Художник ГУЛАГу

Художник Володимир Куткін, просидівши (за неіснуючу змову «проти батьківщини») близько п’яти років у таборах Вятлагу, не отримав належної компенсації за відірваний шматок життя ні від комуністичного режиму, ні від уже незалежної України. Ми здебільшого не цінуємо своїх талановитих представників. Радує тільки те, що художникам, музикантам, письменникам вдається самотужки створювати умови для творчої роботи.

Так свого часу робив і київський художник Володимир Куткін. Він обрав свій життєвий шлях під впливом діда Павла, батька матері, що отримав художню освіту, але за збігом обставин не став художником.

Дід Павло і бабуся Олександра уважно стежили за першими творчими спробами маленького Володимира. Коли він сидів і малював, дідусь ходив навшпиньки, щоб не заважати, та докоряв бабусі, якщо вона занадто гриміла посудом. А жили вони в одній кімнаті.

Коли настав час, Володимир Куткін почав вчитися у Київській художній школі імені Тараса Шевченка. Навчався він добре, і за це його нагородили поїздкою до Москви. Та поїхати не судилося – розгорілася війна. Володимир Куткін, як і всі діти війни, був позбавлений нормального дитинства.

Ночами малював карти, наукові посібники, портрети. У вихідні клеїв афіші, навіть торгував усякою всячиною – будь-якими способами допомагав вижити бабусі та дідусеві. Вони були його сім’єю, бо мати була в евакуації, і зв’язок із нею перервався, а батько помер у госпіталі від важкого поранення.

Після закінчення війни Володимир Куткін продовжив навчання у художній школі, а потім вступив до Київського державного художнього інституту на факультет графіки. Та не надовго.

Студента другого курсу Володимира Куткіна заарештовують і за вироком «Особливої наради» в Москві без суду засуджують до восьми років позбавлення волі. Пізніше, після дострокового звільнення 1956 року (через відсутність складу злочину), художник воскресив спогади пережитого в таборах Вятлагу в серії малюнків під назвою «Гулаг».

Найбільше в цих картинах вражають виразні очі зеків, що відображають ту страшну епоху, коли кілька поколінь людей будували світле майбутнє руками похмурого сьогодення. Крім того, Володимир Куткін створив ряд гравюрних серій за мотивами творчості Шевченка, двічі (у 1963 та в 1986 роках) ілюстрував «Кобзар», а також роман Олеся Гончара «Тронка», новели Григорія Косинки. Художник працював у багатьох графічних техніках: акварель, офорт, лінорит та пастель.

Володимир Куткін помер 9 березня 2003 року. І за життя про митця писали мало, а після смерті – поготів. А цей митець заслуговує на те, щоб його знали. Художник Григорій Польовий (про якого ми розповідали читачам у рубриці «Галерея «Дня» у червні), приятелював із Куткіним усе життя та вважає його не просто талановитим, а геніальним.

Олена Воєводіна-Куткіна, вдова художника розповідає про чоловіка: «Мені подобалися його картини завжди, але з роками — все більше. Особливо пейзажі, вони дуже проникливі, ніби то не просто природа завмерла, статична на полотні, а щось динамічне та живе».

Роботи Володимира Куткіна є у фондах Національного художнього музею (у постійній експозиції лише дві картини), також їх можна побачити у постійній експозиції Дитячої академії на Оболоні.

Проте скоро Олена Воєводіна-Куткіна планує їх звідти забрати, бо жодна виставка не може тривати так довго, вважає вона. Буде тримати картини вдома, проте чекатиме на пропозицію організувати достойну виставку. Бо картини слід привести до ладу, оформити належним чином, а на це у вдови художника коштів нема.