Людмила ШЕВЧЕНКО: «Кобзар» повинен стати доступним для кожного
Напередодні дня народження Тараса Шевченка, коли промовляється багато пафосних слів, ми поцікавилися (що ми зазвичай робили усі попередні роки) — як і чим живуть люди в рідних місцях поета? І поставили це запитання директору заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка» Людмилі ШЕВЧЕНКО.
— Вже два роки в області діє програма «Золота підкова Черкащини», спрямована на те, аби популяризувати видатні місця (у краї вісім заповідників). Вона носить і соціальний характер: газифікація довколишніх сіл, ремонт доріг... Зокрема, на малій батьківщині Тараса Шевченка за державні й програмні кошти зроблено чимало.
У Моринцях відбудовано подвір’я тарасового діда по матері Якима Бойка. Туди з Керелівки перенесено автентичну клуню 1896 року. Відтворено пасіку. А біля будинку Копія (селянина-колесника, у якого Шевченки винаймали хату), де, за легендою, народився поет, відновлена кузня. Крім того, для наших працівників, які п’ятнадцять років (!) не мали можливості працювати у нормальних умовах, у 2005 роцi споруджено дерев’яну будівлю у два поверхи, у якій відведено місце і для виставкових залів. У цьому приміщенні, як, власне, у літературно-меморіальному музеї у Керелівці, організовуємо персональні художні виставки талановитих дітей зі всієї України, звичайно, попередньо влаштовуючи відбірний конкурс. Цьогоріч експонуватимуться роботи (петриківський розпис) Ольги Марцевич. Вона — учениця Керелівської школи мистецтв.
— А у садибі батьків Тараса Григоровича у Керелівці? Адже цьому музейному комплексу у наступному році буде 70!
— Там закінчилися реставраційні роботи над хатою дяка (перший «університет» малого Тараса). Чекаємо погожої днини, аби зробити ремонт фасаду літературно-меморіального музею. У 2006 році до школи-довгобуду, яку здали ще у 2004 роцi, врешті-решт, провели опалення і каналізацію!
Якщо говорити про Будище, то там був літній маєток Павла Енгельгардта. Хоча маєток зберігся частково, та довкола нього — реліктові дуби, які пам’ятають поета, каскад ставків, що переносять нас у ХIХ століття. Архітектори вирішили додати більше старовини до цього паркового ансамблю, тому зараз будівельники споруджують арки, малі паркові форми (лавки, фонтани...) з метою відтворення часу і місця, коли і де жив Тарас Григорович, звідкіля у свої чотирнадцять пішов у світи й куди тричі повертався навідувати родину.
У Вільшані плануємо відтворити будинок Олександри Браницької, сестри старшого Енгельгардта — Василя Васильовича, де розмістимо музей історії села.
Якщо повернутися до інтерв’ю, яке я давала газеті «День» у 2003 році, то у ньому ми також говорили про те, що відвідувачам шевченківських місць немає де попоїсти, переночувати... На сьогодні це питання, до певної міри, вирішено. У Керелівці і Моринцях приватні підприємці побудували кафе та кав’ярні. Нехай не так активно, як у західних регіонах, проте на Черкащині, зокрема, у Моринцях і Керелівці, починає розвиватися «зелений» туризм. Щоправда, у нас це більше тримається на ентузіазмі місцевих жителів.
Тоді ж я говорила, що не було дороговказів, як куди доїхати. До вирішення цієї проблеми долучилися куратори програми «Золота підкова» і споруджують у свій час дорожники, готуючись до певних річниць та урочистостей, пов’язаних з ними. Тепер немає проблеми добратися з Києва, Черкас, Полтави до місць шевченкового дитинства.
— Пані Людмило, 9 березня Президент збирається відвідати заповідник. Про які проблеми ви говоритимете йому?
— Слово «проблеми» я би замінила на «робочі питання». Наші відвідувачі часто хочуть придбати «Кобзар» за помірні гроші. Не так давно провідні вітчизняні видавництва друкували цю книжку, і її можна було придбати за оптимальну ціну у книгарнях і купити у заповіднику. Книжка ця й зараз продається, але коштує від 150 і до 300 гривень... Отже, побажання — аби «Кобзар» став доступним для кожної української родини. Також у нас є задум видати його друком до 70річного ювілею музею на садибі Тарасових батьків у Керелівці. Плануємо проілюструвати видання роботами місцевих художників.
— Пані Людмило, а проблема з транспортом вже вирішилася?
— Ми активно їздимо Україною із виставками у рамках програми «Золота підкова». Але у нас досі немає власного транспорту. Очевидно, це повинен бути сучасний мікроавтобус, в якому можна було б перевозити раритетний виставковий матеріал. Ще транспорт потрібен для того, аби мобільно пересуватися країною з метою зібрання експонатів (наші фонди мають регулярно поповнюватися).
— Скажіть, за останні роки відвідувачів побільшало?
— Так. Здебільшого це пов’язано із зростанням добробуту українців. Крім того, в області дедалі більше з’являється приватних туристичних агенцій, у програмі яких пізнавальні маршрути рідним краєм. Відтак, у заповідник все частіше навідуються групи учнів та студентів і просто молодих чи літніх людей. Зрештою, у нас побільшало відвідувачів зі всієї України, зокрема, з Кіровоградщини, Полтавщини, Одещини...
Проте зараз піднялися ціни на пальне, тому складно казати, як буде далі.
Зазвичай, багато гостей приїжджає щороку 9—10 березня. У ці дні відбуваються традиційні зустрічі із київською поетесою Зоєю Ружин, яка кожного разу запрошує із собою відомих митців, наприклад, солістів Національного заслуженого народного хору України ім. Григорія Верьовки, бандуристів... А ще гостей багато 22 травня, у день перепоховання Кобзаря. Очевидно, українці дедалі більше усвідомлюють, що постать Тараса Шевченка — той атлант, який тримає на своїх плечах горизонт України.
«День» одним із перших почав писати про соціальні проблеми Моринців, Керелівки, Будища. Газета, фактично, стала добровільним куратором Національного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка».
«Коли рамки свободи звужуються, треба йти вгору» №240, 27 грудня 2002 року
«...У нас у редакції нещодавно була Людмила Шевченко, директор заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка», як вона сама жартує — «поміщиця» на три села». Але цей жарт трішки гіркий, тому що при тих 240 гривнях, з тим ентузіазмом і любов’ю, з якими утримуються Моринці, Керелівка та колишній маєток Енгельгардта, потрібно дуже багато подвижництва та духовних сил. Я Людмилу запитала, хоча наперед знала відповідь: «Вас коли-небудь запрошували до Києва на урочистості з приводу чергового ювілею Шевченка?». Вона трохи засоромилась і сказала: «Ні, але це не страшно». А я думаю, що це страшно. Тому що це — лицемірство. Якщо нам справді дорогий Шевченко, то як можна жити з тим, що у рідному його селі вже років iз десять діти взимку сидять одягнені в недобудованій школі? Як можна миритися з тим, що на ці два пограбованi колгоспи люди не мають роботи? В мене виникає запитання — чи ми щирi?»
Людмила ШЕВЧЕНКО: «Є енергетичний зв’язок між Шевченком і його малою батьківщиною» №3, 10 січня 2003 року
«... скажу відверто, школа в нас (у Керелівці (Шевченковому). — Ред. ) — середня недобудована. Кожного року вона продукує кадри для України, до десятка медалістів, які тут же вступають у столичні «вузи». Але разом з тим ця школа вже близько десяти років не може нормально опалюватися, діти навчаються в коридорах, в темних класах... Ми маємо в середньому від 20 до 22 тисяч екскурсантів на рік, менше не буває, але може бути більше. Зростає їхнє число в ювілейні роки. Готелю немає, знаків на дорогах немає!.. Ясна річ, що потрібно, аби було де людям перепочити, попоїсти. І як на мене, це мають бути страви української кухні: обов’язково дуже смачні, на високому естетичному рівні. Має бути так. Щоб людина, яка їде своїм автом, обов’язково заправила його, і щоб дитина змогла перепочити... Мені хочеться, щоб це було достойно батьківщини Тараса Шевченка, щоб було відчутно, що це пуповина духовності всього українського народу.»
«Студентська підтримка національних святинь» №19, 1 лютого 2003 року
«Дві публікації на шпальтах газети «День» про стан гетьманської столиці в Чигирині та заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка» (№225 за 2002 р. та № 3 за 2003 р.) буквально підштовхнули колектив нашої кафедри — кафедри історії та українознавства — Криворізького технічного університету до практичних дій, а саме: спробувати словом і власним прикладом залучити наших студентів-першокурсників (бо саме з ними ми працюємо) до реальної акції, спрямованої на підтримку наших національних святинь. Тим паче, що 2003 рік оголошено в Україні роком культури.» (Силами студентів було зібрано 700 гривень. — Ред.)
«Зворотній бік Монумента» №42, 10 березня 2004 року
«Святкування Шевченківських днів у нашому заповіднику проходить активно, — говорить Людмила Шевченко. — Ми приймаємо у себе різні делегації. Четвертого березня у селі Шевченковому (в минулому — Керелівка) провели урочисте засідання зі святковим концертом. У ньому участь брав і наш губернатор Вадим Льошенко. І нам приємно, що саме ми першими дали гучний акорд святкування 190-ї річниці дня народження Тараса Григоровича Шевченка, і саме з його батьківщини: сіл, де він народився, зробив перші кроки, де почав формуватися його світогляд. Адже перші 14 років свого життя він віддав Україні, куди, власне, увесь час повертався — і подумки, і фізично. Тому нас відвідують делегації з усієї України... У середу ми чекаємо делегацію громадської організації «Жінки-мироносиці», яку очолює поетеса Зоя Ружин. Приїжджають учні зі шкіл Львова, Умані та інших місць. А от щодо матеріальної підтримки заповідника, то з цим справи набагато гірші...»
«Перше відрядження» №27, 16 лютого 2005 року
«Торік школу-довгобуд у Шевченковому вже здали. Але... без проведених каналізації та опалення! Хоча село вже газифіковане. Вугіллям важко обігріти величезні класи, от і сидять діти у пальтах та куртках на уроках... А ще після масштабного будівництва залишився борг понад 200 тисяч гривень самим будівельникам та підприємствам будівельних матеріалів у Звенигородці Черкаської області... Серед інших проблем — побудова адміністративного будинку для працівників саме Моринського меморіалу. Фактично років із десять вони працюють просто неба... Нині дуже сподівається (Людмила Шевченко. — Ред. ), що адміністративна будівля для працівників міститиме ще й виставковий зал. Це для того, щоб обмінюватися експонатами всередині самого комплексу, між музеями Черкащини, по Україні та світу, а також для експозиції творів вітчизняних художників.»
