Добра сила дикої груші

Ніде я не бачив таких величезних груш, як на Поліссі, — писав дослідник краю в ХІХ столітті Володимир Маракуєв. Він мав на увазі саме дерева, а не плоди. Виявилося, що, рубаючи ліс, поліщуки все ж залишали грушеві дерева рости далі.

ДЛЯ ПОЛІЩУКІВ — ГРУША — ОСОБЛИВЕ ДЕРЕВО

Інший дослідник краю, рівненський письменник Євген Шморгун вважає, що для поліщуків груша була особливим, священним деревом.

«У прадавні часи груша присвячувалася слов’янській язичницькій богині плодів і достатку Мокоші. Її вшановували нарівні з іншим священним деревом — дубом — деревом бога грому та блискавки Перуна». Культ цієї богині був настільки поширений, що Мокоша навіть входила до пантеону богів, встановленого Володимиром. Із поширенням православ’я образ Мокоші злився з образом Параскеви-П’ятниці.

Причину такого шанобливого ставлення до грушевого дерева відгадати не важко: значним чином груша була годувальницею поліщуків. Її висушені плоди завжди ставали в пригоді, особливо взимку. З груш робили узвари й кваси, їх використовували як начинку в пирогах і варениках, товченими присмачували каші. А для дітей сушені грушки-дички були і їжею, і ласощами. Та й сьогодні мало хто з дітей відмовиться від сушених грушок, якщо матиме таку нагоду. Ви не пробували?

У наші дні також можна зустріти на Поліссі — і в лісі, і на узліссі, а то й біля закинутої хатинки чи край дороги височенну грушу, обсипану квітом чи плодами. А то й цілі грушеві гайки. Їх не вирубували, росли вони стільки, скільки було виділено їм природою. Певно, й самі не раз бачили такі дерева.

Слов’яни вірили в добру силу груші й зверталися до неї, здається, при кожній нагоді. Маги та цілителі використовували її деревину, гілки, плоди в своїх обрядах та замовляннях. Серби вважали це дерево святим і порівнювали з церквою. Білоруси не дозволяли рубати грушу, тому що вірили, що під нею відпочиває Богородиця. Словаки саджали груші біля церков на честь Діви Марії, а також грушевими дровами топили піч, у якій випікали різдвяний хліб.

ДИЧКА МАЄ КОЛЮЧІ ГІЛКИ І НЕВЕЛИКІ ПЛОДИ

Груша звичайна, дика, лісова — дерево з сімейства розові, — розповідає біологиня Марія САВЧУК. — Її функціональність вражає. Це харчова, деревинна, медоносна, лікарська, фітонцидна, фарбувальна, декоративна і навіть меліоративна рослина. Вона тіньовитривала і морозостійка.

Груша-дичка може виростати як деревом, заввишки двадцять метрів, так і чагарником, заввишки не більш ніж три-чотири метри. Для лісової груші характерні колючі гілки (як у родички троянди) й невеликі плоди.

Крона дерева — дуже розлога, густа. Листя на гілці грушевого дерева ростуть в строгому порядку, перебуваючи на певній відстані одне від одного і зберігаючи нахил відносно одне одного. У такий спосіб груші отримують максимум світла і вологи.

Тривалість життя в диких груш може сягати 300 років, тоді як сортові різновиди живуть не більш як 50 років, — розповідають лісники. — Лісова груша пізно починає плодоношення, тому перший урожай можна отримати приблизно за десять років після посадки. З одного дорослого дерева можна отримати до 40 кілограмів фруктів.

ГОМЕР НАЗВАВ ГРУШУ ДАРОМ БОГІВ

А ще дичка — родоначальниця сили-силенної культурних сортів.

Дикі груші дуже поширені також у Південній Азії, можливо, звідти ще за тисячу років до нашої ери вони й потрапили в Європу. А ось на американському континенті груша, як господарська культура, відносно нове явище. Сюди її завезли лише чотири століття тому.

Уперше дерево ввели в культуру в Середземномор’ї — розповідають історичні розвідки. Древньогрецький Пелопоннес у другому столітті нашої ери взагалі називали країною груш.

Давньогрецький письменник Гомер назвав грушу «даром богів», про це згадується в його епосі «Одіссея». Але давні греки й самі дарували груші богам — Афродіті та Гері.

На Русі грушу знають приблизно з десятого століття. В літописах згадується, що спочатку їх вирощували в монастирях Київської Русі, а в Київ її ніби привезли купці, що припливли з Візантії.

ГРУШЕВІ ДЕРЕВА ПЛОДОНОСЯТЬ ДО 100 РОКІВ

Плоди груші-дички багаті на біоактивні речовини. Вони містять цукри — глюкозу, фруктозу, сахарозу, вітаміни А, В1, В2, Е, Р, РР, С, каротин, фолієву кислоту, катехіни, азотисті речовини, пектини, мінеральні солі заліза, марганцю, йоду, кобальту, міді, калію, молібдену, кальцію, цинк.

Народна медицина радить використовувати груші та продукти їх переробки при лікуванні органів травлення та залоз внутрішньої секреції. Зокрема, свіжі груші в невеликій кількості сприяють регулюванню травлення і перистальтиці кишківника. Варені та печені плоди рекомендують вживати для запобігання бронхітів, при туберкульозі легень та розладах дихання.

Грушевий відвар помічний при запальних процесах сечовивідних шляхів і при сечокам’яній хворобі як сечогінний та знеболювальний засіб.

Свіжий сік груш використовують у дієтичному харчуванні хворих на цукровий діабет, а також для зміцнення капілярів і виведення з організму канцерогенних речовин. Крім цього, сік також активізує протизапальні та антисклеротичні процеси в організмі. Ця властивість груш обумовлюється значним вмістом калію та хлорогенових кислот, які запобігають утворенню та сприяють виведенню солей та в цілому регулюють водно-сольовий баланс організму.

Грушеві знавці вважають, що груші одні з небагатьох фруктів, які краще достигають після того, як їх зірвали, а ще не рекомендують приймати їх натще. Груші слід споживати в міру й не на порожній шлунок, а за пів години після їди.

А що саме з грушевих страв обрати — кожен вирішує сам, за власним смаком. Тут стільки всіляких смаколиків — від грушевого меду й морозива до грушевої гірчиці.