Арсеній ЯЦЕНЮК: «У першу чергу — національна гідність...»
Обрана Арсенієм Яценюком після президентських виборів стратегія виявилася виграшною. Підтвердження того — загальне третє місце за результатами голосування на місцевих виборах. Відмова від посади віце-прем’єр-міністра з економічних питань, яку пропонував йому тоді переможець Віктор Янукович, пішла на користь Арсенію Петровичу. Нагадаємо, лідер «Фронту змін» погоджувався тільки на посаду прем’єр-міністра з чітким виконанням власної програми, на відміну від Сергія Тігіпка і його попередніх заяв, який згодом погодився на посаду віце-прем’єра (зрештою, оцінку на місцевих виборах дав сам виборець).
Під час нинішньої місцевої кампанії було помітно, що після президентських перегонів у «Фронті змін» була проведена робота над помилками. Адже рік тому Яценюк мав усі шанси зайняти мінімум третє місце, але стартові позиції так і не були конвертовані в результат. Після виборів володар четвертого місця визнав свої помилки. Як результат сьогодні Яценюк справляє набагато краще враження, ніж тоді. Наскільки довго вистачить цього запалу, побачимо — попереду парламентські, президентські вибори. Принаймні сьогодні він і його команда працюють: законодавча діяльність, підвищення кваліфікації своїх депутатів, постійні дискусійні клуби тощо. Плюс Яценюка — це його освіта, що було серйозним мінусом усіх попередніх президентів.
Про Податковий кодекс, вшанування жертв Голодомору, результати місцевих виборів, свободу слова, спроможність нинішньої влади проводити реформи, стан і шляхи зміни українського суспільства, зовнішню політику України в інтерв’ю «Дню» народного депутата, лідера політичної партії «Фронт змін» Арсенія ЯЦЕНЮКА.
«ВЕТО НА НЕПРОФЕСІОНАЛІЗМ»
— Сьогодні ми спостерігаємо нове явище в українському суспільстві — це підприємницький Майдан. Як у цьому контексті можна сприймати вето Президента, адже про незадоволення підприємців Податковим кодексом було відомо ще під час його підготовки?
— Для мене це вето має не економічне, а політичне значення. Усі казали, що люди не постануть. Місяців п’ять-шість тому я сказав, що таки постануть, коли Партія регіонів зайде до них у хату. Але вона сьогодні не просто зайшла, а почала відкривати шухляду і забирати все, що там залишилося. Виявляється, люди готові піднятися, вийти на Майдан і сказати «ні». Попри страх, який існує в суспільстві, вони побороли його. Це перше. Друге. Колись за президентства Кучми Віктор Медведчук казав, що «власть сильна, как никогда». Так-от, влада сьогодні «слабая как никогда», тому що не відають що чинять. Це не вето на Податковий кодекс, це вето на їхній непрофесіоналізм. Їхню жадобу до влади без розуміння того, що таке влада взагалі. Загалом це вето на систему. Система дала збій. Чому міст ніколи не роблять монолітним — бо він трісне, якщо не буде «дихати». Вони збудували монолітний міст.
— Що для вас означає підприємницький Майдан?
— Це означає: свободу не спинити.
— В день ушанування пам’яті жертв Голодомору до меморіалу ви прийшли з В’ячеславом Кириленком, Петром Порошенком, Миколою Мартиненком. Це щось означає? А по-друге, яким ви побачили суспільство цього дня?
— Ви знаєте, що я відчув цього року під час вшанування жертв Голодомору? Зовсім іншу обстановку — жодної формалістики. Жодної асоціації з владою. Навпаки, згадування про владу виглядало як ознака поганого тону. Люди вшановували пам’ять жертв Голодомору за власним переконанням. Це реальна українська позиція. Вона означає, що в Україні є національна свідомість, а якщо вона справді є, це означає, що є повноцінний український громадянин, який буде боротися не тільки за себе, а й за свою країну. Для цього потрібна критична маса. Я не готовий сказати, чи є в наявності сьогодні критична маса такої національної свідомості, але я готовий спрогнозувати, що вона буде.
Минулої неділі я сидів та «клацав» канали. Є в мене такий улюблений канал — називається «Рада». Там показували фільм про радянський режим. Я себе зловив на думці — нічого не змінилося. Минуло 80 років, а Чечетов нічим не відрізняється від Косіора. Наче дві однакові людини. Хто це все творив? Творили такі самі українці, вони розмовляли тією самою мовою, що й ми сьогодні. Вони приходили в хату, де не було що їсти, і виливали останній чан борщу...
— Тому Україна й засуджує сталінське союзне керівництво, а не росіян, як полюбляє це повторювати той же Чечетов...
— Проблема далеко не в росіянах. В 30-ті роки минулого століття боялися сказати «ні», а сьогодні не побоялися. Я розумію, що тут немає лінійного порівняння, але... Тоді режим боровся з «инакомыслием», сьогодні влада має таку саме мету. Можливо, іншими методами, підходами, але з тією самою метою. Механізм завжди був один і той самий — це страх. Те, що сьогодні відбувся цей Майдан — це подолання страху. Люди самі собі сказали, що ми їх не боїмося, бо нам уже нічого боятися — вони хочуть забрати в нас останнє.
Щодо того, з ким пішов? Ми в одній фракції. Це люди, які мали безпосередній стосунок до встановлення демократії в 2000-х рр. Ми буквально за день домовилися про те, що підемо разом і вшануємо жертв Голодомору. Вважаю, що це було правильне рішення. Ми всі часто спілкуємося.
«5% — СВОБОДИ СЛОВА, 15% — ПРОПАГАНДИ, А ВСЕ РЕШТА РОЗВАЖАЛОВКА»
— За результатами місцевих виборів ви вийшли на загальне третє місце, посунувши звідти партію «Сильна Україна». У чому причина вашого успіху та поразки Сергія Тігіпка?
— Я не переоцінюю свого успіху. Так, ми стали третьою партією в Україні. Це було зроблено за рік, і то під час перебування в опозиції з мінімальними ресурсами. Ми перебували в складних умовах. Запровадивши спочатку норму про 365 днів, вони позбавили нас права участі у виборах. Значну частину мажоритарників влада перетягнула до себе. Попри це, кандидати від «Фронту змін» отримали друге місце з різницею від 7 до 50 голосів. Перше місце посіла ПР. як ви думаєте, чому? Тому, що зловживали всім, чим можна.
Щодо місцевої кампанії можна зробити три висновки. Перший — це закріплення результату президентських виборів. Другий — ми зайняли позицію, і люди її почули. Третій — ми сформували команду на місцях. Тепер треба дивитися далі — що з цим робити. Я буквально днями розпочав навчання всіх депутатів, позаяк у нас майже 3000 депутатів і приблизно 70% депутатського корпусу — це люди, які ніколи не були депутатами. Я особисто беру участь у таких навчаннях. Ми навчаємо людей, щоб вони знали, що таке взагалі депутатство і що треба робити на цій посаді.
Якщо ж говорити про інші політичні сили... Я не знаю, що там у них відбувалося, але можу побажати їм тільки успіху.
— Про що може свідчити радикалізація суспільства, адже «Свобода» значно покращила свій результат порівняно з попередніми виборами.
— Це природне явище. Чинна влада дає стільки приводів, що радикальна риторика не може не зростати. Це відбувається як на правому, так і на лівому фланзі. Комуністи так само, як і «Свобода», виросли. Радикальна риторика має ѓрунт тоді, коли країна стикається не стільки зі світоглядними проблемами, скільки з матеріальними, коли людям немає де працювати і що їсти. Це сигнал передусім нинішній владі.
— Ви першим зареєстрували законопроект щодо проведення виборів 27 березня 2011 року. Виходячи з сьогоднішньої ситуації, чи залишилися у вас хоча б якісь сподівання на цю дату?
— Якщо про вибори, то, на мою думку, Президентові доцільно було б проявити жорстку позицію і сказати: «Я отримав повноваження Кучми, а це означає, що парламент також отримав термін повноважень за Конституцією 1996 року».
— За якою системою слід проводити майбутні парламентські вибори?
— Моя позиція залишається незмінною — Україна має прийти до відкритих списків. Я скажу, що мене лякає в змішаній системі, яку вони, скоріш за все, будуть запроваджувати. Це контроль мажоритарних округів. Вони продемонстрували це на місцевих виборах. Тобто від рівня підтримки партії серед народу мало що залежатиме. Вони будуть «відстрілювати» кожного потужного мажоритарного кандидата безпосередньо на округах. Я за те, щоб виборець голосував безпосередньо за кандидата, але я проти того, щоб партія влади визначала, хто буде цей депутат.
— Чимало експертів вважають, що на цих місцевих виборах своїм основним конкурентом Партія регіонів вбачала Юлію Тимошенко, тому саме проти її політичної сили було спрямовано основний адміністративний тиск. Усі інші опозиційні сили, зокрема вашу, влада поки що пустила у «вільне плавання».
— Ми були тієї партією, яку виключили з виборчого процесу. На кожного потужного члена нашої партії здійснювався тиск. Через це дуже багато кандитатів-мажоритарників залишили лави нашої партії. Це були вчителі, лікарі, науковці, бізнесмени. Їх просто викликали і сказали: «У вас є два варіанти — або ви йдете з «Фронту змін», або втратите свою роботу.
Гадаю, більш опозиційної риторики, ніж у мене, складно знайти. Просто я не переходжу на особисті образи, як це роблять інші політичні партії з опозиційного табору. Я сам був об’єктом такої риторики під час президентських виборів. Це неправильно, таке дозволяють собі тільки слабкі політики.
Треба відверто сказати. Ви що думаєте, нам не пропонували місця голови обласної ради Івано-Франківська і Львова? Пропонували. Тільки ці місця пропонувалися за підтримки Партії регіонів. Хіба не виключив я чотирьох депутатів із міської ради Чернігова за те, що вони проголосували й підтримали секретаря Чернігівської міської ради від Партії регіонів? Погляньте на той самий Дніпропетровськ, де ми отримали підтримку на рівні з Тимошенко і Тігіпком, хоча це їхня батьківщина. Ми — єдина фракція, яка заявила про свою опозиційність і не голосувала ні в міській, ні в обласній раді Дніпропетровська. Це не просто дається.
Ми не дика опозиція, а опозиція цивілізована і сильна щодо цього режиму. До речі, треба віддати належне Партії регіонів за єдність усередині. Поки що. Тенденція для них не дуже хороша.
— Щодо тенденцій у Партії регіонів. Справді, одна з причин, яка може розколоти цю партію, — це внутрішнє жорстке протистояння між групами впливу. Чи може це призвести до послаблення і розпаду ПР?
— «Корито» мале, але запити великі. Саме так.
— Вибачте, та коли це «корито» — вся країна, в якій вони дедалі більше посилюють свою владу...
— Вони прямо ототожнюють країну з «коритом». Це стандарт їхнього мислення.
— Чи можуть вони розколотися в боротьбі за це «корито»?
— Ні. Вони будуть гризтися, щось ділити, але обов’язково триматимуться купи. Такий їхній принцип, вони доводили це останні десять років. Я не вірю в розпад Партії регіонів. Я вірю в те, що вона потухне, тому що в них розчарується їхній же виборець. На це потрібен час.
— Виходячи з тих методів управління країною, що їх демонструє партія влади, наскільки реальним є «російський сценарій» для України?
— По-перше, звернемось до книжки Кучми «Україна — не Росія». По-друге, не бачу сценарію, коли у них на Красну площу вийдуть підприємці, а президент заветує Податковий кодекс. По-третє, для того щоб створити «російську модель» в Україні, треба декілька важливих умов: нафта, газ, Володимир Володимирович Путін та російський народ.
— Із приходом нової команди до влади, є дуже багато нарікань стосовно протиправних дій СБУ щодо істориків, журналістів, студентів, крім цього, ми часто чуємо від журналістів про утиски владою свободи слова. Про це говорять і в Європі. Ви помічаєте ці небезпечні тенденції?
— Я пройшов президентську виборчу кампанію. Навіщо приховувати, тодішня демократична влада теж давала команду мене не показувати. Тому сьогодні це продовження традиції того, що відбувалося в попередні роки. Просто зараз вони стали більш дотепними. Я дивлюся певні ток-шоу і знаю, як і хто їх робить. Це така собі технологічна схема пропаганди, починаючи від «Vox pоpuli» і закінчуючи певними меседжами. Ця влада більш креативна щодо цього. Вони «правильніше» подають інформацію, роблять підводку. Ці проблеми в Україні завжди існували, просто сьогодні вони загострилися більшою мірою. Причина в тому, що медіа-ринок розподілений між декількома людьми. До речі, я тому й уніс пропозиції щодо внесення змін до закону про свободи слова, але немає можливості його прийняти. На жаль, в Україні й досі немає вільної журналістики.
У когось на блозі «Української правди» я побачив формулу Геббельса: 25% пропаганди, 75% — розважалівки. Подивіться на українські канали! Ми навіть далі пішли: 5% — свободи слова, 15% — пропаганди, а все решта — розважалівка.
«НАМ ТРЕБА БУДУВАТИ ВЛАСНИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ФУНДАМЕНТ»
— Днями в рамках Дипломатичного клубу (спільна ініціатива Фонду «Open Ukraine» та Фонду Віктора Пінчука) відбулася зустріч з колишнім прем’єр-міністром Бельгії Ѓі Ферхофштадтом. Під час свого виступу поважний гість наголосив про необхідність створення постнаціональної Європи — єдиної європейської ідентичності. Як ви уявляєте собі цю задачу? Це перше. Друге. Відомий американський історик, дослідник українського Голодомору Джеймс Мейс на шпальтах газети «День» неодноразово наголошував про постгеноцидність українського суспільства. Варто зазначити, що багато українських політиків взагалі не знають, що таке національне. З вашої точки зору, як сумістити ці два поняття — «постнаціональне» і «постгеноцидне» в українському суспільстві?
— Для того, щоб мати щось наднаціональне, спочатку треба мати національне. З цього треба починати. Повинна бути національна свідомість, яка буде об’єднана єдиною українською національною ідеєю. Для мене національна ідея має дуже чіткі виміри. В першу чергу, це національна гідність та любов до своєї країни. Коли мене питають, за що ви любите свою країну, я ставлю запитання у відповідь: «А за що ви любите тата з мамою?» Це природне явище. Це любов і знання своєї мови, культури, історії. Любов до кожного громадянина, незалежно від віросповідання, походження, мови спілкування, тому що все це — народ України. Друге — це національна амбіція. Що таке для мене національне амбіція? Це бажання бути першими, сильними — тими не хто доганяє, а кого доганяють. Для того, щоб мати національну гідність і національні амбіції, треба мати чіткий план дій зміни країни: що робити, як робити, як переконати суспільство, що це треба робити. Такий національний план дій повинен передбачати національне лідерство. чого українська історія практично ніколи не мала. Тому що це було ніщо інше, як певний розбрат, боротьба за території, ресурси, людей, боротьба за те, куди ми йдемо — на захід чи схід, хто більше любить російського царя, імператрицю чи польського, австро-угорського монархів...
— А, наприклад, Богдан Хмельницький?
— Хмельницький, як виявилося, це той, хто більше шанував російського царя. Так сталося.
Тому національне лідерство, тобто людина, яка хоче стати історичною особистістю і яка усвідомлює владу не як благо, а як неймовірну відповідальність і дуже важкий хрест, повинна уособлювати в собі ці три речі. Вона повинна цим жити і доносити це до суспільства. Таким чином, перша задача — це формування базового фундаменту. Тільки після цього, можна вести мову про те, що можна щось віддати, наприклад, Європейському Союзові, як наднаціональному утворенню.
На жаль, сьогодні ми ще не сформували те, що належить нам, тому не можна вести дискусію, а що віддати «нагору». Хоча, окремі країни дозволяють собі вести дискусію, користуючись нашою слабкістю, про те, що можна у нас забрати. Таке вже було в український історії.
Де ми знаходимося сьогодні? Відповіді на це запитання не було протягом останніх 20 років. Точно стало зрозуміло, що ми вже не в Радянському Союзі і не тому, що ми не хотіли там бути, а тому що він просто розпався. Я пригадую результати референдуму: частина українців хотіла і незалежності, і Радянського Союзу. Так само як і сьогодні: більше половини України виступає як за членство в Європейському Союзі, так і за тісні союзні відносини з Росією, Білоруссю і Казахстаном. Це просто два різні світи.
— Як це поєднується в одному українці?
— Так і поєднується. А чому? Немає фундаменту. Треба будувати свій власний фундамент.
— Але час спливає. Ті, хто попереду, відірвуться ще більше...
— Це залежить від того, яку розмову ми зараз будемо вести. Якщо політтехнологічну, тоді, дійсно, час несеться. Якщо ж історичну, тоді десятиліття — це секунда, а століття — хвилина.
— Світоглядну.
— Якщо ми ведемо дискусію світогляду, то вона повинна передбачати якісно нове життя, до якого ми повинні прагнути вже сьогодні. Світоглядна дискусія — це де ми, з ким ми і чого ми хочемо досягнути. Моє бачення залишається стабільне. Україна — це частина Європи. Так, ми зараз не є частиною ЄС, але ми є європейською державою. Так, у нас є проблеми, але ці проблеми є в кожній країні-члені ЄС. Відверто кажучи, економічні проблеми в Греції, Ірландії, Іспанії, Португалії, Великій Британії не чим не менші, а можливо і більші, ніж в Україні. Україна є частиною Європи зі спільними цінностями і баченням розвитку. Ми є християнської державою, що ще більше нас об’єднує з Європою.
Курс України повинен бути один — це високі стандарти: політичні (демократичні), економічні (соціальне забезпечення). Чи будемо ми членами Європейського Союзу? Тут в мене залишається незмінна позиція. Я не хочу нікуди проситися. Я хочу, щоб нас запросили. Чи здатен це зробити сьогоднішній уряд? Сумніваюся, тому що спочатку Президент Віктор Янукович іде до Брюсселю і розповідає про необхідність інтеграції Україну до ЄС, а наступний день іде до Москви і каже, що Україна не виключає вірогідності вступу до Митного Союзу з Росією, Білоруссю і Казахстаном. Ми з росіянами сусіди, друзі, народи, які мають спільні коріння, але ми різні, наші люди різні. Це природно. В тому, що ми різні, є сила кожної країни. Вони бачать розвиток своєї країни по-одному, а я і більшість українці по-іншому. Тому що за інших обставин, світ просто став би однополярним, як біороботи.
— Все ж таки, чи здатна сьогоднішня влада реалізувати європейський курс, про який вона постійно заявляє? Наприклад, з останнього — це, в першу чергу, зона вільної торгівлі, безвізовий режим з Європейським Союзом тощо.
— Тут варто спитати у них. Я вам скажу, що якщо задавати питання — навіщо вони прийшли до влади? Крім особистого, вони вам ніякої відповіді не дадуть. Я нещодавно дивився дуже цікаву статистику — витрати на виборчі кампанії по відношенню до ВВП в США, Німеччині, Франції. В цьому питання ми попереду планети всій. Знаєте чому? Тому що для нас влада — це все. В Україні влада — це добробут, статки, контроль над людьми, це спосіб самозадоволення. В Європі та США — це неймовірна відповідальність. В цьому і є основна відмінність між нами і ними. До речі, в цьому основна відмінність між моїм баченням влади і баченням її в Партії регіонів.
Адже я перед членами нашої партії ставлю завдання — усвідомити, що вони працюють на громаду, від якої залежить чи переоберуть їх в наступний раз. А Партія регіонів вирішила, що на вибори взагалі не треба ходити. Можна просто адміністративним шляхом отримати більшість, як вони це зробили на місцевих виборах, «заграбаставши» всіх депутатів-мажоритарщиків. Це, напевно, «формула успіху» Партії регіонів.
Чи здатні вони щось зробити? Я не бачу там людей, які розуміють що таке держава. От якщо мене запитають, хто би міг бути твоїм політичним опонентом в дискусії про сутність української держави, української політичної нації? В мене немає прізвищ. І це прикро. Тобто, я хотів би в особі Партії регіонів мати потужного політичного опонента, який би вийшов і сказав: «Ми вважаємо, що ти говориш неправильно»...
— Невже в них немає радників?
— У них є хороші американські радники. Тільки американські радники не є політиками. Радники — це тільки ті, хто можуть порадити. У мене також було різного роду радники — і російські, і американські. Справа в тому, що максимум, що вони можуть, це дати певну інформацію. Але якщо ти політичний лідер, ти повинен самостійно примати рішення. Якщо ж ти не маєш своєї політичної візії, тоді жоден політичний експерт тобі не скаже якою повинна бути твоя країна. Тоді радники були б президентами, але вони не президенти, тому що вони просто заробляють гроші.
«НАША ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА — ЦЕ ПОЛІТИКА БЕЗВЕКТОРНОСТІ»
— Ви згадали про абсолютно протилежні обіцянки Віктора Януковича в Брюсселі й Москві. Що це означає — повернення до часів кучмівської багатовекторності?
— Це взагалі політика без політики, це безвекторність. Це прояв слабкості. Це означає, що нас не будуть поважати ні на Заході, ні на Сході. Москва буде глузувати з європейських перспектив України, а Європа з братських відносин України та Росії. Я думаю, що на WikiLeaks ми ще побачимо багато цікавої інформації.
— Цього не розуміють в Партії регіонів, адже це люди, які поважають себе?
— Ви знаєте, дуже складно боротися за державу. Але це є єдиний правильний шлях для політичного лідера нації. Тому що ти борешся не за себе, а за мільйони людей, свої країну. Я це проходив на різних посадах. Коли ти кажеш іменем України, отримуєш зовсім іншу реакцію. Можливо, це не дуже приємно твоїм партнерам, але ти відстоюєш певну позицію, пояснюючи їм: «Чому ви вважаєте, що те що шкодить мені, я повинен приймати? Адже ви не приймаєте те, що шкодить вам? Якщо у нас справедливі правила гри, то тоді давайте домовлятися на паритетних засадах». Така позиція має серйозну повагу. Зі своєї практики роботи на посаді міністра закордонних справ можу сказати, що коли ти виходиш навіть з жорстким форматом, але проукраїнським, ти завжди отримуєш розуміння. А це дуже важливо в міжнародних відносинах.
Я думаю, що було б дуже важливо, щоб Президент сконцентрувався на отриманні підтримки не ззовні, а в середині країни. Тоді він себе зовсім по-іншому відчуватиме. Зараз рівень, тенденція підтримки у Президента мало чим відрізняється від рівня, тенденції підтримки у колишнього президента. Щоби я робив, якби був президентом? В першу чергу, сконцентрувався на тому, щоб отримати належну підтримку і розуміння з боку українців. Якщо ти президент, який має підтримку двох третин громадян, до тебе зовсім по-іншому ставляться ззовні країни. В протилежному випадку, ти говориш, але тебе не чують або вдають, що нібито слухають тебе. Якщо ти сильний президент всередині країні, тебе обов’язково почують ззовні.
— Ви нещодавно сказали, що оголошення позаблоковості Україною — це є виграш Росії і програш НАТО. А в чому виграш України?
— Це є так само і програшем України. Це звуження маневру. Ідея щодо членства в НАТО належить не Ющенку, вона належить Кучмі (а точніше — Євгенові Марчуку). На початку 2000-х рр. був прийнятий Закон «Про основи національної безпеки і оборони України». Тоді були складні умови для українського президента на міжнародній арені — касетний скандал, вбивство Гонгадзе. В таких умовах Кучма приймає цікаве стратегічне рішення — він оголошує про те, що Україна рухається в НАТО. Цим самим він розширює для себе поле маневру. Він каже російським партнерам, що ми будемо вести з вами розмову про безпековий простір, але у вас тільки ОДКБ, куди ми не готові вступати. Нас більше цікавить західний альянс — НАТО. Ми не кажемо, що туди вступимо, але це наша мета...
— Це стратегічне рішення було прийняте ще в 90-ті рр., причому в цьому напрямку було зроблено чимало.
— Я почав свою діяльність на посаді міністра економіки АР Крим у 2001 році, тому я не пригадую 90-ті роки. В 90-ті я ще вчився в університеті та займався юридичною фірмою. Я пам’ятаю, що було з 2000-х рр.
Що сталося в результаті? В першу чергу, провладна Партія регіонів задовольнила не свій електорат. Якщо хтось думає, що в своїй основі електорат ПР щиро переживав за НАТО, то він дуже помиляється. Про НАТО серед електорату ПР думають можливо 5% і то десь так у десятому рідку. Людей турбують зовсім інші речі. Цей крок був зроблений заради задоволення інтересів Російської Федерації. Я щиро вітаю Росію і міністра закордонних справ РФ Сергія Лаврова, які вперше після розпаду Радянського Союзу отримали юридичне закріплення статусу нерозширення НАТО. Завдяки сусідній державі — Україні, вони зупинили розширення альянсу. Це повний абсурд.
Я взагалі не знаю, що таке позаблоковий статус. Блоки були під час холодної війни. Нажаль, це совєтське минуле поступово перейшло на нашу дійсність, тому що українські політичні лідери виховані при Радянському Союзі. Вони лише змінили костюми, автомобілі. Раніше це були чорні «Волги», сьогодні це чорні «Мерседеси». Раніше це були костюми фабрики «Більшовицька», сьогодні це «Brioni», але суть залишилася та сама. Сьогодні, поки що триває ера пострадянська лідерів, які так і не зрозуміли, що Совєтского Союза вже немає, і що в сучасному світі треба боротися за своє право і за право своєї країни. Статус незалежності отримується не просто завдяки оголошенню Декларації про незалежність, підняттю державного прапору і співом державного гімну. Це — не сама незалежність, це атрибути незалежності. За незалежність треба боротися в економічному і політичному аспектах. Незалежність — це коли ти приймаєш рішення і не оглядаєшся по боках.
— Улітку цього року ви були гостем «Дня». Після змістовної бесіди в редакції, у нас вийшов матеріал під заголовком: «Чим зарядити суспільство? Арсеній Яценюк: «Я думаю...». Придумали?
— Громадянина можна зарядити тільки його особистим успіхом. Кожна людина в Україні повинна усвідомити, що його успіх — це успіх країни і навпаки. Це і є формула успіху.
