Культурна місія України

Учора розмовою Оксани Пахльовської з видатним італійським славістом зі світовим ім’ям, який зробив великий внесок у звільнення країн Східної Європи від привидів тоталітаризму, — Санте Грачотті — ми продовжили серію інтерв’ю з україністами Європи та світу на шпальтах «Дня».

— «Російська ідея» та «польська ідея» стикаються в турнірі між собою, мов два старовинні лицарі, і результат цього поєдинку великою мірою визначить долю Європи у процесі її розширення на Схід — ще ніколи не була такою вірною пророча візія Міцкевича. Україна має прекрасні відносини з Польщею — і щонайгірші з Росією. Чи можна сподіватися на демократизацію сьогоднішньої Росії? Чи зможе зайняти своє гідне місце в суспільстві російська інтелігенція, орієнтована на Європу? Яку роль у цьому процесі міг би мати український громадянин, можливо, навіть російськомовний, який почуває себе переконаним прихильником європейських цінностей?

— Назва, яку Міцкевич дав одній із своїх паризьких лекцій у Коллеж де Франс 1841 року, — парадигматична для тієї дихотомічної візії Європи, яку мали романтики ХІХ ст. услід за просвітниками ХVІІІ ст. у руслі старої традиції протиставлення, що мала місце ще в античному світі, між Європою як грецькою цивілізацією та Азією як перською тиранією. Польща — країна переслідувана, розділена, з народом, у якого було відібрано незалежність та гідність, і водночас — спадкоємниця лібертарної традиції, величної навіть на тлі решти Європи, цілком підставно вважала себе емблемою Європи, яку треба було захищати від насилля і вбивства свободи з боку таких потуг, як Росія, що не визнавала ані національних прав інших народів, ані громадянських прав власних співвітчизників. Ця риторична формула Міцкевича, яка є могутньою у своїй виразності й добре передає вібрацію драматичної реальності, сьогодні вже не має тієї притягальної сили, як тоді, і все ж необхідно зберегти всю її категоріальну цінність як ідеальної та етичної опозиції між двома моделями громадянського світу — авторитарного «імперського» світу і світу плюралістичного й «демократичного».

Йдеться, однак, про дві моделі, які з історичної точки зору мають бути завжди обережно застосовані стосовно народів. У всіх частинах світу ми можемо зіткнутися з тими самими конфліктами, і не завжди виразником демократії є один і той самий народ чи одна й та сама нація. Думаю, наприклад, про провини колоніальної та фашистської Італії (досить спинитися на цих двох явищах), де країна виявила себе як вироджена спадкоємиця римського права, християнського первородства, гуманістичної цивілізації, мистецтва Відродження та багатьох інших речей, якими ми пишаємося. Вважаю, що й Україна має темні плями у своїх стосунках з іншими народами, іншими етносами та конфесіями. Необхідно зберігати живою і недоторканною свідомість непримиренної антиномії між цими двома ідеями, яку так драматично висловив Міцкевич, залишаючи при цьому в тіні можливі етнічні й національні характеристики («польський»/«російський» чи інші можливі бінарні опозиції), принаймні в тому, що стосується теперішнього часу та передбачень на майбутнє. Приклад, який ви наводите, стосовно сьогоднішніх стосунків Польщі з Україною, де — на відміну від минулого — панує повноцінне співробітництво та відкриття взаємної близькості, є надзвичайно показовий для можливості позитивного оновлення також і стосунків України з Росією. Відродження російської інтелігенції, відкритої до діалогу із Заходом, в основному залежить від самих росіян, але Захід може сприяти цьому процесові. Мені дуже подобається ваше посилання на той факт, що у процесі передачі Росії системи європейських (але я волів би сказати — західних) цінностей свою роль могли би відіграти російськомовні громадяни України. За великим рахунком, для всіх людей і в усіх контекстах необхідно замінити ідею сутички ідеєю зустрічі та чесної дискусії. Мені здається, що в цьому плані міг би служити прикладом міжрелігійний та міжконфесійний діалог останніх років між Московським патріархатом і Римом, — діалог, в якому спостерігається повільний і часто навіть непомітний поступ через більш відкриту позицію Московського патріархату стосовно пропозиції всеохопної відвертої дискусії, з якою вже віддавна виступає Рим.

— Конфесійна відмінність між Україною та Польщею стала об’єднуючим чинником (під знаком основоположної ідеї європейської ідентичності: plures in unum, єдність у багатоманітності) у той час, як позірна конфесійна близькість між Україною та Росією стала фактором роз’єднання. Російське православ’я позиціонує себе як антиєвропейська сила, тоді як українське православ’я намагається захистити свій плюралістичний код. Чи вам не здається, що знову постає щораз більша загроза зведення релігійної віри до політичного інструменту?

— Гадаю, що для України, як і для Польщі, конфесійна відмінність не є приводом для конфлікту, оскільки обидві країни є в своїй основі багатоконфесійними; такими вони були впродовж їхньої історії, коли існувала сильна православна рутенська та литовські меншини всередині католицької Польщі, а всередині України існувала менш численна, однак дуже впливова в культурному плані католицька меншина. Інакше справа виглядає в європейській Росії (а ми маємо на увазі насамперед цю Росією), де меншини іншої християнської конфесії нечисленні і в чиїй культурі єдиним визнаним російським християнством є православне християнство. До всього ж, тісний зв’язок, який завжди існував у Росії між громадянською і церковною владою, між царем та патріархом всія Русі, призвів до стирання відмінностей між цими двома формами влади (і між двома формами послуху цій владі), також і тому, що початкову «симфонію», що мала регулювати їхні стосунки, реально заступило тотальне повновладдя царя над релігійними інституціями, яке забезпечило йому статус верховного і єдиного правителя всієї християнської православної громади. З цієї точки зору змішування конфесійного чинника з політичним — небезпека, якої не можна уникнути, оскільки це реальність, яку треба прийняти до уваги, і реальність, над якою змушена буде замислитися сама Російська церква. В Росії більше немає царя, але існує культурна система і суспільно-політична структура, в якій громадянський і церковний аспекти так життєво пов’язані між собою, що їх не можна уявити окремо один від одного. Не випадково в російсько-чеченському конфлікті Російська церква підтримала політику війни, яку вела Росія, що викликало більш ніж розгубленість у світі — і не тільки християнському.

Тому в цій оптиці мені неважко зрозуміти ставлення Російської православної церкви до українського православ’я — ставлення, в якому усвідомлення прав, що їх Московський патріархат мав від старої релігійної юрисдикції (йдеться про права, які на Заході можна було б назвати «iura antiqua», «старовинні закони»), змішується з пам’яттю старого імперського покликання, яке з політичної сфери поширювалося на сферу релігійну, творячи разом будову російської автократії. З іншого боку, історична традиція православ’я бере до уваги право кожної законної християнської держави утворювати свою «національну» Церкву. Але вже утворені церкви завжди відмовляли новим церквам у цьому праві, звинувачуючи їх у «філетизмі» (це щось на зразок «етнічної релігії»), з подальшим проголошенням відлучення: згадую, наприклад, Православну болгарську церкву, відлучену від «материнської» Грецької церкви, і визнану після відкликання цього відлучення лише сімдесят років по тому, в 1945 році. Російська церква перебуває в пастці юридичних обумовленостей та історичних ностальгій, які не дозволяють їй дивитися вільно на нові явища і які унеможливлюють це завдання тим, хто змушений вести перемовини з цією церквою. З усіма негативними аспектами своєї внутрішньої релігійної фраґментарності, викликаної існуванням на її території різних православних церков, Україна має все ж безцінну перевагу: відділення церкви від держави, що дозволяє обом протагоністам провадити власну роботу без травматичних конфліктів та змовництва за межами відповідних компетенцій і етичних правил. Зрештою, в цьому сенсі Україна знаходиться на позиціях найрозвинутіших держав у плані стосунків між релігією та громадянським законом, — і йдеться про позиції, які стають універсальними у світі тією мірою, якою цей світ завойовує демократія, тобто повага до конкретної людини, до її самосвідомості та до її вибору. Але важливо також, щоб і Україна, як і всі ми, відновила свій релігійний вимір, незалежно від того, в якій конкретній формі він буде виражений, відкидаючи етнополітичні обумовленості: це найперший заклик, який Україна має послати Росії, пропонуючи пересунути зустріч із нею з історико-політичної площини в площину людських та релігійних цінностей.

— 2009-й — це рік Гоголя. Йдеться не просто про ювілей — виглядає так, що ніби святкується повернення письменника в Україну. Що хоче нам сказати цей трагічний геній? Яке послання він нам лишив? Чому не вдається його цілком розшифрувати? Російський режисер В. Бортко трансформує роман «Тарас Бульба» в антипольський, антиукраїнський, антиєврейський, антимусульманський фільм. Польський режисер Єжи Гофман перетворює антиукраїнський роман Сенкевича «Вогнем і мечем» в епопею громадянської війни двох народів-братів, що колись зустрінуться між собою. Що треба зробити, аби вивести Гоголя за межі імперських інтерпретативних схем? Можливо, треба запропонувати прочитання, яке би вивело на перший план українську (і європейську!) матрицю його творчості?

— Я буду говорити про Гоголя у своїй лекції, з якою виступатиму в Києві у вересні цього року. Це — постать, складна для розшифрування, оскільки вона складається з багатьох душ, а кожна душа складається з багатьох шарів, і все це разом перебуває в постійній еволюції. Тому не дивно, що про Гоголя сказано надто багато суперечливих і непоєднуваних між собою речей. Гоголь був — а точніше, є — універсальним генієм, якому є що сказати універсальній людині. Треба поводитися з ним з повагою: служити йому, а не послуговуватися ним; і лише тоді, як це буває при зустрічі з кожною великою особистістю, ми станемо спроможні оцінити все багатство його мови та його послання. «Яка сумна Росія!», — нібито так сказав Пушкін після прочитання його «Ревізора». Насправді ж ми можемо сказати, маючи на увазі «Ревізора»: «Який сумний світ!» І справді, цілий світ постає в його творах: це про світ, про людину, про тебе говорить письменник; з цього шматочка світу, яким був тогочасний світ російської провінції, побаченої звіддаля, поглядом, очищеним відстанню і тому відстороненим від історичної реальності, письменник творить картину людського життя такого етичного і психологічного змісту, який виходить далеко за межі локальної традиції. Можливо, письменник сам обдурював себе стосовно вартості своїх творів, коли стверджував, що міг писати про Росію, лише перебуваючи далеко від неї, наприклад, у Римі. Тому що якщо в Римі йому уявлялися ясніше характери його персонажів, то це від того, що він їх бачив на тлі людей, яких зустрічав на вулиці, або ж у контрасті з ними: я згадую, як він закохався в тип римлянина з Трастевере5, оскільки він знайшов у ньому риси стихійного і гордого козака своєї землі. Але, може, я збився на загальну розмову. Я твердо переконаний, одначе, що маю рацію, коли стверджую, що в Гоголі як людині і в Гоголі як письменнику треба розрізняти дві площини, які активувалися в ньому здебільшого асинхронно — і це убезпечило його від скочування в розумове сум’яття: площина утопії, в якій він втілював і зображав світ так, як він його бачив (і бичував його, сміючись) на тлі ідеального людства, про яке він мріяв, і площина ідеології, куди він утік, коли його творчі ресурси вичерпались, вибираючи таким чином рятівну пристань у вигляді заспокійливого світу традиційної релігії та суверенного царату, які гарантували майже позачасове збереження ідеальної російської держави. «Вибрані місця з листування з друзями», яку Гоголь вважав найбільш натхненним твором свого життя, в реальності був документом, що засвідчував його підкорення ідеології, хоча цей документ і не був позбавлений подекуди вражаючих пасажів, через які проступають світло утопії та обриси пророка.

Мені подобається контраст, що постає з порівняння двох протилежних перечитань роману Гоголя «Тарас Бульба» та Сенкевича «Вогнем і мечем» відповідно з боку росіянина В. Бортка та поляка Єжи Гофмана: ці два прочитання засвідчують існуючу сьогодні різницю в ставленні росіян і поляків до історичної України і водночас спонукають до глибинного переосмислення висловлених ідей. Відмінності, які я бачу між Гоголем-мрійником (це те, що я називаю утопією) та Гоголем-мислителем (це те, що я відношу до ідеології), мені здаються важливими для мистецтва; Гоголь справжній як митець і як людина — це перший Гоголь: це Гоголь — невиліковний українець навіть в Росії, Гоголь — до глибини душі відданий живому євангельському християнству (звідси його бачення постатей Марти і Марії у «Вибраних місцях...»), що підноситься над гнітючою картиною розділених церков.

— Однією з найбільших проблем Східної Європи є чесний спосіб порахунків із власною пам’яттю, з власною історією. Іноді опиняємося перед вражаючими фактами. Офіційна Росія не визнає такі злочини, як Катинь і Голодомор, повертаючи міфи, символи та ностальгії радянської доби. Сталін стає народним героєм. Зрозуміло, що сусідні з Росією народи не можуть встановити з нею зрівноважені й дружні стосунки, доки не будуть цілковито висвітлені драми минулого з логічними наслідками цих драм сьогодні. Як ви бачите проблему реконструкції історичної пам’яті, з усіма етичними та іншими аспектами, які супроводжують цю проблему? Іншими словами, гадаєте, що колись стане усе ж можливим звільнитися від привиду комунізму, щоб остаточно поховати його — разом із привидом нацизму — на цвинтарі минулого?

— Питання пам’яті сьогодні є надзвичайно актуальним, і тому необхідно на ньому спинитися, хоча я й не думаю, що можу сказати щось нове з цього приводу. У нас постійно — і в Італії також — відбуваються дні пам’яті: йдеться про пам’ять виграних і програних воєн, пам’ять героїв і жертв... Для нас, людей, пам’ять — природна умова нашого буття, яка детермінує наше мислення і в певному сенсі ідентифікується з нашою свідомістю: без пам’яті людина не є людиною. Але використання пам’яті має бути, крім усього іншого, обумовлене чесністю стосовно минулого; при цьому необхідно уникати формального звинувачення чи формального захисту, детермінованого і в одному, і в другому випадку нашими персональними інтересами. Навіть Шоа може бути використана задля персональних інтересів, чи італійський спогад «фойбе»6 та виходу трьохсот тисяч італійців з Істрії, окупованої югославами, може перетворитися на односпрямовану звинувачувальну діатрибу, яка може розпалити між народами анахроністичну зненависть, що не принесе користі жодної зі сторін, а швидше — обом сторонам може принести лише шкоду. Голодомор також може бути побачений лише як жахливий епізод конфлікту між народами і змусити закликати до відповіді цілі народи, що призвело б до розпалювання старих і ще досі не згаслих конфліктів. На цьому ґрунті треба рухатися обережно, поєднуючи пошук правди — всієї правди, навіть незручної правди — з політичною метою архівувати вивчене минуле та розпочати з нової сторінки відносини з сусідами колишнього Радянського Союзу. Люди вмирають, а привиди — ніколи, людину можна поховати раз і назавжди, а привидів — ні, адже вони здатні з’являтися знову і знову... Це попередження звернене до всіх, а успіх його залежить від того, наскільки це попередження буде почутим, знову ж таки, всіма сторонами конфлікту. Але ж хтось колись має почати: чому б це не маємо бути ми?

— Куди рухається славістика? Як ви вважаєте, якими є на сьогодні найбільші небезпеки для цієї дисципліни та які її сильні сторони? Яким ви бачите її майбутнє? Якою ви бачите перспективу плюрідисциплінарного та компаративного напрямків? Як впливає на розвиток дисципліни політична ситуація? Ваша колега і дружина, професор Емануела Зґамбаті, колись започаткувала білорусистику — тоді, коли для цього не існувало жодних умов. Нині здається, що мужність та інтелектуальна зацікавленість такого плану ризикує знову зіткнутися з політичними перешкодами. Чи ваша високоінтелектуальна шляхетна візія «наскрізного» вивчення всього слов’янського світу колись буде зреалізована повною мірою?

— Я висловив мою концепцію славістики у ряді студій, надрукованих, зокрема, й нещодавно. Йдеться швидше про дисциплінарний ареал, а не просто про дисципліну, — ареал, об’єктом якого є надзвичайно різноманітний, але водночас і в багатьох аспектах компактний етнокультурний комплекс: ця наука — знання слов’янського світу в усіх вимірах і в усіх аспектах його мовної та літературної цивілізації. Як старий філолог, яким я є, я завжди наполягав на необхідності зберігати зв’язок між різними славістичними дисциплінами, можливо, через таку наскрізну дисципліну, як слов’янська філологія, але насамперед — через свідомість тієї давньої й досі не зниклої слов’янської єдності, про яку я говорив вище. Секторіальний поділ цих студій дав можливість поглибити знання слов’янського світу — особливо це стосується таких галузей, як лінгвістика, літературознавство, текстуальна критика та теорія і практика видання текстів, генеалогія та естетична критика, — але водночас цей поділ ослабив увагу до древньої спільної матриці, з якої походять усі слов’яни та всі слов’янські культури, — і це призвело до подвійного негативного результату. Перший негативний результат: автономізація окремих дисциплін зумовила нові дисциплінарні аґреґації методологічного порядку в галузях, тематично чужих слов’янському світу, утруднивши при цьому — внаслідок спеціалізації взаємно незрозумілих чи майже незрозумілих дискурсів — співпрацю з братами-славістами з інших дисциплінарних галузей. Другий негативний результат: ослаблений інтерес до діахронії, типовий для більшості нових дисциплін, відібрав у вчених опертя на історичний вимір, без якого не можна повністю зрозуміти навіть теперішній час. І, навпаки, славістика, уважна до спільного слов’янського коріння та до спільного мовного і культурного спадку, могла б бути надзвичайно корисною, переходячи від шкільної парти до життя, також і задля того, щоб подолати ті численні розриви, що ранять — і часто до крові — слов’янський світ. На жаль, повертаючись до проблем освіти та відповідаючи на ваше запитання щодо університету, можу сказати, що ситуація зі славістикою в Італії — і не лише в Італії — не дуже добра внаслідок структурних трансформацій, які загрожують самій суті життєдіяльності університету, що дедалі більше виявляє тенденцію до організації не на основі природних планів викладання, спрямованих на охоплення тотального комплексу знань, а на основі вимог суспільства виробництва і споживання. Якою в цій ситуації буде доля білоруської мови, що не забезпечує ніякого хліба, чи української, яка забезпечує небагато хліба, вже не кажучи про сербську й хорватську мови, що й той малий хліб, який вони забезпечують, часто є отруєним? Переживаємо один із моментів повороту в людській історії, коли майбутнє залежить від свідомості і знання людей, що дивляться далеко поперед себе і незворушно працюють, зберігаючи віру в ті речі, в які вони віддавна вірили, і довіряючи вітальності людини, яка врешті зі зла здобуде добро (чи завтра відкриє, що те, що здавалося злом, є насправді добром), а невдовзі після занепаду (чи позірного занепаду) — відродиться.

— Ваші поради щодо зміцнення європейської україністики: які евентуальні ініціативи та стратегії могли б бути конструктивними для цього процесу, якщо виходити, зокрема, із проблем економічного та структурного порядку, які переживають нині італійські та загалом й інші європейські університети?

— Майбутнє україністики, на мою думку , — але й тут я не оракул! — залежить від свідомості необхідної взаємної допомоги та від пошуку альянсів. Усе має стати об’єктом дослідження: мова, література, громадянська та релігійна культура, фольклор, музика, економіка, політика, минуле, теперішнє, Україна в перспективі європейській та східно-європейській, Україна в перспективі євразійській, Україна в перспективі світовій. Я був хрещеним батьком україністики в Італії, і кілька років тому мені вдалося зробити основу для створення першої кафедри україністики в Італії, в Римі, яку очолила особистість надзвичайно високого рівня, світового визнання і престижу в багатьох галузях, включно з політичною, — професор Оксана Пахльовська. Але коли я думаю, якого блискучого рівня наукової інтеґрації вдалося досягти за ці роки після падіння «берлінського муру» між Україною (Київ—Львів) та Польщею (Варшава—Краків—Люблін), я свідомий того, що наші сили та отримані результати недостатні, навіть якщо врахувати комплексно все, що зроблено в Римському, Венеційському, Міланському, Трієстинському, Удінському та інших університетах; усе, що досягнуто в результаті конференцій, які пройшли в Римі, Мілані, Венеції, Флоренції, Віченці, Удіне, Ґадзаді Варезе, Неаполі; все, що здобуто завдяки науковим та дружнім контактам із такими видатними особистостями, як Омелян Пріцак, Ігор Шевченко, Борис Ґудзяк; все, що було започатковане низкою італійсько-українських симпозіумів та спорадичним співробітництвом між вченими та науковими інституціями, втягнутими у цей процес. На жаль, більше не задіяний у цей процес важливий центр наукових зустрічей — від 2002 року венеційська Фундація Чіні припинила свою діяльність у цьому напрямку. Можливо, найбільша проблема — це формування нової ґенерації італійських учених, тому що поля для роботи в Італії не бракує: маю на увазі, наприклад, можливість або й необхідність співпраці між Римським університетом та Українським католицьким університетом у Римі разом з іншими релігійними українськими колегіями Вічного Міста. Римські архіви мають ще багато чого розповісти про минуле України і про зв’язки між Італією та Україною, — словом, маємо велетенський матеріал для спільних наукових пошуків та спільних робочих проектів.

— Європа не завжди розуміє проблеми своїх східних сусідів. Часто спостерігається розрив між «високим знанням» в академічних коридорах, що не впливає на прийняття політичних рішень, та поспішністю й поверховістю помножених масмедійними засобами інформації підходів європейських чиновників, які навіть мінімально не враховують цілий ряд історичних детермінацій в еволюції слов’янського світу. Як ви гадаєте, чи буде можливим побудувати ефективніші механізми комунікації між «старою» і «новою» Європою? Чи народи Східної Європи зуміють колись віднайти необхідну рівновагу між їхніми окремими ідентичностями та спільним європейським самопочуттям? Чи постане колись Європа, що й справді дихає «на дві легені», а чи ця чудова метафора так і залишиться мрією «високочолих» інтелектуалів? Ви вірите у народження (відродження?) Європи, що не була б тільки економічною зоною євро, а була б цивілізацією, яку живить автентична культура цінностей та етичних принципів, що їх сповідуєте ви та інші «шляхетні батьки» Європи?

— Для «високого знання» не є анітрохи цікавим замкнутися в академічних коридорах. Його простір — не горда башта зі слонової кості, а хіба що усамітнена келія, оточена порожнечею, утвореною занепадом гуманітарного знання, філософської думки, втратою любові до ментально активної самотності після довгого панування, що триватиме й далі, «homo oeconomicus», «економічної людини», у світі, де найбільший успіх здобуває відчужуюча цивілізація образу. Тобто спільним завданням людей думки є формування проміжного шару між «високим знанням» та реципієнтом — шару, створеного з фахівців, здатних забезпечити найбільш високоякісне поширення цього знання через відповідні канали, що охоплюють якнайширше коло реципієнтів. Але все суспільство зобов’язане зробити внесок у цю справу, починаючи від інституцій держави (і держав); згодом до цього процесу мають долучитися інституції громадянського суспільства, зацікавлені в інтелектуальному формуванні громадянина та поширенні знання, а ще далі — видавництва, схильні до видавничих проектів, які би поєднували власну користь із користю суспільства, і, нарешті, просвічені спонсори, які би могли надати фінансову підтримку тій чи іншій імпрезі такого роду.

Природно, дуже легко — а загалом неефективно — вказувати іншим, що вони мають робити. Набагато чесніше — вказати нам самим, якими мають бути першочергові цілі Європи в її нинішніх кордонах; а найважливішою — і взагалі чи не першочерговою метою (і, як мені здається, це й ваша думка) — було би віднаходження засобів комунікації, які б допомогли порозумітися між собою мовам «двох Європ» і зробили би можливим діалог між ними. Я люблю утопію, тому що вона є найбільшим набутком, на який здатна така парадоксальна істота, як людина; а з усіх утопій люблю найбільше саме утопію, як ви їх називаєте, «високочолих» інтелектуалів, — утопію Європи, що дихає «на дві легені». Ця формула Папи Івана Павла ІІ, який прагнув об’єднати дві Європи, народилася з вислову російського поета В’ячеслава Іванова у його оповіді про свій досвід православного, що навернувся до католицької віри, не бажаючи покидати при цьому православної традиції: лише тоді, зізнавався він, я ніби дихав на дві легені. Великий православний мислитель, француз Олів’є Клеман, який недавно покинув цей світ, дихав на дві легені, тому що він об’єднав у собі досвід православного, через який він здобувся на віру в Христа, і своє інтелектуальне формування західної людини, — відтак і він, як і Авєрінцев, був переконаним захисником екуменічного діалогу. У пам’ять В’ячеслава Іванова та Олів’є Клемана — двох інтелектуалів протилежного походження, що підносяться над кордонами завдяки спільній для них «утопічній» мрії, — я хотів би висловити надію, що ці дві Європи — насамперед Європи віри та культури — прагнутимуть іти і завжди йтимуть цим шляхом.

5 Трастевере (Trastevere) — ХІІІ район Рима на західному (правому) березі Тібру, в давнину заселений простим людом. Зберігає донині характеристики гамірної народної зони міста, заповненої до ранку туристами.

6 Природні ущелини в землі, утворені ерозією ґрунту. Під час Другої світової війни в регіонах Венеція-Джулія та в Далмації Народна Армія Визволення тодішньої Югославії скинула у фойби сотні італійців під час етнічних чисток. До сьогодні ця історія продовжує викликати гарячі дискусії та взаємні обвинувачення.