Сто перший рік
Про це місто чи, точніше, місцину, сховану за напівфантастичним терміном «Зона», сказано, написано і знято чимало. Складно додати щось нове, знайти слова, що проникли б за ту кору байдужості, котра наросла захисним шаром на всьому, що стосується Чорнобиля. Лишається тільки крайня суб’єктивність, свідоцтва по краях, ad marginem — спогади тих, хто хоча й не був безпосереднім учасником подій 26 квітня, все ж пов’язаний з Чорнобилем кревно, на все життя; лишається зосередитися не на часі, а на просторі катастрофи. Саме такий зв’язок з містом у Олександра Ярмоли, лідера етно-рок-гурту «Гайдамаки». Олександр народився 1966 року в Чорнобилі, провів там дитинство, добре знає ті міста і досі мріє про їхнє відродження.
— Почнемо з самого початку: як твій рід опинився в Чорнобилі?
— По маминій лінії родина баби з півдня Білорусі, з басейну Прип’яті, а дід приїхав з Полтавщини. Після революції тривало переселення людей, посилали працювати і в Чорнобиль. Дід був фахівцем-механіком на перших комбайнах і тракторах, потім викладав у ремісничому училищі, а бабуся вчителювала у перших-третіх класах.
— Які особисто твої спогади?
— Дуже красиве і зелене містечко, багато води, річки, затоки. Велика ріка Прип’ять, менші — Вуж, Річище. Мене ще дуже маленького навчили плавати, і потім дорослі дядьки брали з собою на рибалку, так що я з дитинства привчився ловити рибу і ловив її аж до армії, а потім чомусь Фортуна від мене відвернулася. Не ловиться і не клює.
— Загалом з твого опису постає картина тихої провінції.
— То не типова провінція. Це був справжній річковий порт. Адже біля Чорнобиля — гирло Прип’яті, там, де вона впадає в Дніпро. Близько 100 років тому саме ця ріка вважалася дуже важливою торговельною трасою. Всі барки, які пливли Прип’яттю з Пінських боліт, через Мозер у Білорусі або підіймалися туди з Києва, зупинялися в Чорнобилі. Там працював судноремонтний завод, багато чого побудовано було на річці.
— Мабуть, є риси подібності до інших річкових міст?
— Більше: зовнішньо Чорнобиль нагадує Київ у мініатюрі. Там теж є свій Поділ і верхня частина на горі. Він так само розташований на Прип’яті, як Київ — на Дніпрі. І на лівому березі теж є луг, який затоплюється — так само було б і в Києві, якби не намили піску на Лівобережжі. Повені в Чорнобилі бували часто, Прип’ять дуже гонорова річка, не так широка, як глибока, з сильною течією, з чорною водою, бо тече з боліт. Водокрути і значні повені траплялися кожної весни — весь той Поділ заливало, люди на човнах між домами плавали, як у Вілковому.
— Що ж за люди там жили?
— На населення вплинуло те, що Чорнобиль був у смузі осілості, тож там гуртувалися євреї. Та частина верхнього міста, яку перетинала у напрямку на Білорусь вулиця Корогодська, потім перейменована на Совєцьку, і далі в бік Прип’яті — була повністю єврейським районом. Чорнобиль — це не таке звичайне українське містечко, яке можна було колись, до початку масового заселення робітниками з Росії в часи ДніпроГЕСу, зустріти вниз по Дніпру. В Чорнобилі мешкала значна частина українців, досить велика єврейська спільнота, і також були так звані липовани — росіяни-старообрядці, що повтікали ще за часів Петра від церковної реформи. Їх дуже багато жило на Дунаї, як я розумію, в якихось гирлах, де їх важко було знайти, також вони селилися в Чорнобилі. Там етнос досить специфічний. Через це було дуже багато поворотів в історії міста. Колись там стояв польський замок Хоткевичів, вони володіли тамтешніми землями, навіть домініканський костел існував. Костел вперше було зруйновано одним з полковників Богдана Хмельницького, а вдруге — зруйнували вже під час громадянської війни... Відповідно, все це змішання культур я ще застав. Пам’ятаю весілля, де грали етнічні музиканти, цигани, здається... Багато було музики — української, єврейської, циганської і, можливо, білоруської — але не можу стверджувати напевно, бо тоді я був такий невіглас, що мене більше цікавили танці та «Боні М». Але вся ця земля дуже звучить, дуже колоритна енергетика.
— А загалом уся ця 800-річна історія там хоч якось відчувалася — за винятком танців та весіль?
— Не дуже, бо за комуністів містечко надто соціалізувалося, як я розумію. Вулиці перейменовані... Там є, наприклад, Церковна гора, Татарська гора — якби то були культові місця, ми б про них знали, а так багато чого забуто. На місці костьолу — маслозавод, замість замку — Парк культури і відпочинку.
— Як завжди, — ХХ століття не пожаліло нічого...
— До речі, мені бабуся розказувала, як червоні прийшли. Вона зі своїми подружками якраз стояла на горі, все було дуже добре видно. Вони валили лугом, по них била гармата з гори, але не вистачило набоїв — така величезна лава йшла. Всі вони були взуті у що доведеться — половина босі, половина в онучах, ніхто не мав чобіт, казна-як озброєні, але дуже-дуже багато. Тоді вони вже зайняли Чорнобиль, що і вплинуло на культуру.
— Інший наслідок їхнього правління — станція. Пам’ятаєш, коли вона з’явилася?
— Дуже добре, бо її будували якраз за мого дитинства. Це під селом Янів в бік Шепеличів, на повороті Прип’яті. Там водилися соми, вони і зараз там водяться, річище трохи змінилося, і вони у водойму реактора чи то самі позапливали, чи їх спеціально туди загнали. Їх там ніхто не чіпав, вони виросли по п’ять метрів, справжні крокодили. Ми завжди з батьком, з іншими дядьками їздили туди на рибалку і по гриби. А потім видали цей наказ і почали будувати. Я дуже добре пам’ятаю, як зносили село Янів, знищували цвинтар — могили перекопували і там прямо труни і кістки стирчали з-під землі. Все це дуже брутально, екскаватором... Потім на місці Янова і побудували селище міського типу Прип’ять.
— Життя Чорнобилю після того змінилося?
— Ні, не дуже. Для станції побудували Прип’ять, де жили зовсім інакші люди, або науковці, або зеки, які там працювали. Люди, щоправда, боялися, але їм одразу пояснили, що все цілком безпечно. Чорнобильці на станції майже не працювали, не змішувалися з тою інфраструктурою. Єдине, чим впливала Прип’ять — добрим постачанням. Це було місто першої категорії в СРСР. Все, що стосується моторів, продуктів, чого завгодно, було в Прип’яті набагато краще і недорого. На закупи їздили туди.
— Де ти був у день аварії?
— В армії. До того вже жив у Києві. У Чорнобиль їздив, але закінчив київську школу, мама жила в Києві, і в армію забрали звідти. Отже, я був тоді в армії, і мені друзі сказали, що щось сталося в Чорнобилі. Але там регулярно щось таке коїлося, майже аварія. Наприклад, фуфайку хтось запхав у трубу вентиляції, повітря перестало надходити і температура піднялася, потім ту фуфайку вчасно знайшли — про такі випадки подейкували постійно. І тому я спочатку був подумав, що нічого особливого, до останнього моменту не вірив. А вже потім у програмі «Время» було звернення Горбачова, і я зрозумів, що це таки серйозно, почав телефонувати батькам, вони і сказали, що все, вже евакуація.
— Що найцінніше тобі довелося там лишити?
— Дитинство... Зараз із задоволенням якусь хату відбудував би, якби мав час і можливість. Ту землю я дуже добре знаю, знаю, яка риба де стоїть, і мені там комфортно. Я думаю, що ми там будемо робити фестиваль. Це непросто підняти, але спробуємо.
— Є вже конкретні плани?
— Ми хочемо робити фестиваль, на який запросити гурти, як наш, з інших країн, які грають неконвенційну антиглобалістську музику. Фестиваль репрезентуватиме Чорнобиль як результат діяльності цивілізації і як попередження — щоб люди дуже добре подумали, розважливо і мудро, перед тим, як застосовувати якісь винаходи.
— Чи часто ти там буваєш?
— Останнього разу їздив десь із місяць тому. Роблять інтерв’ю часом, наприклад, їздив з польським телебаченням туди. Кліп ми там знімали минулого року. І кожного року 9 травня туди навідуємося, хіба що цього року не вийде — маємо концерт в іншому місті.
— Чорнобиль без людей помітно змінюється?
— Я досить тривалий час, років із десять, там не був, і коли вперше після того приїхав, був, звичайно, вражений. Після того воно для мене не сильно міняється. Десь дерево впаде, десь хата завалиться. Чорнобиль позаростав, хат за дикою ліщиною не видно, як у джунглях. Минулого року ми приїхали на 9 травня, купалися в річці, я загубив там браслет, потім приїхали вже на початку червня, хотів пошукати той браслет, та де там. Трава виросла по груди, ідеш там, як у якомусь фільмі про динозаврів.
— Виходить, це таки місто-привид?
— Привид — це, швидше, Прип’ять. Вона справляє дуже моторошне враження. Ці великі будинки, містечко атракціонів, чортове колесо, будинок культури «Енергетик», готель «Полісся» будували на віки, і все заіржавіле і кинуте, ляльки валяються на підлозі... Дійсно вражає. А в Чорнобилі пташки співають, все зелене, там хочеться щось будувати. І радіація там не страшна — фон такий самий, як у Києві.
— Там живе зараз багато людей?
— Дворів сто, думаю. Самосели, місцеві, люди немолоді, які отримали квартири після аварії, а потім позалишали квартири дітям і вернулися туди.
— Чим же вони займаються?
— Інфраструктури нема. Отримують якусь пенсію, рибу ловлять, ягоди збирають, їздять за продуктами на Іванківський базар, де дуже дешево. Так і живуть.
— Від чого місто потерпає найбільше?
— Поки що ні від чого. Воно, навпаки, релаксує без людини, відпочиває від її діяльності. Тварини спокійно живуть, жодних мутацій. Кабанів диких розвелося...
— Про щось подібне хоче зняти Сергій Буковський на завершення циклу фільмів про наші найбільші лиха після Бабиного Яру і Голодомору: не про сам вибух, а як людина програла в жорстокому двобої з природою.
— Класна ідея, але людина поки не програла.
— Думаєш, вона повернеться туди? В якості кого?
— Як землевласник. Олігарх, який все там скупить і побудує Лас-Вегас.
— Песимістично звучить.
— Але так і буде.
— А ти про що б зняв?
— Програш людини — хороша тема, але не моя. Я хочу зробити Чорнобиль живим містом, в якому щось циркулює. Я б, мабуть, відтворив ту музику, яка там колись звучала.
— Яка ж музика там звучала?
— Регіонально це Полісся, але в обмеженому обсязі: скільки там жило українців, стільки було й Полісся. Якщо поплисти вище Прип’яттю або податися ближче до Білорусі, — там у селах була чисто поліська культура, древня-древня. А в містечку культури мішаються.
— У будь-якому разі, живих носіїв тої автентики сьогодні навряд чи вдасться знайти.
— Так, нема, але ж я відчуваю, звідки яка група бере своє коріння. Я б привіз і сучасні класні колективи на фестиваль. Не варто чекати, поки там хтось всю землю викупить і скаже, що вона вже має власника. Хочеться, щоб Чорнобиль населили люди творчі. Адже це місце має великий культурний потенціал. По-перше, впливає на психіку сам факт його існування, по-друге, там тільки пташки і суцільна тиша. Творча енергія просто пре. Я би там зробив студію запису, заснував би фестиваль, поселив би комуну якихось антиглобалістів, як Кюстендорф у Кустуриці. Там же живуть самосели самодостатньо. Питання коштів. Багато музикантів світового рівня із задоволенням приїздили б туди вже заради того, щоб на їхній продукції було написано «Made In Chernobyl».
— Це в майбутньому, а в чому зараз значення Чорнобиля, на твою думку?
— Це місто-музей у багатьох сенсах. Місто-музей злиття багатьох культур, також — музей соціалістичної архітектури, і, по-третє — меморіал діянням людини, може, і правильним у задумі, але ж треба знати, що якщо граєшся такими речами, як атом, то маленька помилка призводить до катастрофи. На жаль, оскільки людина не є досконалою, вона завжди робитиме помилки і нічим тут не зарадиш.
— А якщо вдатися до поетичніших порівнянь?
— «Сто років самотності» Габріеля Гарсіа Маркеса. Макондо.
— Так, схоже... Це місто так само раптово зникає разом з мешканцями.
— Ти там був?
— У Макондо?
