Осінні барви Тарханкута
«День» уже не раз привертав увагу читачів до екзотичних дивовиж Криму. А ми спробуємо показати скромніші, але не менш цікаві барви осіннього півострова. І не тільки незмінно популярного південного узбережжя, а й західного — поки що незрівнянно чистішого. Так-так, саме поки що, бо відколи на пострадянському просторі побільшало в кілька разів автомобілів у приватному користуванні, відповідно зросло й «дике» користування природою. Надзвичайно високі ціни в готелях і пансіонатах змушують вибирати примітивні умови наметового побуту. Втім, це теж екзотика. А морська вода на західному узбережжі Кримського півострова справді найчистіша і найпрозоріша.
Отже, що означає Тарханкут? Дбаючи про заселення людьми цього колись пустельного краю, кримські хани надавали всім охочим тархан, тобто звільнення від податків та повинностей. А кут — це й українською кут. Отак за місциною та мисом закріпилася назва Тарханкут, а неподалік постало селище Караджа. Назва цього поселення — татарське слово, що означає косуля. Після масової жорстокої депортації кримських татар навесні 1944 року радянська влада вдалася до викорінювання й татарських топонімів. Відтак Караджу перейменували на Оленівку.
Навколо на багато кілометрів простягається майже незайманий степ. Лише дороги пролягли, просто за відомим висловом Миколи Гоголя з поеми «Мертві душі»: «Дороги розповзалися навсібіч, як живі раки, висипані з мішка»
Зазвичай степ чарує різнобарв’ям навесні, але й восени, якщо є бажання не просто дивитися, а бачити, можна милуватися дивами рослинного світу. Водночас не можна не помітити різниці в назвах рослин українською та російською мовами, що ґрунтується і на різній ментальності, і на ставленні до природи та довкілля взагалі. Ось висохлі, усім відомі колючі миколайчики польові, які російською мовою мають якусь сувору й жорстку назву: синеголовник. А ось так само всім відомі сокирки польові, вони ж — синевода, зозулині черевички, натомість російською — живокость, шпорник. Рослина отруйна, але її застосовують у народній медицині.
Хто ж не знає полину, який має різні форми і теж широко вживається як цілющий засіб. Той вид, що ми бачимо в кримському степу, має гарну назву: боже дерево — спільну і в українській, і в польській, і в російській мовах, а отже, й у ставленні до цієї рослини з її чарівним міцним бальзамінним ароматом — варто лише розтерти листячко між пальцями. У давнину букетами божого дерева обкладали небіжчиків, перекладали вбрання, засохлими букетами окурювали хати, кухонний посуд, хворих тварин.
Край цього колись татарського села обіч дороги стирчить між пагонами полину боже дерево татарник. Така от гра слів. Навіть засохла, вже не з пурпуровими квітками, рослина вражає мальовничою поставою, гордою недоторканістю — ще б пак: такі колючки стирчать на всі боки! Отож і українські його назви інші: чортополох, або будяк-дід. Пам’ятаю, як у дитинстві ми нюхали собі духмяну пурпурову квітку, як брали пучками отой яскравий цвіт і, рвучко смикнувши, зривали дику красу, аби тішитися своєю сміливістю, а потім довго нюхали, дивуючись із такого поєднання запашної ніжності пурпуру та гострих колючок рослини. Теж лікувальна рослина.
Одна з головних принад цих місць — розлогий піщаний пляж із дюнами, де рясніють миколайчики приморські.
Сучасна Оленівка — колишня Караджа — лежить по обидва береги великого озера під назвою Лиман, яке колись було затокою. Попри недоречне, злостиве перейменування села з татарського на російський лад, затока на географічних картах все ж таки зберегла свою первісну назву: Караджинська. У північній частині розташований мис Прибійний, татарською мовою — Кара-Мрун, тобто чорний ніс. Ті, хто упродовж століть населяв цей край, влучно і з гумором відзначили темний колір скелі, об яку щомиті лунко б’є прибій, розсипаючись міріадами бризок. Прибульцям 1953 року і тут закортіло дати свою назву. Щоправда, залишили й первісну поетичну назву урочища: Джангуль, що означає — квітка душі. Тут, на зсувній скелі високо підступають ґрунтові води, тож і трави ростуть вільніше: з-поміж полину розкошують віяла ковили.
У цьому чарівному кутку зачаївся спогад про «холодну війну», яку наприкінці минулого століття програв Радянський Союз, що так передбачливо ще 1946 року передрік сер Вінстон Черчілль у відомій «фултонівській» промові. Увагу привертають земляні вали, схожі, та не дуже схожі на древні. За ними — курган і не курган: темніє порожній, без дверей бетонний одвірок, похмурий бетонний коридор. А по той бік кургану — величезна армована пастка ангара, де ще не так давно ховався мобільний ракетний комплекс . Порожньо, розкрадено все, аж до броньованого кабелю, виколупаного з-під землі й підлоги коридору. Миру — мир! Чи не так? А шкода, бо це міг би бути цікавий екскурсійно-туристичний об’єкт. І повчальний, бо Російська, а потім радянська імперія понад двісті років робили із захопленого ще Катериною ІІ Криму плацдарм агресії проти сусідніх країн. Така в них історія, незмінно замасковувана під «героїзми».
На самому західному краєчку півострова ще 1816 року росіяни побудували Тарханкутський маяк заввишки 42 м. Його перший світильник діяв на сурепковій олії, нині ж, ясна річ, встановлено потужні електроприлади. Однак, коли вже світловий маяк став анахронізмом, оснащені новітньою електронікою судна все одно гинуть, сідають на мілину. Одне з таких суден тепер стирчить неподалік із води, ніби промовисте свідчення «потрібності» Тарханкутського маяка, невідомо навіщо окупованого Росією.
...Вечоріє, і перш ніж маяк почне подавати світлові сигнали, сонце на вечірньому прузі нагадує слова популярного танго 1930-х років: «Утомленное солнце нежно с морем прощалось...»
Про все решту, крім маяка, можна дізнатися з Інтернету. Саме про інше й новітнє, чим має приваблювати Тарханкут туристів і курортників: дайвінг, кайтинг, серфінг, кемпінг, паркінг, шопінг. А ще — атракційними багатозначними назвами, як-от «чаша любви» тощо. А ми вам — про миколайчики та полин...
