Агресивне невігластво наступає...

«Парад суверенітетів». Так найчастіше характеризують післявиборну хвилю рішень місцевих рад щодо надання російській мові статусу регіональної. На сьогодні такі рішення прийняли ради Донецької області, Миколаївської та Луганської областей, а також Харкова, Севастополя, Дніпропетровська, Донецька та Луганська.

Формально депутати керуються Європейською хартією регіональних мов і мов меншин, яку ратифікувала Верховна Рада. Однак мало хто вбачає у діях місцевих обранців турботу про захист «пригнобленої» в Україні російської мови. Дуже вже очевидним є політичний слід у «справі про мови». Так, у всіх без винятку радах, які поспішили з «мовними» рішеннями, більшість місць зайняли представники Партії регіонів iз союзниками у вигляді блоку Наталії Вітренко та Компартії. І дії новоспечених депутатів пов’язують як з їхнім бажанням легко й швидко втілити в життя частину своїх передвиборних обіцянок, так і з тим, що таким чином Партія регіонів, яка опинилася за дужками домовленостей зі створення парламентської коаліції, намагається продемонструвати центральній владі свою силу в регіонах.

Сама ж центральна влада в особі Президента та уряду на «парад суверенітетів» спочатку реагувала дуже мляво. Та й зараз не демонструє схильності до рішучих дій, сподіваючись на вирішення ситуації через суди. 10 травня Міністерство юстиції озвучило юридичний висновок, згідно з яким рішення місцевих органів самоврядування про надання російській мові статусу регіональної суперечать Конституції та законам України. Генеральна прокуратура, взявши до уваги цей висновок, винесла протести на рішення рад. І зараз їхню дію припинено до розгляду судових позовів. Однак цілком імовірно, що незабаром піде нова хвиля рішень місцевих рад — про відхилення прокурорських протестів, як це зробили позавчора депутати Харківської міськради.

«Регіонального статусу юридично немає, — пояснив більш детально свою позицію позавчора в ефірі телеканалу «1+1» міністр юстиції Сергій Головатий. — Я хотів би трохи заспокоїти, напевно частково, і суспільство, й політиків, які певним чином розпалюють ворожнечу в цьому питанні. Давайте, наприклад, припустимо, що міська рада Харкова під головуванням Добкіна ухвалила рішення про випуск харківських грошей. Але у нас в Конституції чітко сказано, що національною валютою є гривня. Також у Конституції чітко сказано, що національною офіційною і державною є українська мова, і від того, що міська рада Харкова ухвалила рішення, нічого в правовому полі не змінюється, тому що статус мов визначає Конституція, а порядок їхнього застосування визначений законом про мови, а також законом про органи місцевого самоврядування». «Надання російській мові статусу регіонального деякими облрадами і міськрадами не є проблемою, а називається політичною спекуляцією і безкультур’ям», — підкреслив Сергій Головатий.

Та і з самою Хартією, на яку посилаються депутати у своєму праві на подібні демарші, як виявилося, не все так просто. Директор бюро інформації Ради Європи в Україні Олександр Павличенко називає таку аргументацію помилковою: «Дивлячись на цю ситуацію очима Ради Європи, можу зазначити, що використовувати Хартію для того щоб надавати статус мови регіональній, з правової точки зору безпідставно. Я згоден з тим, що ситуація з російською мовою в Україні, можливо, не виписана до кінця на законодавчому рівні, але Хартія регіональних і міноритарних мов не є тим полем, по якому можна виписувати мовну політику». «Рішення щодо російської мови з’явилися лише як наслідок політичної гри», — вважає представник Ради Європи.

У рішеннях місцевих рад півдня і сходу України багато хто вбачає також горезвісний «російський слід». Однак чи варто в цьому разi нарікати на підступи сусідів, які ніколи особливо не приховували своїх справжніх інтересів в Україні, не спитавши спочатку з себе? Що було зроблено в Україні за 15 років її незалежності, щоб захистити свою мову й культуру, зробити її запитаною і у своїй країні, й за її межами? На жаль, ознаки системної деградації такі, що доводиться в цьому разi не засмучуватися з приводу нової русифікації населення, а ставити питання жорсткіше: хоча б у боротьбі українського з російським не перемогла «феня».

А які емоції та почуття викликає у вас рішення чергової місцевої ради з приводу регіонального статусу російської мови? З цим запитанням «День» звернувся до експертів у Києві та регіонах.

«ПРОСТО ПІДЛІСТЬ»

Мирослав ПОПОВИЧ, директор Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАН України:

— Такі дії — звичайні провокаційні акції. Й відбуваються вони в тих районах, де все одно вся державна діяльність ведеться російською мовою. Ми це прекрасно знаємо. Тому можна тільки розвести руками й сказати, що керівництво поставило людей в ідіотське становище.

З іншого боку, на державному рівні намагаються створити дві України: російськомовну та україномовну. Але фактично жодної мовної проблеми немає. Це просто акція, спрямована проти правлячих кіл країни. Однак вони теж винні в тому, що ця проблема не переведена з рангу політичної в ранг культурної проблеми, якою вона й є насправді. Треба вже давно було мати якусь реальну програму щодо утвердження української мови, мати на руках нормальну статистику з усіх регіонів України: скільки відсотків говорить удома, на роботі, на вулиці українською, а скільки — російською. Треба знати, що реально відбувається в школах. І лише виходячи з цього вести якусь політику. Бо це — сфера, в якій насильство неприпустиме, й реформи, які зачіпають побут населення, — найважчі. Наприклад, зараз у нас піде підвищення цін на російську книжку. Це викличе колосальний опір серед людей. Адже не можна сказати, що я купив собі для навчання підручника, скажімо, з хірургії тому, що він дешевший, ніж підручник із терапії. Книжка купується не тому, що вона дорожча чи дешевша, а тому, що вона потрібна. Значить, треба налагодити відповідний випуск у нас. А така політика в цілому нічим не закінчиться. Ці нововведення ще будуть винесені на розгляд Верховної Ради. І все залежатиме від того, якою буде більшість. Якщо буде «помаранчева», то вона такого не допустить. А ні — буде мовна війна, яка нічого доброго нам не принесе.

Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ, професор Київського національного університету театру, кіно й телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого:

— Це історично абсолютно симетрично до Емського указу добродія Олександра II. Це, по суті, стара як світ війна політичної Росії з українською мовою. Зрозуміло, це має ніби вже інерційний характер, але, бачте, це — спазматика, яка може продовжуватися десятиріччями й шкодити всім: i українській мові, й російській, українцям й україномовним, і російськомовним. Одним словом, це можна охарактеризувати за допомогою такої паралелі: коли наш земляк Костянтин Паустовський збирався написати роман про геноцид індіанців, то хотів назвати його просто «Підлість».

БЕЗПЕРСПЕКТИВНИЙ ПОПУЛІЗМ

Володимир ПУЧКОВ, головний редактор газети «Вечірній Миколаїв», член Спілки письменників України:

— У мене, головним чином російськомовної людини (хоч українською я володію, але активно не користуюся нею в повсякденному житті), ці рішення не викликають жодних емоцій. Адже російська мова в Миколаєві панує в побуті, засобах масової інформації й, працюючи в газеті протягом десяти років, я не бачу жодних обмежень й особливої реакції населення на різні мовні рішення. Приблизно 15 років тому в Миколаєві майже всі школи були російськомовними. З першими роками незалежності з’явилося бажання оптимізувати кількість шкіл із російською й українською мовою. Це називали українізацією. Звісно, в той час були і протести деяких батьків, і скарги. Але останні десять років я такого не спостерігаю. Адже все відбувалося поступово. У Миколаєві з’явилися дитячі садки з українською мовою навчання, потім ці діти пішли в українські школи. Залишилася й певна кількість російських шкіл. У нас ніхто не придушує російську мову. Якщо депутати рад різних рівнів не педалюватимуть цієї теми, то все триватиме поступово своїм еволюційним шляхом. Адже еволюція в цьому процесі спостерігається. Наприклад, у наших місцевих ліцеях, гімназіях, де викладання триває українською мовою, вчитися стало престижно. І це вже затвердилося в Миколаєві. Уже підросло покоління дітей, які вчили українську мову, починаючи з дитячого садка. Хоч у сім’ях вони розмовляють російською. І діти, які вчилися в таких школах, однаково володіють як російською, так і українською мовами, а частина дітей ще — англійською й німецькою. І це нормально. Моя донька, наприклад, росла в російськомовній сім’ї, але навчалася в двох українських школах, і тепер добре вчиться в Інституті журналістики, де викладання українською. Проблем немає. Принаймні я їх не бачу.

Мене набагато більше хвилюють інші проблеми. Наприклад, заяви нашого уряду про те, що, оскільки російських книжок більше, ніж українських, то треба ввести квоти й обмежити ввезення в Україну іншомовних книжок. А деякі розумники серед творчої інтелігенції навіть закликають усіх свідомих громадян утриматися без надзвичайної необхідності читати книжки російською мовою. Чудово! Може, вони нам ще список складуть, які книжки в разі надзвичайної необхідності можна читати? Краще б піклувалися про те, щоб розвивалося українське книговидавництво, знижувалися податки, створювалися якісь пільги для української книжки. Але в нашого уряду зворотний хід думок — заборонити. А це ні до чого не приведе. Лише побільшає контрабанди. Але ще важливіше — потурбуватися про те, щоб люди взагалі книжки читали. Оскільки популярність цього захоплення, на мою думку, останнім часом знизилася до ганебного мінімуму.

Тож ці дії місцевих рад ні до чого не приведуть. Просто партії, які завоювали більшість місць у радах у кiлькох областях півдня та сходу України, виконують свої передвиборні популістські зобов’язання. У нас, наприклад, у міськраді половина депутатів із Партії регіонів і осіб 15 — із блоку Наталії Вітренко. В облраді картина приблизно така ж — абсолютна більшість Партії регіонів і блоку Вітренко. І вони, щоб довести людям, що схильні послідовно працювати та не забувати про свої обіцянки, ведуть таку популістську політику. Я впевнений, що жодних практичних кроків за цим не спостерігатиметься.

ПРОБЛЕМА БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, голова Національної ради з питань культури й духовності при Президентові України:

— Використання мовного питання в політичних цілях уже досягло свого апогею. Тепер, безперечно, мають набувати чинностi закони. Однак передусім варто наголосити, що мовна проблема котиться тими регіонами, де перемогла Партія регіонів. Очевидно, що Партія регіонів, яка використовувала у своїй виборчій програмі мовне питання як засіб певного згуртування своїх прибічників, не вникаючи в суть проблеми та історію цього питання, ініціювала (я в цьому не сумніваюся) ці кроки в обласних і міських радах. Вважаю, що підхід до цієї проблеми суто політичний. Формально вони посилаються на Європейську хартію регіональних мов або мов меншин (Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» від 15 травня 2003 року). Але проблема в іншому. Ми знаємо, що ратифікація Верховною Радою цієї Хартії була поспішною, не продуманою й заполітизованою. Як відомо, Хартія має два автентичні тексти англійською й французькою. Переклад же Хартії українською мовою був здійснений з російського перекладу. Тоді ніхто не проводив належної експертизи, наскільки російський переклад відповідає оригіналам. Ніхто не вникав у суть Хартії, так і не зрозумівши головної мети, яку ставила Рада Європи, приймаючи цей документ. А Хартія (і це всім відомо, в тому числі й ініціаторам хвилі так званих мовних спекуляцій) спрямована, перш за все, на збереження мовно-етнічного різноманіття Європи, на підтримку тих мов, які мають малу кількість носіїв і можуть зникнути з мовної карти Європи та світу. От так благородний порив був використаний передусім тими, хто не хоче утвердження української мови як мови державної, не хоче вчити цю мову, не хоче зробити жодних зусиль, щоб цю мову пізнати. Варто лише задуматися, чому не ратифікували цю хартію Азербайджан, Молдова, Польща, Італія, Франція, Росія, Чехія, Румунія, Сербія та інші країни. Невже вони менш демократичні за нас? Чому наші «патріоти» перейнялися турботою про російську мову, яка начебто зникає в Україні? Кожен політик, якщо він має розум і вважає себе політиком, повинен розуміти, що мова — дуже важливий фактор консолідації суспільства. І прийняття однієї мови як державної спрямоване, передусім, на те, щоб консолідувати українське суспільство, витворити той мовний простір, в якому було б комфортно жити всім етносам. Хіба в нас це не передбачається законодавством?! Але чому Верховна Рада так і не спромоглася прийняти закон про українську мову як державну? Або дуже хороший закон про розвиток і застосування мов в Україні, до розробки якого я також був причетний? Тому розглядати цю проблему слід не з позицій гуманітарних, а з позицій політичних. І це не стільки турбота про людей, скільки бажання політиків просто реалізувати свої передвиборні обіцянки. Але давайте тоді перейдемо до того, що кожна хата, село чи місто буде приймати свою регіональну мову! До чого це призведе? Це буде хаос! Хіба це — розумна робота політиків, які кажуть, що вони дбають про Всеукраїнську державу, її розвиток і майбутнє? Тому сьогодні це не просто мовна проблема, а проблема безпеки Української держави.

Євгенія СОХАЦЬКА, доцент Кам’янець-Подільського державного університету, голова Всеукраїнського товариства Івана Огієнка:

— Рясні травневі дощі виплодили отруйні «гриби» мовної радіації в Україні. Ухвали обласних рад східних і південних країв про надання російській мові статусу регіональної є безпрецедентними в культурному просторі пострадянської доби. Це можна кваліфікувати як презирство й зневагу до державної мови.

Безпрецедентність, передусім, полягає в тому, що це — явне порушення Конституції України, нашого Основного Закону, яким не передбачені подібні дії. По-друге, це — наслідок байдужої, по суті українофобної політики кучмівського режиму, під час якого були відсунуті на задвірки проблеми української мови, української книги, коли уславлені українські імена — Симон Петлюра, Іван Огієнко — так і не повернулися в активне суспільне життя. По-третє, спричинили це млявість і боягузтво «помаранчевої» влади. Вона, затуляючись гаслом про демократію, не виявляє явного спротиву наступам «п’ятої колони», не проголошує певних кроків для застереження «націєвбивства» (Анатолій Погрібний). Не відбувається повернення зросійщених українців до рідної мови, не культивується мовний етикет, що ґрунтується на природній основі.

Вважаю, що українці так і не почуваються господарями на своїй землі, не диктують свої мовні норми. Без політичної волі не минеться, Президентові не відмовчатися. Хай будуть пересторогою слова Дмитра Павличка (вірш «Не зрадь!»):
Стій! Подивися в очі проводирю,
Не дай своєї мови на поталу,
Бо згинеш не від бою, а від миру
З хохлами, що взялись тебе помалу
Невольницьким язичієм зв’язати,
Впрягти в ярмо чужого капіталу!

ПОЛІТИЧНА НЕПОКОРА ФІЛОЛОГІЧНИМИ МЕТОДАМИ

Володимир ПРИТУЛА, політолог (Крим):

— У людей, які вважають справжню державність України важливим фактором подальшого розвитку країни, факти проголошення російської мови офіційною в тих чи інших містах та регіонах викликають почуття образи та незадоволення. Адже зрозуміло, що саме мова є першим консолідуючим фактором державної самостійності, й атака на мову — то вразлива наступальна тактика. Авторитарні держави подібних процесів не допустили б. Наприклад, важко собі уявити, щоб у тій же Росії хоч якийсь там суб’єкт федерації або місто самовільно й безкарно прийняв би подібне рішення. Це відразу було б кваліфіковане як зрада національних інтересів, а винні понесли б суворе покарання, більш жорстке за негайне звільнення з посади. У країнах демократичних та ліберальних ситуація інша. І цим користуються.

Причин таких рішень декілька. Перша — внутрішньополітична, Партія регіонів та її партії-однодумці готуються до позачергових виборів, бо бачать, що вони не ввійдуть у коаліцію, а в «помаранчевих» також нічого не виходить. Тому вони сподіваються на позачергові вибори й готують для цього політичний ґрунт. Друга причина — зовнішньополітична — це російський чинник, тиск різних політичних кіл Росії на політичні кола України й на керівництво України, яке намагається вести незалежну політику.

Однак головна особливість цього процесу в тому, що він має характер не філологічний і взагалі не гуманітарний, як би це могло здатися на перший погляд, а політичний. Це, звичайно, дуже небезпечний процес, який може призвести до серйозних політичних катаклізмів. Реально на стан української мови прийняття таких рішень у цих регіонах не вплине — як була вона там «у загоні», так і залишиться. Просто ще раз надовго втрачається можливий потенціал для її відродження. Але сама мова ініціаторів цих рішень цікавить менш за все, на перший план тут виходить політичне значення цих рішень. Це, так би мовити, засіб політичного протесту філологічними факторами, своєрідне «ні!» як українській державності, так і українській культурі, що заснована на українській мові та українській психології. Можу навести приклад, коли один із віце-прем’єрів кримського уряду публічно на засіданні уряду заборонив головному ветлікарю Криму доповідати українською мовою, не зважаючи на те, що доповідач родом із Полтавщини та говорить російською мовою з жахливим акцентом. Головним аргументом чиновника було: «Ви приєхалі в Крим, потому должни говоріть здєсь по русскі». Хоча українська мова в Криму є державною й відповідно до закону всі засідання уряду мали б вестися українською мовою. Крім того, українська мова ветлікаря була бездоганна й, головне, зрозуміла всім присутнім, а російська — жахлива. І він, перебуваючи тоді виконувачем обов’язків та будучи підлеглою людиною, на вимогу філологічно бездарного, до того ж політично безкарного начальника перейшов на значно гіршу вимову російською замість рідної української, якою говорить усе життя. Це просто свідоме знущання над українською державністю та представниками українського народу. Якщо цей процес буде активізуватися, то він може призвести до масового невдоволення...

«ГРА М’ЯЗАМИ»

Валерій РЄПІН, голова Харківської обласної партії «Соціал-демократичний союз»:

— 31 травня депутати Харківської міської ради відхилили протест прокурора міста Харкова на рішення, ухвалене депутатами минулого скликання, згідно з яким російська мова отримувала в місті статус регіональної. У принципі, юридичні підстави для цього рішення були. Мало того, що є консультативне опитування, за яким 80% опитаних харків’ян бажають, щоб російська мова в Харкові мала цей статус, є ще й Хартія, що дозволяє ухвалювати подібні рішення на місцевому рівні. До того ж очікується, що в облраді ухвалять аналогічне рішення, і російській мові нададуть статус регіональної на всій території області. Насправді це політичні ігри Партії регіонів у вигляді першої атаки напередодні 7 червня («помаранчеві» сили цього дня планують підписати угоду про створення демократичної коаліції. — Ред. ). Використання питання з російською мовою — це можливість для регіоналів зайвий раз показати силу на місцях і досягти якихось поступок у Верховній Раді. І поступки будуть, оскільки лобі Партії регіонів там настільки велике, що стійкої більшості «помаранчевих» у парламенті не буде достеменно. Так завжди було: щойно в країні з’являлися серйозні проблеми, політичні сили починали займатися російською мовою. Як результат, це може обернутися тим, що пропрезидентські сили можуть поступитися якимись іншими інтересами, аби лише була можливість оголосити рішення міськрад неконституційними та відмінити їх. Це — серйозний політичний шантаж.

На тлі всього цього, слід сказати, що для торжества демократії держава, в якій більша частина людей розмовляє російською мовою, повинна мати дві державні мови. Нічого жахливого не станеться, якщо російська мова остаточно отримає статус регіональної. Це все надута проблема. Тільки лічені одиниці в Харкові розмовляють і пишуть українською мовою, переважно з принципових міркувань. Решта спілкуються російською мовою та вважають, що її пригноблюють. Зараз практично неможливо віддати дитину в російську школу, оскільки їх майже немає. Якби такого пригноблення не було, то й питань би не виникало, якою мовою вести діловодство, яке тепер у 95-ти випадках зі 100 вестимуть виключно російською мовою.

Олена СТЯЖКІНА, професор кафедри історії слов’ян Донецького національного університету:

— Пригадуєте фільм «Чарівний голос Джельсоміно»? Такий хороший і вічно двозначний фільм про Країну брехунів, що навіть дивно, як його випустили в радянський час і не соромляться показувати тепер. І пісня там була — майже під кожну нашу спірну ситуацію. «Странные люди будто играют вместе в одну игру. Здесь на чернила можно намазать икру. Солнце тут ночью ярко сверкает, в полдень висит луна. Странная очень, странная очень страна...»

Із російською мовою майже за текстом. Вона начебто є, нею начебто розмовляють люди (не вдаватимемося в географію та статистику використання), але її начебто й немає. З українською, до речі, так само. Політики та чиновники перед телекамерами мужньо вимовляють російські слова з українським акцентом, а коли камери вимикають, полегшено зітхають і переходять на російську.

Гра. «Но отчего же, если играют, вовсе не слышен смех? Кислые лица, хмурые взгляды у всех...» Гра. Але хто з ким грає? Той, хто вивчив українську мову, з тим, хто не вивчив? Але таких практично немає. Тоді з ким? І навіщо? Адже Україну можна любити і російською, і татарською, і грецькою мовою.

З іншого боку, багато слів, багато пафосу про рідну мову, але «вбитий» український книжковий ринок. Багато патріотичного завзяття, але немає грошей на українське кіно. Українське видавництво «Факт» проводить акцію-натяк «Рік української книжки в Україні». Хтось із можновладців чує цей натяк?..

Надання статусу регіональної російській мові відповідає Європейській хартії. Це не сепаратизм, не федералізм, не спроба «піти в Росію», це визнання, з одного боку, факту поширення російської мови, з іншого — підтвердження європейського вибору України. Статус регіональної, вважаю, необхідно надати і грецькій мові, і польській, й угорській, й іншим мовам.

Якщо є можливість припинити «ігри з мовним питанням», то нею треба скористатися. Я думаю російською, я розмовляю російською та українською, я вважаю себе громадянкою України, я не хочу жити в жодній іншій країні. Це — нормальна формула. Це громадянська та патріотична формула. Це, напевно, найкраща формула в такій делікатній проблемі.

«УКРАЇНСЬКИЙ ПРОЕКТ ЗГОРТАЄТЬСЯ. КРАПКА»

Юрій УЩАПІВСЬКИЙ, доцент кафедри економічної теорії Житомирського технологічного університету:

— Це загравання з Росією, і означає абсолютну відсутність в нашій державі чітко виваженої мовної політики, особливо на Сході України. Тому маємо такий результат. Саме головне, що у нас урядом, державою загалом нічого не робилося для того, щоб українець ідентифікував себе як українець. Зараз тільки почали щось зрушувати. Але мій друг iз Донецька зателефонував мені й розповів, що після того, як їх рада прийняла рішення про надання російській мові статусу регіональної, їм сказали: «Хлопці, український проект згортається. Все. Крапка.»

Вважаю, що для початку треба чітко зазначити — кожний державний чиновник повинен обов’язково знати українську мову. Треба переглянути мовне законодавство, у якому мають бути визначені не побажання, а чіткі межі відповідальності за приниження українського слова. І штрафи повинні сплачуватися за порушення цього закону. Як у Франції.

Мусить бути відповідальність за провокативні заяви. Чітка й однозначна кримінальна відповідальність. Ми дуже дорого платимо за нехлюйство в політиці. Якщо щось не відповідає дійсності, а кожен знає, що це не відповідає дійсності, то люди, які підіймають і розбурхують цю проблему, повинні каратися. І це повинно бути в ранзі державної політики. Адже це брехня, що російську мову у нас принижують, що російською мовою не видається періодика, не транслюються телепередачі. Але ці питання піднімаються., значить вони кимсь підживлюються. Експлуатується Європейська хартія мов, а наші громадяни слабо з нею обізнані. І не всі європейські держави її підписали, але якщо підписали, то з певними застереженнями. Окрім того, Хартія стосується зникаючих мов. Російська мова не є зникаючою. Українська держава повинна чітко визначитися, які мови вона повинна підтримувати. Вважаю, що, в першу чергу, це має стосуватися народів, які живуть тільки в Україні — кримських татар, караїмів, тобто у яких немає історичної батьківщини, що може опікуватися цими мовами. Такі мови треба підтримувати, в тому числі, з державного бюджету. Бо коли зникає якась мова, то втрачається багатоманітність світу. Але коли в такому контексті говориться про російську мову, то це велика спекуляція. В ситуації з рішеннями про надання російській мові статусу регіональної йдеться насамперед не про двомовність, а про намагання не вчити українську мову, плювати на українське, принижувати все українське. Це питання національної безпеки, і опікуватися ним треба серйозно.

Такі рішення також є наслідком відсутності того, що раніше називалося патріотичним вихованням. Українську мову треба впроваджувати не для годиться, а в найбільш прогресивних сферах. В першу чергу в бізнесі, а також у сфері інформаційних технологій, Інтернет. Треба, щоб українська мова асоціювалась не з шароварщиною, а з прогресом, глибше утверджувалась в спорті, телебаченні, тобто в тих сферах, де спостерігається домінування російської мови. Потрібно повернути українцям українську мову. А росіянам, які тут живуть, замість страйків і рішень про регіональні мови, краще було б вивчити українську мову. Це стосується в першу чергу молоді, бо старшим, можливо, дійсно важче оволодівати нею. В державі повинна простежуватися чітка перспектива — українська мова повинна зайняти панівне становище в українському суспільстві. Це альфа і омега. Ні в якому разі не можна спекулювати на цьому і лицемірити — адже в Росії не ставлять питання про другу державну мову, хоча там проживає багато різних національностей. Мовне питання у нас — це чиста політика, метою якої є бажання розколоти Україну зсередини. Повторюю, на сьогодні це питання національної безпеки. Опікуватись ним повинна Рада національної безпеки і оборони, а не тільки Міністерство освіти. Це питання виживання української нації. Українська мова і українська держава мусять бути синонімами. Зникає мова — зникає Українська держава.

Роздмухування цього питання абсолютно не сприяє порозумінню між різними частинами українського суспільства. Це тупик, iз якого повинні виходити, перш за все, східні регіони. Там це має характер не стільки не сприйняття української мови, як не сприйняття України як проекту, не сприйняття України як такої. У питаннях впровадження української мови з тим, щоб вона домінувала у всіх сферах діяльності, треба діяти, не оглядаючись на Росію чи Європу. Мовну політику треба втілювати наполегливо, твердо, розумно й послідовно. Це наша справа, вона нікого не повинна стосуватися.