Нашим воїнам, які є головним гарантом незалежності України

Росія воює з Україною вже восьмий рік. Новинами про загибель бійців на фронті, на жаль, уже нікого не здивуєш. Але наш спокій та наші життя продовжують охороняти чоловіки та жінки, у яких, мабуть, загострене почуття відповідальності за країну. Символічна «корона» від «Дня» — саме тим сміливцям та відчайдухам, які жертвують собою, здоров’ям, родинами та спілкуванням із друзями заради великої мети — уберегти нас від військової загрози та завершити війну з Росією нашою перемогою.

Події 2014-2015 років експерти вважають переломними в історії сучасної української армії. За ці неповні вісім років війни наша армія суттєво змінилась та зміцніла. Сьогодні її вважають однією із найсильніших у Європі. За рейтингом Global Firepower Index-2021, Збройні сили України за своєю боєздатністю займають 25-те місце серед 140 країн світу. Українська армія розвивається за стандартами НАТО. Вступ у цю організацію — наша мета. І це справді злить та змушує нервувати нашого зовнішнього ворога — Російську Федерацію.

Маючи надійну та сильну армію, українці можуть почуватися у безпеці. Про декого з таких відчайдухів цього року розповідали наші автори та журналісти. Так, програміст із Сведловська (нині Довжанськ) Луганської області Антон Вальянос зараз живе у Києві. Та коли розпочалася російсько-українська війна, записався до лав батальйону «Айдар», кинувши успішний бізнес.

«Я живу без рожевих окулярів і розумію, що держава нікому нічого не повинна. Це ми повинні державі. Звичайно, в нормальному розумінні і в нормальній ситуації держава з її обслуговуючими інституціями зобов’язана своєму народу, який ці інституції тримає. Але, на жаль, ми живемо в інший історичний час», — а це частина розмови із Філіпом Македонським. Станом на 2014 рік він був курсантом севастопольської Академії військово-морських сил ім. П.С. Нахімова. Разом ще з 31 курсантом Філіп відмовився переходити на російську сторону, коли у Крим почали заходити «зелені чоловічки». Щоправда, зараз він працює у торговому флоті і повертатися до служби у військово-морські сили не планує. Передусім тому, що нинішня система не готова опікуватися тими, хто здатен на власну ініціативу.

Але суспільство має знати імена тих, хто йде проти течії за покликом серця. А також тих, хто відав свої життя за мир в Україні. Станом на 2 листопада цього року у Книгу пам’яті загиблих було внесено імена 4480 осіб (проєкт реалізується за підтримки Національного військово-історичного музею України).

Власну книгу пам’яті підготувала волинянка Оксана Косюк, зібравши спогади рідних про загиблого воїна 51-ої бригади Сергія Куруку. «Я не змогла врятувати брата, то хочу реабілітувати бодай пам’ять про всіх воїнів 51-ї окремої механізованої бригади Збройних сил України, яка була ПЕРШОЮ кинута у вир неоголошеної війни», — так пояснювала пані Оксана, чому вирішила опублікувати відтворену зі свідчень очевидців історію бійця.

На жаль, ця книга буде поповнюватися новими сторінками, доки триває війна на Сході нашої держави. Зупинити її — наше заповітне бажання, а обов’язок — віддавати шану кожному, хто докладає до цього зусиль.