Головне антикризове свято

Цього тижня, 11 січня, світ відзначав День «спасибі». Нам здалося, що це одне з найпотрібніших і найтепліших свят. Адже в суєті поточних днів так часто ми просто не встигаємо сказати близьким людям — «дякую». За те, що вони є, вони з нами поряд і вони роблять наше життя насиченим смислами, навіть якщо ми цього не помічаємо.

«День» звернувся до своїх читачів із запитанням: кому б ви хотіли сказати «спасибі»?

Наталія РУДЕНКО, директор НВК «Українська школа-гімназія», Сімферополь:

— Я завжди говорю своїм учням і педагогам гімназії — людина не має забувати за найменшу послугу говорити «дякую», людина не має забувати іншій людині просто часто-часто говорити «дякую» вже хоч би за те, що ми працюємо разом, говоримо одне з одним, і розраховуємо один на одного у повсякденному житті. За все — дякую! Подяка — найгуманніше та найсвітліше почуття однієї людини до іншої: дякую за увагу, дякую за те, що ти поряд, дякую за любов, дякую тобі за твою вдячність до мене...

Якщо серед людей всього світу, яким би хотілось найпалкіше подякувати, вибирати найголовніших, то перш за все я б вибрала господа нашого Ісуса Христа за те життя, яке він нам надав, а також рідних маму та тата. Дякую тобі, Боже! Дякую вам, мої мамо і тато!

А ще серед земних людей сьогодні найбільшу вдячність моє серце відчуває до Петра Петровича Кононенка, директора інституту українознавства, та Галини Стефанівни Сазоненко — директора українського гуманітарного ліцею Національного університету імені Шевченка, які багато зробили для становлення єдиної в Криму української гімназії. Уся українська національна школа, власне, а не тільки наша гімназія, стоїть на їхніх плечах! Дякую вам! Дякую вам!

Ігор ГУЛИК, журналіст, Львів:

— Насамперед хочу подякувати батькам, оскільки вони дали мені життя, дали багато чого. Але ця подяка наполовину з присмаком вини, позаяк не вистачає часу частіше їх відвідувати і принаймні якщо не подякувати, то підтримати. А ще хочу подякувати своїй професії, оскільки вона мені дала також все у моєму житті: вчителів — доброзичливих і таких, що чинили не з надто шляхетних мотивів, колег, які завжди підтримували, допомагали й розуміли, далі опонентів, які навчили твердіше стояти на ногах... Навіть із дружиною своєю я познайомився в редакції. Також хочу подякувати родині — надзвичайно важливо, коли маєш, куди прийти, розповісти про те, що наболіло, чи навпаки — про те, що втішило. Ото і все.

Анастасія ХАЦЬОР, волинська вишивальниця:

— Можливо, моя відповідь звучатиме банально, але я б ніколи не втомилася говорити слово «Спасибі» мамі, якої вже нема 15 років. Це слово ми своїм матерям так рідко говоримо, коли вони живі. Якби ви знали, у яких злиднях ми із братом зростали! Мама стала вдовою (батько загинув на фронті) у 24 роки, коли я мала лише три рочки. Але вона з останніх сил тяглася, аби дати дітям освіту. Навіть платила (такий тоді був порядок), аби брат міг здобути середню освіту. Я чотири класи закінчила в рідному селі, а далі ходила щодня за вісім кілометрів у сусіднє село, де була середня школа. І мама щодня мене проводжала на навчання. Потім я закінчила Львівський університет, і це лише завдяки мамі. Кажу «Спасибі» і настоятелю нашого храму у селищі Головнево, що у Любомльському районі, ченцю отцю Саві. Він такий ерудований, такий добрий до людей. Коли три роки тому померла моя дочка, дуже мене підтримав. Навіть доручив вести недільну школу при храмі, що для мене, звичайно, і важко, але й дуже цікаво, це одне з того, що тримає мене на світі. І завдяки цій школі я тепер можу реабілітуватися перед своїми колишніми учнями. Адже в часи атеїстичні я була вчителем історії й змушена була казати їм, що Бога — нема. Хоча мама моя вірила в Бога і ходила до церкви. Тепер весь час прошу у своїх вихованців вибачення і дякую, що вони мене розуміють. І ще в моєму житті була людина, яка теж заслуговує на велику подяку. Це отець Дмитро Блажейовський, завдяки якому я почала вишивати ікони. Вишивала й раніше, як кожна сільська дівчина, маючи години праці у школі-інтернаті, навчала цьому своїх учнів. Але коли в руки потрапив малюнок вишивки Блажейовського, для мене змінився світ. Якщо нині порахувати всі вишиті мною ікони, то їх вже майже сотня. І є вони в Німеччині, Польщі, Росії та інших країнах, більшість подаровані, а не продані.

Марія БАЛІЦЬКА, головний редактор газети Тернопільського національного економічного університету «Університетська думка», голова Тернопільського міського літературного об’єднання «Неопалима купина», поетеса, письменниця, авторка двадцяти восьми друкованих книг, лауреат Всеукраїнського літературного конкурсу «Коронація слова»:

— Особливо я хотіла б подякувати своєму онукові Олександрові за те, що його народження переродило мене. Я його отримала від Бога дуже швидко, рано стала бабусею і, напевне, була не готова до того (що лукавити?). Але його народження змусило мене задуматися: «Якщо Господь так швидко дає мені онука, то він дає для чогось». І я почала спостерігати за ним. До того я була гордовитою, не дуже пробачала, — а його народження зробило мене іншою. Найперше я навчилася всепрощенню. Так я пізнала інший світ, онук приніс мені цей інший світ, і я за це йому вдячна. Олександрові вже минуло десять років — і оце десять років я інакша. Це ніби банально. Але це те, що змінило мене остаточно. Сприйняття світу пішло інакше. Прийшло розуміння того, що я живу не просто тому, бо я така хороша. А вже задумуюся, для чого я живу. Онуки, я вичитала в Соломона, — це корона для дорослих. Господь коронував мене онуком, і я почала думати: «Як я заслужила в Бога оту корону?»

Ірина КЛЮЧКОВСЬКА, директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка»:

— Я ніколи не перестану дякувати ректорові Національного університету «Львівська політехніка» професорові Юрію Бобалу — за те, що він не лише розвиває науку, не лише плекає колектив, не лише виступає як прекрасний менеджер, а за те, що він за допомогою своєї команди створив у нашій Політехніці дух справжньої демократії і свободи. І це є дуже важливо, тому що, коли людина почуває себе вільною, вона може творити. Крім того, для нашого ректора інститут не є абстракція. Він завжди бачить за інститутом живу людину — з її проблемами, радостями, печалями, і це його дуже велика заслуга. Я хочу подякувати редакторові газети «День» Ларисі Івшиній — за те, що її газета для мене — як протуберанці Сонця, це імпульс, спалах, який заряджає позитивною енергією всіх, хто до того доторкається. Я дякую журналістам «Дня» — навдивовижу відповідальним, які для нас, читачів, — зразок чесності, порядності й самовідданості.

Ольга ЛЕСЮК, менеджер, Рівне:

— Це трапилося під час практики, коли нам, студентам, потрібно було збирати діалекти на певній території. Я потрапила у село Ясенівка, де лишилося всього двадцять хат. Туди й маршрутка не доїжджає. Мені довелося йти лісовою стежкою протягом двох годин під дощем. Коли нарешті почали виднітися хати, мене здивувало те, що там не було парканів. Як я потім зрозуміла, у цьому відсутня потреба — нема від кого відгороджуватися. У цьому відокремленому від цивілізації селі мешкають лише літні люди. Наймолодшій жінці — 65 років. Там не виявилося ні магазину, ні школи, ні медпункту. Натомість незнайомі люди зустріли мене не просто як неждану гостю, а як рідну, і розповідали, й пригощали, й турбувалися про мокре взуття, пропонуючи своє. А коли мені потрібно було повертатися, ще й солодощів на дорогу дали. І це при тому, що там крамниці нема. Це було так зворушливо... Коли згадую той випадок, досі відчуваю вдячність. То була справжня українська гостинність, за яку хочеться сказати спасибі.

Надія НІКІФОРОВА, черкаська художниця:

— «Дякую» хочеться сказати людям, які морально мене підтримували у важкі хвилини в духовному просторі. Взагалі, це слово, коли воно вчасно сказане, відриває мене від песимістичних думок. Також я дуже вдячна людям, які мене окриляють. Це науковці Василь Пахаренко та Світлана Брижицька, художник Микола Колядко, режисер Володимир Шитель... Вони дуже ерудовані, духовні, я можу назвати їх своїми консультантами. Їхні думки є важливими для мене. Коли якась із моїх робіт на стадії завершення, я прошу подивитись її, наприклад Василя Пахаренка. І коли він починає розповідати, що зображено на моїй картині, що я хотіла цим сказати, та ще й настільки точно, що точніше я не змогла б сама... За це хочеться знову і знову дякувати, адже про кращу підтримку художнику годі й мріяти!

Леся СТЕПОВИЧКА, голова Дніпропетровської обласної організації Національної спілки письменників України:

— Дякую мамі за подароване життя, а батькові — за романтичну вдачу, мій головний спадок. Дніпропетровському університету за дивовижні студентські роки та чудову освіту. Перекладацькій долі — за можливість побувати в Берліні, Відні, Брюсселі, Люксембурзі та інших столицях світу. Дякую друзям за розкіш людського спілкування у Львові та Тернополі, Києві та Ужгороді, Вінниці та Криму, за щастя бачити Краків і Єрусалим. Дякую Спілці письменників за мистецтво та мужність виживати, зберігаючи рідну мову та національну гідність. Зрештою, дякую моєму янголові-охоронцеві за підтримку та спасіння.