Блиск і злидні опозиції «Його Президентської Величності»

Екс-прем’єр Павло Лазаренко, президент потужної корпорації «Єдині енергетичні системи України» Юлія Тимошенко, екс-міністр юстиції Сергій Головатий, президент концерну «Денді» Михайло Бродський, колишні мери Києва й Одеси Леонід Косаківський і Едуард Гурвіц — на сьогоднішній день саме вони виявилися головними або принаймні найвідомішими в Україні опозиціонерами.

Така, м’яко кажучи, дивна опозиція набагато більшою мірою, ніж невтішна статистика, соціологічні зведення та масові акції протесту вчителів і шахтарів, свідчить про те, що в країні склалася абсолютно ненормальна ситуація. Річ навіть не в тім, що всі названі громадяни — люди солідні й добре забезпечені, дуже мало схожі на образ тих «прийдешніх гунів» — бунтарів, що крокують «шляхами Каїна» і оспівані всіма поетами «срібного століття» від Брюсова та Блока до Маяковського й Асєєва.

Справжній парадокс полягає в тому, що всі нинішні «ультраопозиціонери» ще вчора були невід’ємною частиною тієї самої влади, яку нині вони піддають спопеляючій анафемі. Їх підтримувала ця влада, й вони самі підтримували її, служили їй беззавітно віддано, як герой «Конституційного Договору» С.Головатий, клялися у вірності «батькові-Президенту», як П.Лазаренко, втримували завдяки їй свій «шматок» владного пирога, як Е.Гурвіц і Л.Косаківський, створювали свої «імперії» завдяки близькості до влади, як Ю.Тимошенко і (меншою мірою) М.Бродський. Було б дуже наївно намагатися пояснити їхню нинішню опозиційність «раптовим прозрінням». Просто на якихось етапах кулуарних інтриг, які в Україні відіграють роль «великої політики», наші герої виявилися такими, яких «викинули з-під килима». Той факт, що представники груп, які перемогли в президентському оточенні, не вдовольнившись цим «викидом», доклали зусиль, щоб «дотиснути» повалених суперників, перетворивши їх таким чином на дієвих опозиціонерів і ледь не національних героїв, свідчить про страх переможців і про слабкість режиму.

Таке протиприродне становище ставить перед українським суспільством проблему політичної опозиції. Наявність опозиції, котра має реальні альтернативні програми розвитку держави та суспільства, є одним із ключових показників здоров’я соціальної системи. Навіть дуже поверховий аналіз свідчить про те, що в нашому суспільстві опозиція деформована й «перекошена». Чудово вже те, що переважна більшість партій і блоків, які брали участь у парламентських виборах, тією чи іншою мірою декларували свою «опозиційність» нинішній владі. «Опозиціонерів» виявилося так багато, що виборці вважали за краще орієнтуватися не на партійні декларації, а на реакцію влади. Цькування офіціозними ЗМІ «Громади» допомогло цій партії подолати 4%-й бар’єр, арешт Бродського проторував йому дорогу до депутатського крісла. Однак і «опозиційність» таких політиків, як П.Лазаренко, М.Бродський і Ю.Тимошенко, і боротьба з ними влади, і реактивна реакція виборців, які віддали голоси «борцям з режимом» мають рефлексивний характер, що не передбачає наявності у сторін реальних конструктивних програм і контрпрограм.

Суворо кажучи, переважна більшість програмних документів складаються в нас за одним шаблоном — за принципом «за все добре» і, скажімо, програма «Громади» мало чим відрізняється від інших. За винятком, хіба що, першого положення «стратегії відродження та розвитку» передвиборного «Маніфесту»: «створення суспільства, яке реально забезпечить контроль за державним апаратом з боку суспільства» («Правда України», 1 січня 1998 р.). Відзначимо, що опис такого «суспільства» (яке прагне поставити держапарат під свій контроль, нехай навіть «від імені суспільства») більше підходить, наприклад, сицилійській мафії, аніж політичній партії демократичної держави. Малоймовірно, щоб «Громада» займалася самовикриттям у власному програмному документі. Скоріше, річ у тім, що «Маніфест» готувався партійними інтелектуалами «на швидку руку» і аж ніяк не призначався для ретельного вивчення ані критиками «Громади», ані потенційними союзниками, ані, тим більше, «широкою електоральною масою».

Очевидно, що абсолютно безглуздо визначати позицію тієї чи іншої партії за її програмними документами. Перейдемо до конкретної політичної практики. Заяви й виступи лідерів. Якщо виходити з них, то у нас практично всі — опозиціонери, і ніхто не любить уряд. Навіть НДП — от вже два роки неоголошена «партія влади», голосувати за яку закликав особисто Президент Леонід Кучма, а її виборчий список очолював прем’єр-міністр Валерій Пустовойтенко, котрий вимагав у місцевих властей «обов’язково» й «чітко» підтримувати НДП на виборах. Навіть ця партія днями (14 травня) зробила заяву, вимагаючи скасування указу Президента «Про деякі питання оподаткування ПДВ». Що й казати, минулі вибори наших партійців багато чому навчили, зокрема й принадам опозиційності. Президент, здається, навіть не образився (принаймні публічно). Напевно, тому, що добре знає — заяви звучать, а караван іде (в значенні — указ діє). Втім зрив НДП — поки що окремий випадок. Загалом парламентська фракція НДП залишається непорушним бастіоном виконавчої влади у законодавчому органі. Цікавішою є справа з Народним рухом України, котрий багато років тому вигадав «конструктивну опозиційність», що стала відтоді загальновживаною ідіомою з дещо іронічним відтінком. Принаймні категорична незгода НРУ з політикою Президента й уряду не примусила керівництво партії відкликати своїх представників — Богдана Бойка й Георгія Філіпчука з губернаторських постів у Тернопільській і Чернівецькій областях, а Юрія Костенка — з міністерського крісла.

Проблема опозиції має зараз два аспекти. По-перше, в масовій свідомості як активні опоненти нинішньої політики затвердилися партії лівого блоку — КПУ, Соц/СелПУ і (з низкою застережень) ПСПУ, а також (завдяки позиції контрольованих владою ЗМІ) — «Громада». Крім того, як зазначалося вище, — окремі політики, буквально «виліплені» на наших очах діями урядових чиновників. Другий аспект — як серед опозиціонерів, так і в партійно-політичному спектрі України загалом практично непомітним є праве крило. Йдеться про «правизну» не «національно-державницьку» (її так-сяк представляють «Національний фронт», соціал-націоналісти і той же НРУ), а про ставлення до ліберальних принципів вільного суспільства. На виборах ідеї лібералізму були представлені партією «Реформи та порядок» і, якоюсь мірою, Соціально-ліберальним об’єднанням. Обидві структури не спромоглися подолати 4%-й бар’єр. Зазначимо при цьому, що про «альтернативність» лідерів «РіП» і СЛОНа, Віктора Пинзеника («вічного віце-прем’єра з реформ») і радника Президента Володимира Гриньова припустимо говорити лише дуже умовно.

Реальна небезпека для України полягає в тому, що на виборах громадяни обирають із тих політичних структур, які є. І, таким чином, якщо до наступних виборів не станеться серйозних змін, їм знову доведеться вибирати між «друзями Президента Л.Кучми» та їхніми лівими конкурентами. А це досить похмура перспектива.

ВIД РЕДАКЦІЇ
Однак президентські вибори можуть стати каталізатором для появи опозиції іншого типу. Опозиції, для якої не стільки важливо, куди виходять вікна спальні першої леді, скільки відстоювання своєї ідеології життєдіяльності суспільства. Скажімо, запровадження приватної власності на землю в повному обсязі, включаючи купівлю-продаж, на противагу невиразній позиції нинішньої влади.