"Слава Украине! Генацвале"

Аеропорт «Кутаїсі» - місце, куди тримають курс дешеві авіарейси з України. Від грузинської столиці – 221 кілометр.  Шлях до міста пролягає через крихітні села. Розбиті грунтові дороги, хирляві хати. Корови поважно переходять дорогу, не зважаючи на транспорт. У нас корови пасуться на луках і гонорово вимагають уваги й дбайливої любові. У Грузії ж вони не свідчать про добробут, а нагадують, скоріше, часи війни. Скидаються на бродячих собак. Їх багато, вони худі і кістляві. Таких показували у фільмах про другу світову. Між розваленими парканами й облупленими хатами – яблуні й алича. І зморщені грузинки у довгих чорних спідницях.

- Мы поехали не тем путём, надо было по главной дороге – там нет коров и новый асфальт, – виправдовується таксист. – Ну ничего, сейчас я вас отвезу в ресторан моего соседа. Вы же голодные? Там самый вкусный хинкали – как ваши пельмени.

- Пельмені не наші. У нас вареники. Пельмені – в Росії. 

 - Ну да, – відмахується таксист і налаштовує радіо на хвилю «Русского».

Нас четверо: дві киянки і два львів’янина. Кінець лютого. Ми приїхали з Майдану і ще не знаємо, що починається операція «КримНаш». Ми ще не чули пісні «Ла-ла-ла», але гостро реагуємо, коли вареники плутають із пельменями.

«ВОТ ЧТО ФЛАГ ЖИВОТВОРЯЩИЙ ДЕЛАЕТ!»

Таксист висаджує нас у центрі, біля будівлі із сотнею сходинок і незрозумілими афішами. Навпроти – велика площа, укладена маленькою бруківкою. Така була би доречною на Майдані – вміщається в долоню і не потребує додаткових махінацій із розбиванням на дрібніщі частини. Ми скидаємо величезні наплічники і всідаємося на сходах. На рюкзаках – українські стрічки. На плечах – прапори. Колами їздить машина поліції. Спостерігають. Диваки з прапорами привертають забагато уваги. 

– О, Украина! – поважний грузин у капелюсі зупиняється, пильно придивляється до нас і діловито починає: – Вас почему так мало-то? Я вот журналист и не знал о митинге. Могло же больше людей прийти. Я сейчас позвоню на канал – пусть приедут, снимут вас. И пусть грузинам станет стыдно, что не пришли братьев поддержать.

Пояснюємо, що це не мітинг, ми приїхали на канікули, а прапори беремо в усі подорожі. І не збираємося влаштовувати Майдан у Кутаїсі. Грузин всідається біля нас.  Кілька разів підходять наші однолітки.

Вони не говорять російською, але всі знають англійську. Знаходимо спільну мову. Наш «посиденьковий» Майдан росте. Повз іде чоловік із пакетом бубликів. Яскравий шалик, капелюх, сива борода. 

– Мы все наблюдали за вашими событиями по телевизору и восторгались, а теперь вот живой пример приехал, – радісно скрикує чоловік і хлопцям тисне руки. Нам, дівчатам, підмигує. Віддає бублики і йде у своїх справах – за рогом заходить у будівлю, під якою ми безсоромно повсідалися. 

Не встигаємо перейняти подих і здивуватися, як чуємо:  

– Слава Украине! Генацвале, – за хвилю з’являється грузин у зелених штанях і довгим волосся, зв’язаним ґулькою на голові. – Хотите в театр, друзья? – без передмов запитально заглядає нам у вічі.

Розгублено киваємо. Чоловік повертається за п’ять хвилин із чотирма запрошеннями на вечірню виставу.  

– Друзья, пойдемте. Покажем вам наш театр и выпьем пива. 

Сходи виявилися головним входом до драмтеатру, а дивні люди з бубликами і квитками – грузинські актор та поет. За півгодини нашу українську делегацію байливо всаджено у президентську ложу. Скидаємо верхній одяг і прапори. 

– Оставьте флаг, пусть люди видят, что у нас важные гости.

Перед виставою до нас підбігає грузинський хлопчик років десяти, мовить «Слава Україні» з характерним акцентом і, засоромившись, ховається між рядами у партері.

ДІЛА БИ НЕ БУЛО

У машині нас семеро. Ми втиснулися на задні сидіння разом із Леваном – режисером театру. Жити у хостелі нам нові друзі не дозволили. Видзвонили свого друга, який нещодавно побудував готель, і повезли нас «пить, петь и философствовать». Вже пізній вечір і, крім кількох машин поліції, із цивільних – лише ми.  

– Вот на прошлой неделе меня остановили и проверяли кровь на алкоголь, - розповідає Дато, минаючи машину поліції, – а я месяц назад покурил у друзей на вечеринке какую-то траву. Даже не запомнил.

Один раз. И прибор показал, что наркотики принимаю. Пришлось очень много лари заплатить. Теперь если еще где-то унюхают, вообще в тюрьму посадят. 

У Грузії немає корупції. Домовитися і відкупитися не можна. Те, що закон – найвища інстанція, навіть не обговорюється. Але це не надто тішить грузинів, бо після перших штрафів – ув’язнення. В’язниці у країні переповнені, найменші штрафи – за кількасот доларів. Такі виплати у державну скарбницю – не по кишенях пересічним жителям.

Доводиться постійно озиратися на закон. 

– Но иначе не получилось бы ничего с Грузией, – витримавши паузу, неохоче каже один із наших нових друзів, – мы же народ с характером. А что Саакашвили? Молодец,  что коррупцию убрал, но теперь же куча людей сидят. У нас с вами, украинцы, есть много общего. Например, свободу очень ценим. Вы-то поэтому и вышли же на Майдан. Поставили вам там одного дурака и он должен судьбу народа решать. Почему так? Надо же бороться за себя. 

ЖИТИМЕТЕ У НАС

Ми під’їжджаємо до трьохповерхового будинку. На порозі нас зустрічає господар – Шота. Він приїхав з іншого кінця міста, залишивши вагітну дружину і двох дітей. Бо до Кутаїсі приїхали Гості. Українці. Шота і Дато метушаться – в погребі вибирають вино. Кілька десятилітрових бутлів з домашнім вином стоять рядком. Чоловіки радяться, який сорт сподобається нам найбільше. Обирають біле напівсолодке. Леван розпалює коминок. Ми читаємо українські новини з інтернету.

Дізнаємося, що почалася анексія Криму і на півострові – військове вторгнення Росії. З’явилося кілька новин про імовірне введення військового стану. Відповідно, і перекриття кордону, в тому числі повітряного. Себто наш рейс, запланований за тиждень, можуть скасувати. Ми дзвонимо в авіакомпанію. Квитків на найближчі дні немає, крім дуже дорогих. Грузини стривожено переглядаються між собою. 

– Это очень страшное у вас происходит. У нас тоже война была, мы знаем.

На Абхазию похоже. Когда же тот Путин угомонится? А вот если границу перекроют – это даже хорошо, вы будете у нас жить дольше, – Георгій намагається розрадити ситуацію. Пояснюємо, що не можемо залишитися, бо хто ж тоді боротиметься, якщо всі потікають пити вино до грузинів та філософствувати? Георгій відводить очі від комину і, витримавши паузу, з усмішкою каже:  – Ну я другого ответа и не ожидал. Вы очень предсказуемы. Мы, если нужно будет, приедем и будем стоять с вами плечо к плечу и защищать вашу страну. Вы же наши братья.

STOP RUSSIA ЯК ОЗНАКА СТАБІЛЬНОСТІ

На початку березня Грузією прокотилася хвиля протестів та акцій на підтримку України. У Тбілісі головною площею колами їздив грузинський автомайдан – машини з українськими прапорами. Грузини виходили на вулиці з нашвидкоруч намальованими плакатами і старими, потертими аркушами А3, де вже майже вицвіла фарба, але напис ще видно – «STOP RUSSIA».  Четверо українських студентів поїхали у Тбілісі і вийшли з прапорами і плакатами на площу Свободи.

За хвилину під’їхало кілька машин поліції. Спершу підійшов один правоохоронець, краєм ока глянув наші документи, порозглядав написи на ватманах, з розумінням мовив: 

– Извините, что прерываю. К вам никаких претензий. Но вот если вы станете немного дальше – всего на два метра, там будет и вам удобнее, и машины не будут ставать в пробку, чтоб прочитать ваши плакаты, – поліціянт вибачався через слово.

І, коли вже повертався до машини, розвернувся, крізь силу усміхнувся і додав:

 –  Этвот, вы держитесь, ребята.

Про те, що мітинг несанкціонований і спонтанний, ніхто з поліціянтів не згадав. За хвилину під’їхало ще три машини з правоохоронцями. Мовчки стояли поруч. Охороняли.

Згодом до нас почали приєднуватися випадкові перехожі. Жарти про Майдан у Кутаїсі почали набувати реальних рис у грузинській столиці. Сивий грузин із плакатом «STOP RUSSIA» не знав, до якого мітингу приєднатися, бо проанонсовано було з півдесятка. Питання вирішилося, коли побачив українців. 

  – Я этот плакат рисовал еще, когда война у нас была. Не выбросил, оставил для истории, внукам показывать. А вот снова пригодилось. Тоже мне, вечные истины, – чоловік сумно усміхнувся і рушив на чолі новоствореної колони. 

З початку операції «КримНаш» минуло п’ять місяців. Воєнне вторгнення перекотилося на Схід. Українські стяги на грузинських будинках лише помножуються. Балет «Сухішвілі» виходить на київську сцену і танцює гопак. Театрали бойкотують російське і відміняють гастролі пропутінців. Грузини записуються в українські батальйони добровольців. Захищати чужу країну.  Здається, «вічні істини» ще раз підтверджують, хто кому насправді брат.