні лідери цю ситуацію можуть купирувати, я маю на увазі Януковича й Тимошенко, для цього їм необхідно домовлятися. Сьогодні в Україні є сильний лідер Тимошенко зі слабкою партією БЮТ, якщо завтра не буде Тимошенко — не буде і її партії, вона просто розчиниться в повітрі. У Януковича проблема інша: без нього Партія регіонів може існувати. Отже, двом цим асиметричним силам необхідно об’єднуватися, тому й ведуться постійні розмови про коаліцію БЮТ і ПР. Якщо їм не вдасться домовитися, я думаю, що вони матимуть великі проблеми, тим більше на тлі подальшого посилення економічної кризи.

Я, наприклад, не розумію, як Юлія Тимошенко збирається зберегти свою популярність у країні, яка знаходиться під дуже жорстким тиском кризи. Вона думає, що виплачувати зарплати й пенсії достатньо, аби зберегти свої високі політичні позиції. Проте з іншого боку, можливо, при владі її тримає той чинник, що у неї великі проблеми з доступом до ЗМІ, тобто вона оточена великими недружніми каналами. У статусі прем’єр-міністра їй, звісно, легше зберігати командну висоту, в опозиції вона б не мала таких можливостей.

— Живучи в США і працюючи у сфері ЗМІ, ви, певно, не з чуток знаєте про те, яку політику збирається проводити нинішнє американське керівництво на чолі з президентом Бараком Обамою відносно України, враховуючи при цьому майбутні президентські вибори у нашій країні?

— Я не перебільшуватиму, як це деякі роблять, ту увага, яку мала до себе Україна за президента Буша-молодшого. На той час у США був план прийняти Україну та Грузію в НАТО, це бажання особливо посилилося після помаранчевої революції в Україні та революції троянд у Грузії. Сьогодні ситуація змінилася — увага США до країн пострадянського простору невелика. Дивлячись правді у вічі, варто сказати, що не йдеться навіть про надання ПДЧ. Ця увага знизилася не лише до України та Грузії, але й до Росії, що надзвичайно дратує правителів у Москві. Тому що вони звикли користуватися увагою як друга наддержава й думали, що це триватиме вічно.

Українські політики неправильно уявляють собі роль Вашингтона, вони намагаються його міряти простим кількісним аршином. Не слід наголошувати на тому, скільки уваги тобі приділяють, необхідно говорити про те, яка ця увага. Звісно, довгостроковий інтерес США зрозумілий: вони хочуть, аби, зрештою, Україна була інтегрована в західну спільноту. Однак я не впевнений, що сьогодні це структури НАТО, бо в самому Вашингтоні з цього приводу відбувається велика дискусія. Існує думка, що варто припинити розглядати НАТО з географічної точки зору, необхідно розглядати альянс, передусім, як союз демократичних держав незалежно від того, де вони розташовані. Якщо НАТО воює в Афганістані, то який, до біса, північноатлантичний альянс. Політики, які закликають запросити в НАТО Австралію, Японію й інші демократії, зараз отримали доволі вагомі пости в адміністрації Обами.

Я би сьогодні також звернув увагу на те, як оцінюється нинішня політична еліта України у Вашингтоні. Було дуже багато ілюзій після помаранчевої революції, проте зараз вони зійшли нанівець, усе частіше у Вашингтоні чути фразу: важко допомогти Україні, яка не хоче сама собі допомогти. У цьому сенсі українська еліта здобула навіть певне негативне сприйняття в США. Та, думаю, надалі розширюватимуться спільні програми для того, щоб українська еліта постійно брала участь у діалозі з представниками американської та європейської еліт. У США розуміють, що якщо завтра прийняти Україну в НАТО, це нічого не вирішить, адже має змінитися якість політики й еліти в Україні.