«Людей, здатних на Вчинок, у суспільстві небагато. Але вони є!»

Він народився у російськомовній родині в Макіївці, але майже все життя прожив у Львові, й у своїй творчості об’єднав ці дорогі його серцю частини України, які зараз намагаються роз’єднати недолугі політики.

Його ім’я у підручниках з історії української та зарубіжної культури ХХ століття та основ естетики стоїть поряд із видатними експресіоністами — норвежцем Едвардом Мунком, французьким митцем Жоржем Руо, яскравим австрійцем Арнульфом Райнером, сюрреалістами — французом Андре Бретоном, іспанцем Сальвадором Далі, бельгійцем Рене Магріттом...

Мистецтвознавці визначили особливий стиль його творчості — «слов’янська гілка» європейського експресіонізму.

Відомий художник і блискучий педагог Карло Звіринський сказав про нього «...унікальний художник. ... у світовому малярстві не бачив нічого подібного».

Його називають українським Пікассо. Але насправді він був просто Українцем. Про здатність на Вчинок, протестну силу справжнього мистецтва та необхідність брати участь у мітингах — в останньому інтерв’ю з Олегом Терентійовичем МІНЬКОМ, який, активно підтримуючи «мовний майдан», до європейського не дожив два дні.

— Олеже Терентійовичу, ваш колега, відомий живописець Любомир Медвідь, сказав про вас: «Олег Мінько відноситься до прямостоячих людей, яких зараз мало». Під час останніх протестних акцій переконуємось, що таки мало. Чому? Адже зараз не 1937 рік і навіть не 60 — 70, коли за власні переконання, вишиту сорочку або українську пісню можна було потрапити у табори...

— Я не буду оригінальним, коли скажу, що найголовніша причина — величезне розчарування після Помаранчевої революції. Люди збайдужіли, не довіряють лідерам, на яких покладали великі сподівання, розгублені... Адже подивіться, що відбувається у суспільстві: корупція, брехливість політиків, турбота не про людей та державу, а про власну кишеню...

Крім того, борців, здатних на ВЧИНОК, на СПРОТИВ у суспільстві в усі часи було значно менше. А ще страх... Він, на жаль, усе ще живе у нашому народі після усіх голодоморів, геноциду, таборів — таке не проходить безслідно. Ще й маємо нові яскраві приклади, які посилюють цей страх. Те, що відбулося з Юлією Тимошенко, Юрієм Луценком, Валерієм Іващенком...  На їх місці могли б опинитися, вочевидь, й Богдан Данилишин, Михайло Поживанов, Андрій Шкіль, якби вчасно не виїхали...

— А ви у свій час боялись? Коли  малювали не так, як вимагала партія, не відображали переможної ходи до комунізму, не прославляли лідерів соцзмагань — передових доярок, трактористів тощо? Мені розповідали, що коли у вашій квартирі на Новому Львові збиралися побратими з мистецького товариства: Роман Петрук, В’ячеслав Чорновіл, Ігор та Ірина Калинці, брати Горині, Леся та Руслан Гонгадзе (батьки Георгія Гонгадзе. — Авт.) Іван Світличний приїздив із Києва, то ви спеціально дратували кадебешників, які чергували у вас під балконом...

— Ви розумієте, було б не щиро сказати, що зовсім не боявся... Ми ж мали купу прикладів не з розповідей, а з реального життя. Батько мого друга Богдана Сороки (художник-графік. — Авт.) Михайло більш ніж 30 років був в’язнем радянських таборів. 25 років там перебувала і його мама Катерина Зарицька. І сам Богдан народився у тюрмі...

У тій моїй поведінці, мабуть, було трохи юнацького авантюризму, трохи бравади, але найбільше — бажання хоч якось принизити, висміяти, дошкулити тим служакам тоталітарного режиму, які постійно сиділи у кущах, обшукували квартиру, коли нас не було вдома, прослуховували, слідкували, підсилали стукачів. Усі боялись у тій чи іншій мірі... Коли ми з Богданом Сорокою прийшли на суд В’ячеслава Чорновола (1967 рік. — Авт.), то там було зовсім небагато людей: Ігор та Ірина Калинці, Іван Дзюба, Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Надія Світлична, які приїхали з Києва.

Інші побоялися, що і їх зарахують до націоналістів. Я не стільки переживав  за себе, скільки за родину. І, чесно кажучи, також боявся, але почуття солідарності з Чорноволом переважило. Звісно, я не хотів потрапити до таборів, бо знав, що там люди швидко втрачають здоров’я і зір, а я ж художник! На той момент я ще не виконав свою місію, з якою прийшов на цю землю. Тобто хтось вбачає своє життєве завдання у боротьбі, як Степан Бандера чи Роман Шухевич, але я — не борець, не трибун, і не політик. Я художник —  у мене інша місія...

— Боротись засобами мистецтва? В той час, як більшість пристосовувались, мовчали і співпрацювали з владою... До речі, у вас і картина є метафорична під назвою «Мовчання».

— Справді, я намагався боротися засобами мистецтва... Але мені то далося нелегко. За серію картин на історичну тематику «Козак», «Степом», «Смерть кошового», «Трипілля», «Бандурист» мені інкримінували націоналізм, посилився тиск з боку КДБ, почастішали виклики на «профілактичні бесіди», погрози. За серію абстракцій звинувачували «у сліпому наслідуванні Заходу», негласно заборонили приймати мої картини на виставки. А що таке для художника не мати змоги виставлятись? Чи потрібне ще більше покарання? Та я і далі намагався говорити мовою метафор, символів, езоповою мовою, сподіваючись, що люди мене зрозуміють.

«БАНДУРИСТ». 1989 р.                                 «ЛЮДИНА, ЩО КОВТАЄ ЯБЛУКО». 1968 р.

Картина «Безглуздя» уособлює безглузду владу, її антинародні закони, вчинки, на жаль, вона актуальна і зараз.»Наляканий кінь» має на собі не упряж і сідло, а ...ярмо. Це уособлення поневоленого українського народу, якому протягом віків накидають ярмо: то російської імперії, то комуністичне, а вже при незалежній Україні — політико-олігархічне... І хоч мені пощастило не потрапити до таборів, але довелося заплатити за свою позицію майже десятьма роками творчої кризи. Арешт моїх друзів В’ячеслава Чорновола, Ірини та Ігоря Калинців, Івана Світличного, посилення репресій та тиску з боку КДБ, спровокували в мене тяжкий психологічний зрив та страшну творчу кризу, під час якої не міг ні нормально жити, ні малювати...

— Дещо деформовані обриси тіла, закриті очі чоловіка, в роті якого — не брутальний кляп, а звичне для українця яблуко. Такі «яблука» комусь заважали, а хтось до них призвичаївся... — це ваша метафорична картина «Людина, що ковтає яблуко», яка відповідає реаліям сьогоднішнього дня. Мене особисто лякає те, що багато людей, яким сьогодні спокійніше мовчати, жити за принципом «моя хата скраю» не розуміють, що вже завтра ми всі можемо прокинутись із кляпом у роті...

— На жаль, байдужість — великий ворог українців. Справді багато з наших співгромадян не усвідомлюють, якщо сьогодні у нас забрали мову і ми змиримося з цим, то завтра заберуть СВОБОДУ! Та й що говорити про пересічних громадян... Коли, два роки тому, на засіданні Ученої ради Львівської академії мистецтв, де працюю, я запропонував підтримати студентів, які протестували проти Табачника, мене ніхто не підтримав! І тільки в коридорі після засідання один з викладачів потис руку, таким чином виявляючи схвалення. Щоб ніхто не побачив!

Для мене незалежність у творчості і свобода — це найголовніше! Якби не складались обставини, я завжди повторював: моя свобода залишиться зі мною! Як сказала Ліна Костенко, «...ми вийшли з часу, де ми боролися за кожну строфу, де треба було боротися за кожен ковток свободи, за право бути українцем...», то ж мені важко зрозуміти людей, які можуть миритися з тим, що відбувається у суспільстві сьогодні.

— Коли у серпні минулого року я розповідала учасникам голодування під Українським домом про народного художника Олега Мінька, то наголошувала, що ваша творчість надзвичайно актуальна і сьогодні. Візьмімо хоча б картину «Шакали» і вірш до неї: Прийшов шакал до шакалів/ Навколо одні шакали/Вибрали собі шакала:/»Тобі царювати, Шакале!» /Шакали титул дали шакалові: «Лев».

— Насамперед хочу подякувати вам, бо таким чином я долучився до протесту, який підтримував всією душею. Через вік не міг приєднатися до цих мужніх людей, але душею я був з ними на сходинках Українського дому. Приємно, що ви познайомили їх з моєю творчістю, але мене зовсім не радує, що теми, які піднімав у своїх картинах у 60 — 70-х роках минулого століття, сьогодні настільки актуальні і болючі. Бо це означає, що минуло 50 років, а ми все ходимо по колу, і у нас досі одні і ті ж проблеми.

«НАЛЯКАНИЙ КІНЬ». 1998 р.

Ми все ще топчемося на одному місці. Так, ми маємо незалежну державу, але ця незалежність ілюзорна, не сьогодні — завтра її можуть здати під час якихось там чергових домовленостей. Наш інформаційний простір належить чужій державі, знищено вщент українське кіно, багато наших політиків, міліціонерів, армійських генералів служать не народу, а інтересам влади і чужої держави. А щодо мови, то, повірте, навіть у радянські часи у Львові не було стільки російської. Не кажучи вже про цей, так званий, закон про регіональні мови... Ця влада антиукраїнська!

Простим людям ніде отримати об’єктивну інформацію. Телебачення — це засилля російських бойовиків і серіалів, криміналу, політичних ток-шоу, які маніпулюють громадською свідомістю, та дешевих розважальних програм. Інтелектуали знаходять правдиву інформацію в Інтернеті, але ж в Україні тільки трохи більше третини людей має доступ до комп’ютерів, Інтернету.

Знаєте, я думаю, що хоч поки що небагато людей беруть участь у акціях протесту, та все ж це приклад для інших. І ці молоді люди, які беруть у них участь... з них одночасно формуються майбутні лідери нового громадянського суспільства.

— А що ви думаєте про опозицію? Як ви розцінюєте вчинки опозиційних депутатів, які оголошують якусь протестну акцію, як, наприклад, під Українським домом, а тоді  припиняють голодування і зникають, залишивши протестувальників?

— Я розцінюю цей учинок як зраду! Однозначно. Чи можна собі уявити Романа Шухевича, який би кинув бійців УПА у криївках, а сам поїхав за кордон відпочивати? Депутати повинні бути відповідальні за свої слова і за свої вчинки. Не можна розкидатися такими закликами, як «всеукраїнська мобілізація», «безстрокове голодування» «до повної перемоги», а тоді змінювати свої рішення.

Таким чином опозиція може втратити останню довіру у людей. Якщо не здатні голодувати, то не починайте — не будьте посміховиськом для громадян і для влади. А якщо оголосили, то стійте до кінця! Ми ж бачили приклад, коли під Українським домом прості громадяни, які мають власну позицію і віддані національній ідеї, виявились більш мужніми, ніж депутати. І це добрий знак!

Важливо, щоб представники опозиції розуміли, люди вірять не тим, хто багато обіцяє та проголошує красиві лозунги, а лідерам справді патріотичним, чесним, відданим Україні. Тим, які сповідують цінності Людини, а не грошей, і здатні до парламентського відстоювання інтересів громадян, що їх обирають.