Футбол часів романтики

Останній чемпіонат Європи з футболу залишив важкі і прикрі враження. Не тільки тому, що наша збірна так швидко і так бездарно вилетіла. Головне — стало очевидним, ця гра перетворилась на роботу, самої гри в ній практично не залишилось. Натужне перекидання м’ячика та ще дешеві мелодраматичні спектаклі, коли здоровенні мужики (іноді з бородами) падають від найменшого поштовху і зачинають «вмирати» на очах багатомільйонної публіки. Для полохливих дам цей спектакль, для недозрілих хлопчаків?

Ні, в часи мого дитинства футбол був не такий. Хоча так завжди видається літнім людям — що раніше було краще...

ХВОРОБА УБОЛІВАННЯ: НИНІ Й КОЛИСЬ

Мені було шість чи сім років, коли наш батько, Василь Павлович, уперше привів нас із братом Володимиром на футбольний матч. Тоді був так званий «клас Б», в якому грав наш «Шахтар» із Олександрії («Шахтар», бо ж у нас добували буре вугілля). І пояснив: ось ці дядьки борються за м’яч, аби загнати його у ворота. З одного боку «наші», з другого боку «ворожі».

Звісно, він не пояснив нам, дітям, що взяття воріт — це ще й еротичний образ, дорослим людям не треба пояснювати, що це означає. Одначе ж справді, тоді футбол був грою суто чоловічою, і основною метою було забити гол, себто завоювати, взяти «фортецю».

НА ЄВРO-2016 ПЕРЕМОГЛА ПОРТУГАЛІЯ — З КУБКОМ КАПІТАН ЗБІРНОЇ З ФУТБОЛУ КРІШТІАНУ РОНАЛДУ / ФОТО РЕЙТЕР

Нині мета інша — «лоскотання», «тримання м’яча», імітація збудження, яке підмінюється дешевими театральними ефектами. Незрідка враження, що про чужі ворота узагалі забувають... Публіка змушена збуджувати себе сама, розмальовуючи власні болільницькі личка і надіваючи, власне, театральні костюми. Відтак не дивно, що і в телевізійних трансляціях найцікавіше і найвидовищніше — публіка, іноді ще тренер, який бігає бровкою поля, вистрибує, корчиться у конвульсіях. На тлі його анемічних підшефних це виглядає особливо кумедно.

Інакше кажучи, те, що раніше було інобуттям повноцінного сексу, воєнними діями, спрямованими на завоювання, взяття, «запліднення», нині є профанацією та імітацією, телевізійною картинкою (публіка збуджується ще й побачивши себе на великому стадіонному екрані), чимось підлітковим або стариганським, коли ще не можуть або вже не можуть... Тьху на вас!

ЗІР І ЗІРКИ

Ні-ні, все не так було: перед моїми дитячими очима поставала чоловіча гра. Сила, невпинний рух уперед, націленість на ворота — ось як це виглядало! Фортечні мури побіля чужих воріт належало взяти за будь-яку ціну. Який там «клас Б» — нічого другорядного у тому дійстві не було. Воно запалювало публіку, яка незмінно заповнювала трибуни олександрійського стадіону.

І тут були свої «зірки», свої  ідоли. Упродовж кількох років у «Шахтарі» грав такий собі Арутюнян. Півзахисник атакувального штибу. Технічний, з непоганим баченням поля. Запам’ятався ще й тому, що у нього був свій фанат, навіть суперфанат. Коли оголошували склади команд і доходило до прізвища ідола, фанат аж захлинався, скандуючи його прізвище. А вже коли той забивав гол... Стадіон навіть затихав на якусь хвилину і над полем гуло «А-а-ру-ту-у-у-ня-а-ан!».

А майстровитий Міша Штуллер — о, які фінти він видавав, під схвальне поцокування болільницьких язиків. А брати Барили, які не барились і бралися грати з першої ж хвилини... Ні, це був енергетичний спектакль, який захоплював, який заворожував, який пролітав у часо-просторі як одна мить.

Часто-густо матчі відбувалися по суботах. Після цього народ розбрідався по навколишніх місцинах і місцинках — по компаніях, що розсідались на травичці і — хто тихенько, а хто й голосно — відзначали перемогу, а чи й поразку. Свято, так це й пам’ятається досі.

Одна біда була — нам, хлопчакам, не завжди вдавалось добути квиточка на гру. 20 копійок коштував, між іншим, удвоє дорожче від дитячих квитків у кіно. Доводилось хитрувати, пробираючись поза спинами дорослих на трибуни. Пізніше поруч контролера поставили ще й міліціянта — він був пильним, і нам стало зась. Доводилось видиратись на дерева, ризикуючи життям (бо ж сконцентруєшся на грі — і шубовсть униз). Або дивитись через шпарину у паркані. Незручно й образливо.

ВИХОВАННЯ ПОЧУТТІВ

Ми не тільки дивилися футбол, ми в нього й самі грали. Тоді місто було відкрите для нас, безліч саморобних майданчиків, на яких ми ганяли м’яча. Як правило, я чомусь  страшенно нервував, кричав на партнерів по команді. Мене заспокоювали: «Ти що, корову програв?» Яка там корова? Честь на кону! Мусиш виграти, за будь-яку ціну — такою була філософія. Спорт на тому стоїть.

До прикладу, я завжди програвав у бігу одному зі своїх однокласників — і вже змирився з тим. Аж тут шкільна спартакіада, забіг на 500 чи скількись там метрів. Я звично вже відстаю від свого суперника. І раптом бачу на трибуні нашу однокласницю, спільний «предмет» наших, із моїм суперником по забігові, романтичних зітхань. Як ушпарив я, як пришвидшився! І на останніх метрах таки випередив усіх. За фінішною стрічкою упав і пару хвилин не міг дихнути, думав — помру. Але ж переміг! Чоловіче виховання — за дівчину, жінку мусиш боротися, битися, програвати соромно, який же ти мужчина після цього?

А в футбол ми з братом Володею грали і вдома, удвох. Двір був досить великий, місця вистачало. Відпрацьовували техніку, били одне одному на ворота. Грали волейбольним м’ячем, який іноді вилітав на проїжджу частину вулиці, прямісінько під колеса авто — і вибухав. Ну що ж, за 30 копійок купували нову камеру, а самого м’яча, так звану покришку, зшивали із уцілілих клаптів. І знову вперед.

Потому настала ера телевізійного футболу. І тут я і мої ровесники почали вболівати-переживати за київське «Динамо». 1963 року я, 12-річний хлопець, ридав так, наче померла мама рідна — кияни програли московському «Торпедо» 1:7! Два роки тому так само плакали бразильські пацани, коли з тим же рахунком їхня збірна програла німцям на чемпіонаті світу. Бразильці! У себе вдома! Тоді я й згадав оте катастрофічне торпедування «Динамо» і свої дитячі сльози...

У дитинстві заледве динамівці  програвали, як над парканом з’являлась лисувата голова нашого сусіда Павла Даниловича і його єхидна посмішка: «Ну шо, Серьога, накепали твоїм києвлянам»? Ох і злився я!

Коли оженився, мій тесть, письменник Микита Шумило, довго не міг повірити в моє захоплення футболом. Наче ж розумний зять трапився і щоб такої дурні тримався. Спершу вказав мені на фразу зі «Щоденника» Олександра Довженка, про футбол там сказано: «дурна і темна гра». Не подіяло. Тоді він почав разом зі мною дивитися матчі, намагався зрозуміти, що ж воно таке. Витримував хвилин із десять, після чого вставав зі словами: «От чорт візьми»! Далі прийняв як даність та вже не звертав на те уваги.

Ні, хороша була гра футбол. Жаль, що виродилась у казна-що. Тільки ще не вечір...