Макіївський «Бандер»

Фактично цей умовний район у Макіївці носить ім’я Степана Бандери. Наразі пам’ять про історію його появи зберігає мало хто: старі помирають, молоді не цікавляться. Екскурсію місциною нам влаштував письменник Олексій Чупа, чий рід теж походить із Західної України. Сам Олексій виріс і зростав тут — на «Бандері» (частіше місцеві вживають слово «Бендер»), тут жили його бабусі й дідусі. Він живе зі своєю дружиною, працює на заводі, пише книжки і стверджує: «Якби я мав гроші, то розбудовував би цей район. Він має певний шарм».

Їхати на Бандер із Донецька недалеко. Загалом подорож може зайняти 30-40 хвилин. Уже в Макіївці ви будете проїжджати старі замащені будинки, які виглядають досить обшарпано. Тут же й різноманітні ятки, панельні будинки 1980-х — ніби «заморожені» часом: жодних змін і, тим паче, якихось покращань.

На зупинці «Пушка» так само по-пострадянськи: ринок, гармата, церква, галасливі люди. Один бульвар 8 Вересня чого вартий: тут стоїть пам’ятник Леніну, до якого нещодавно поклали квіти, і храм Московського патріархату. «Це найбільш шокуючий парадокс, який я коли-небудь бачив — церква, побудована на місці колишнього танцмайданчика, і Ленін перед церквою», — розповідає Олексій.

Про те, що ми вже потрапили на «Бандер», промовляють будиночки п’ятдесятих років. «Для міста, зруйнованого війною, будинки 1950-х років — дуже старі. Цей район займає в один бік кілометри зо два і в інший — десь так само. Ось тут він починається, з вулиці Ціолковського», — розповідає Чупа. Будинки відрізняються від тих, що в попередніх районах. Проте це вже не той «Бандер», який був спочатку. Тут же на підвіконні квартири на першому поверсі бачимо купу книжок. «Це мене завжди надихало», — ділиться враженнями Олексій.

«Коли завод будували, сюди добровільно та примусово привозили людей з інших регіонів, зокрема із Західної України. Це робоче поселення. Якось я дивився виборчі списки — то там ціле розмаїття вихідців, починаючи із Закарпаття (мій дід, до речі, звідти), закінчуючи Буковиною та Галичиною. Мені розповідали, що коли район побудували, місцеве населення все одно було не дуже толерантним до тих, хто приїхав. І тих людей, які між собою розмовляли українською мовою, називали «бандерівцями», а фірму, яка займалася будівництвом, «бандерстрой». Але фактично зараз район носить ім’я Степана Бандери. Зараз тут мешкає не більше ніж 10 тисяч людей. Я виріс на вулиці Ціолковського. Першим сюди приїхав мій дід по батьковій лінії. Як розповідав мій тато, діда просто з його гірського села і ледве не силою привезли сюди. Бабуся, батькова мама, — із Дніпропетровської області, переїхала сюди добровільно. Власне, тут вони з моїм дідом і познайомилися. Материні батьки жили в сусідніх селах на Львівщині, але познайомились уже тут. Тож до 1950-х рр. мою родину з Донбасом нічого не поєднувало. У той час тут було дуже багато роботи, і тому сюди приїжджали люди. Робота була не тільки на заводі», — згадує письменник.

«Зараз українську мову чути набагато рідше. У дитинстві я чув її дуже часто. Але бабусі й дідусі помирають, а їхні онуки не розмовляють українською — піддаються впливу зовнішніх чинників. Але я думаю, що в цьому районі до всього українського має бути позитивне ставлення. Бо виховання все одно відіграє важливу роль», — каже Олексій.

Проходимо далі й потрапляємо в самий центр «району». Тут і справді інша атмосфера. Перша згадка про колишній успішний район — книжкова крамниця у підвальчику, яку закрили ще в 1990-х. Олексій пригадує: «Тут мені купували мої перші книжки, і українські так само. Проте магазин уже давно не працює. Бібліотека є, але вона в закритому приміщенні, і туди не так просто потрапити».

Повертаючи за ріг будинку, бачимо ще один підвальчик — цього разу з випічкою. Аромати тут неймовірні. Цей запах досягає аж кінця району, і від такої смакоти аж зводить голодний живіт. «Люблю прогулюватися зранку. Зазвичай я прокидаюся дуже рано. Йду купую свіжу випічку, а потім іду з бутлем по молоко. Молочник приїздить за якраз той будинок», — розповідає хлопець, показуючи рукою вперед.

Якщо ви любите читати Сергія Жадана, то образ магазину «тридцятий» одразу зрозумієте. Офіційна його назва — «Каштан». Тут усе залишилося «совковим», навіть тхне так само. І продуктів у магазині так само немає. Жіночки-продавщиці запитують навпростець: «Чого вам треба?» — а коли просто так зайшли, то виходьте. Тут і досі на підлозі лежить стара радянська плитка.

Раніше в цьому будинку була величезна аптека. Наразі аптека і залишилася, тільки поменшала. Загалом тут усього було більше — і роботи, і дитячих садків. До речі, цей будинок з аптекою та магазином має лише деякі радянські елементи. Це справжня окраса «Бандеру». Таких будинків два, але вони дуже великі — від початку до кінця району. Вони дуже відрізняються від інших — темна цегла, барельєфи, колони, широкі балкони, де можна висаджувати квіти і влаштовувати сніданки. Голуби, що кружляють над дахом дому. Олексій розповідає, що ці кам’яниці будували полонені німці. А ще на цих будинках є старі таблички з написом: «Дом образцового порядка и культуры».

Ідемо далі — тут зовсім інші будинки і не так чисто. Проте це так само «Бандер». «Сталінський ампір, — каже Олексій. — Раніше тут було набагато краще: будинки з’єднувались у двори, були огороджені муром і ѓратами. Зараз цього майже не залишилося». Дворики і зараз намагаються прибирати самотужки. Але там, де мешканці активні. Неподалік — червоні цегляні гуртожитки. Чупа мешкав тут з батьками в дитинстві. За гуртожитками — колишні городи. Раніше люди охоче працювали на землі, було вигідно мати власну земельну ділянку, де можна було вирощувати картоплю та огірки. Зараз замість городів  — смітник. «Це дерево посадив мій дід. Раніше я часто на ньому сидів», — розповідає Олексій.

Ще одна згадка про плинність часу та байдужість людей — колишній ресторан «Жигулі». Раніше це було шикарне місце, тут справляли весілля всі, в тому числі батьки Чупи. Проте в дев’яностих ресторану не стало, його дах зняли, а плитку зараз можна побачити на гаражах мешканців «Бандеру». До руйновища ресторану краще не підходити. Якщо на першій вулиці пахне свіжою випічкою, то тут просто тхне.

А от над тимчасовими будиночками час ніби не має влади. Буквально поставили декілька червоних та сірих будинків, щоб швидко поселити робітників. Та вже 2013 рік, а будинки стоять. І виглядають досить непогано.

Олексій розповідає, що дуже любить своє місто, проте останнім часом йому так само спадає на думку виїхати з нього. «Це місце мені завжди не дає спокою. Воно дуже класне. Багато спогадів із дитинства, і якби я мав гроші, то зайнявся би розвитком цього місця — влаштував би літературно-мистецьку кав’ярню абощо. Тут справді можна зробити щось таке атмосферне та цікаве, бо ж таке місце». Проте наразі ні в кого з місцевих грошей на це не знайшлося.

Індустріальність помалу відходить у минуле, а що приходить натомість? Поки нічого. Макіївка, як і сам Донецьк, потребує багатьох змін, багатьох людей з бажанням покращити свій простір, а головне — пам’яті про те, з чого все розпочиналося, осмисленого підходу до проблеми.

Зараз у Донецьку так само працює багато вихідців із Західної України. Проте вони не знають цієї історії Донеччини, не знають навіть, скільки їх тут є. Як і ті, хто тут живе, нечасто задумуються над тим, звідки вони тут. Тож нещодавня прем’єра «Нації» в Донецьку цілком доречна. Урятувати країну можуть самі люди й людська пам’ять.