Аварійний політ гравіцапи
Спроби «побудувати Європу в Україні» здійснювали неодноразово, але останнім часом вони набули характеру мало не національної ідеї. За радянських часів вони переслідували суто технічні цілі та закінчувалися то винаходом найбільших у світі мікрокалькуляторів, то перетворенням «ФIАТ 600»на горбатий «Запорожець». Часи змінюються, але українське суспільство змінюється мало. Спотворена ментальність, яку ми отримали в спадщину від радянського рабства, досі визначає поведінку як еліти, так і значної частини суспільства.
Подібна ситуація зустрічалася ще в біблійні часи, коли Мойсей вивів євреїв із єгипетського полону. Але варто було пророку відлучитися на розмову з Богом, як у суспільстві, яке залишилося без поводиря, виник культ «золотого тельця» в одних і бажання повернутися до «єгипетської ковбаси за 2,20» в інших.
На щастя та історія закінчилася благополучно, і Мойсей, отримавши скрижалі, повернувся до свого народу й, озброївши його ідеологією, допоміг йому пройти нелегкий шлях і знайти Землю Обітовану.
За п’ятнадцять років незалежності українці так і не побачили свого Мойсея.
Отоді-то й виповзла на світло ідея горезвісної політреформи, що, на думку її творців, дозволяла б нам перестрибнути через кілька історичних сходинок і наблизитись до заповітного «золотого мільярда». Але і цього разу все сталося згідно з крилатою фразою російського посла Віктора Черномирдіна: «Хотіли, як краще, а вийшло, як завжди».
Про те, що «з такими змінами, такими процедурами на країну чекає складне майбутнє», Президент Віктор Ющенко говорив ще в січні, коли сталася перша політична «аварія» — відставка Кабінету Міністрів. А після минулих парламентських виборів політичні сили, які пройшли в парламент, знову стали заручниками цього «інституційного каліки», як охарактеризував політреформу політолог Вадим Карасьов.
Здавалося б, що простіше: голос народу — голос Божий, а отже, згідно з європейською практикою, переможцю надається право формувати весь уряд. Але українські політичні ноу-хау дозволяють так ускладнити процес, що сприяють створенню передумов для виникнення дедалі нових «політичних аварій». Їхній докладний аналіз провів у квітні Iнститут національної стратегії України, керований Станіславом Бєлковським. Зокрема серед таких «аварій» експерти на «круглому столі» називали можливий розпуск парламенту та спробу імпічменту Президента.
Якщо дотримуватися класичних демократичних процедур, то в нашому випадку жереб формувати уряд випав Партії регіонів. I тільки якщо з якихось причин цього не відбувається, відповідне право переходить до наступного номера в рейтингу переможців. Але в нашій країні виграти джек-пот — ще не означає обов’язково отримати гроші. Оскільки принцип розподілу влади в нас більше нагадує горезвісну «систему стримувань і противаг». Складається враження, що творці цієї політичної конструкції діяли за принципом «усім сестрам по сережкам», абсолютно не замислюючись над тим, до яких конфліктів це може призвести.
Залишаючи, наприклад, за президентом право призначення силових міністрів і міністра закордонних справ, політреформа забирає в майбутнього прем’єра дуже важливі важелі для вирішення внутрішньополітичних і зовнішньополітичних завдань, роблячи його, по суті, лише сильним завгоспом. I обмежуючи таким чином його права та можливості для виконання тих же передвиборних обіцянок.
Стійкість такої конструкції залежатиме лише від особистості прем’єра. У випадку з «солдатом партії» Юрієм Єхануровим варіант завгоспа спрацьовує на всі сто. I навіть передбачуваний прем’єр Тимошенко може цілком працювати в таких умовах. Оскільки інтереси цього прем’єра знаходяться в областях, далеких як від зовнішньої, так і внутрішньої політики. I якщо дозволити Юлії Володимирівні безперешкодно займатися своєю улюбленою справою — такою, наприклад, як перекриття грошового кисню олігархам, — то Президенту, щоб бути впевненим у її лояльності, не залишається нічого іншого, як займатися їх відтворенням. Найважче доведеться в цьому випадку Віктору Януковичу, який відзначився черговою присягою в Красноярську й обіцяв своєму виборцю «повний ЄЕП».
Хоч як би хто ставився до перерахованих особистостей, але той нюанс, що особистісна складова продовжує відігравати значну роль у політичному житті, зовсім не наближає нас до демократій європейського зразка. Це особливо помітне за неабияк набридлим коаліційним шоу. У країнах, які визначають себе як парламентські демократії, сила-переможець формує коаліційний уряд на базі політичної угоди. I якщо не встигає вчасно створити уряд, президент розпускає парламент. Відносна легкість, із якою це досягається, відбувається завдяки тому, що заявлене відповідає дійсному.
Українська політреформа, заявляючи про себе як парламентсько-президентська, насправді є напівпрезидентською за своєю суттю. I тому не дає в руки творців коаліції такого важливого інструмента для досягнення компромісу, як посади силових міністрів. Саме тому посада прем’єра стає єдиним призом, і «за нього варто боротися».
Ще одним моментом цього політичного абсурду є положення про те, що Президент на минулих виборах не міг заявити про себе як про політичного лідера партії, біля витоків створення якої він перебував. Усі зусилля НСНУ зробити його знаменом виборчої кампанії зазнавали різкої критики як із боку учасників передвиборних перегонів, так і в ЗМI. Українська «політична думка» вирувала від обурення при одній лише згадці про це. На передньому краї цієї боротьби, як завжди, були представники першої п’ятірки БЮТ, запевняючи Президента в тому, що справжній лідер нації повинен залишатися над сутичкою.
Але варто було переговорам про коаліцію зайти в глухий кут, як ті самі особи звернулися вже з новим закликом до Президента, риторика якого була прямо протилежною. Тепер вони просять Віктора Ющенка навести лад у лавах своєї політичної сили для прискорення коаліційного процесу.
Усе вищесказане дозволяє зробити невтішний висновок про те, що важко домовитися про принципи там, де присутні лише інтереси. I документи, спішно підписані в грудні 2004 року, не змогли породити нічого, крім непорозуміння. I те, що ми називаємо парламентсько-президентською республікою, швидше за все, нагадує якусь управлінську гравіцапу, яка несе нас від однієї політичної аварії до іншої.
Звісна річ, політреформу треба змінювати та вдосконалювати, але творцям гравіцап не зайво буде нагадати про те, що всі велосипеди в цій сфері вже винайдені. I поки вони цього не зрозуміють, хтось інший вироблятиме «Мерседеси» й «Тойоти», а ми будемо приречені на виробництво «Таврій», «Запорожців» і всього того, чим так радує око численне сімейство гравіцап.
