Чи буде закон законом?

26 березня 2007 року виповнився рік з того часу, коли українська держава повною мірою почала жити за новими інституційними правилами, заданими реформою влади. Однак відразу стало зрозуміло, що перехід до парламентсько-президентської республіки буде дуже непростим. Парламентські вибори стали не стільки точкою відліку для нового політичного календаря, скільки початком виснажливого протистояння всередині влади. Те, що нинішня модель державного управління виявилася розбалансованою, сьогодні стає все очевиднішим. Не менш очевидно й те, що «ціна питання» про забезпечення ефективного балансу влади — життєздатність самої держави. Моделюванням системи стримувань і противаг сьогодні стурбовані Президент і лідери фракцій, влада та опозиція. Проте на ділі «стримування» нерідко перетворюються на клінч, а «противаги» — на захоплення чужих повноважень. Можливо, річ не в нинішньому складі парламентської більшості й навіть не в чиїхось завищених владних амбіціях. Кожний зі сценаріїв оптимізації державного управління, що обговорюються, із самого початку приречений на провал доти, доки в трикутник Президент-парламент-прем’єр на рівних із ними правах не буде «вписана» ефективно діюча судова гілка влади. Адже з конституційного процесу вона, за суттю, була виключена, і тому не стала тим, чим повинна бути в демократичній, правовій державі — саме гілкою влади.

Часто її просто ігнорують, у гіршому випадку — намагаються примусити до прийняття відверто політичних рішень. Не зміг змінити ситуацію й Конституційний Суд, що нарешті запрацював після тривалої перерви. Його, схоже, ніскільки не потребують ті політики, які вважають, що вони мають право самі вирішувати чи відповідають Конституції певні закони й процедури. Проте у світлі сьогоднішнього дня це не дивно — переділ сфер політичного впливу супроводжується таким сплеском правового нігілізму з боку чиновників усіх, у тому числі найвищих, рівнів, якого не було навіть у «бурхливі 90-ті».

15 років тому реформування вітчизняної судової системи відповідно до демократичних стандартів було оголошено одним із визначальних чинників становлення України як незалежної держави. Тривала бездіяльність призвела до того, що сьогодні судову владу фактично треба створювати «з нуля». Із тієї ж «нульової відмітки» доводиться підіймати й суспільну довіру до судів.

Чому так сталося, куди, а головне — як рухатися далі? Відповіді на ці запитання намагалися знайти учасники круглого столу «Громадське суспільство в судовій реформі: автор чи спостерігач?», організованого суспільно-політичним об’єднанням «Український форум» і Громадською конституційною асамблеєю. Засідання круглого столу стало свого роду прецедентом: на ньому у відкритій дискусії зустрілися представники практично всіх судових інстанцій: Верховного Суду України, Конституційного Суду, Вищого Адміністративного cуду, а також Союзу юристів України, Генпрокуратури, приватних юридичних фірм і спеціалізованих наукових установ. Прецедентним можна назвати й сам характер обговорення — учасники круглого столу оцінювали стан і перспективи модернізації судової системи передусім з точки зору інтересів «простого громадянина». Що не перешкодило цим оцінкам залишатися високопрофесійними.

Як зазначив у своїй вступній промові голова «Українського форуму» Володимир Семиноженко, суспільство не розуміє, в якому напрямі розвивається судова реформа, оскільки єдності думок щодо цього немає в самих її організаторів. Дискусія, що розвернулася на круглому столі, власне, і була націлена на пошук загальних позицій.

Каменем спотикання стало питання про спеціалізації судів відповідно до проекту закону «Про судовий устрій», який подав на розгляд Верховної Ради Президент. На думку екс-голови Верховного Суду, члена ради «Українського форуму» Віталія Бойка, створення спеціалізованих судів дозволить людям отримувати кваліфіковані й швидкі рішення зі своїх позовів. Адже в цьому випадку кожний із судів — адміністративний, господарський та інші — буде мати всі три рівні, тобто зможе розглядати справи за суттю, а також винести рішення щодо апеляцій і касацій. До речі, схожа система судів існує у «зразковій» з точки зору судочинства Німеччині. Там є Федеральна судова палата, Федеральний адміністративний суд, Федеральний суд щодо трудових питань, Федеральний соціальний суд і Федеральна фінансова палата.

Дійсно, запропоновані нововведення відповідають завданню демократизації судової влади в Україні, що було відзначено й Венеціанською комісією. Насамперед, це стосується Вищого адміністративного суду, який покликаний захищати права, свободи та інтереси фізичних і юридичних осіб від свавілля органів влади. Система адміністративних судів веде свій початок із часів Французької революції й справедливо вважається одним із головних завоювань правової культури (пригадаємо хоча б судові розгляди «Містер Джонс проти Сполучених Штатів»). Особливість адміністративного судочинства полягає в тому, що з самого початку в «привілейованому» становищі тут знаходиться громадянин, а влада як відповідач вимушена доводити свою невинуватість. Для нас створення подібної системи повинно стати своєрідною «точкою невороття» до практики придушення громадянських свобод репресивною судовою машиною на службі в держави, підкреслював голова Вищого адміністративного cуду Олександр Пасенюк. Так, саме в Адміністративному суді людина може оскаржити законність його звільнення з роботи або, що сьогодні особливо актуально, подати позов на міськраду за немотивоване підвищення тарифів ЖКГ.

Вимагається новими реаліями й Вищий господарський cуд, адже ринкові відносини мають договірний характер, а значить — потрібна й спеціальна судова інстанція, яка вирішувала б суперечки між сторонами.

Разом із тим багато учасників круглого столу зійшлися на тому, що форсувати побудову вертикалей спеціалізованих судів поки недоцільно, так і фінансово не завжди під силу. Микола Сірий з Інституту держави й права вважає, що три рівні повинні мати тільки загальні суди, а спеціалізованим досить двох чи одного — для виконання інших функцій їх можна «підключити» до загальних судів.

Голова Верховного Суду Василь Онопенко також переконаний, що на даному етапі реформи потрібно провести спеціалізацію в рамках діючих місцевих (загальних) судів — так буде зручніше, насамперед, для самих громадян, які практично з будь-якого питання зможуть звернутися до одного й того ж суду за місцем проживання. Зрозуміло, що для цього кожний місцевий суд повинен мати відповідний штат профільних суддів, а також необхідне технічно оснащене приміщення — як з першим, так і з другим у наших рядових судів поки що серйозні проблеми.

Спеціалізація судів так, як передбачено законопроектом, отримала й куди вагоміші заперечення. Їх, зокрема, сформулював член Вищої ради юстиції Микола Мельник, указавши на те, що запропонована реформа створює нерозв’язну дихотомію — Вищий адміністративний cуд, за суттю, дублює Верховний суд. Обидва, наприклад, є вищою інстанцією в спростуванні результатів виборів. У зв’язку з цим виконавчий секретар «Українського форуму» Георгій Крючков зазначив, що перетворення, які відбуваються нині не повинні призвести до девальвації ролі Верховного Суду як вищого органу в системі судів загальної юрисдикції, оскільки це прямо суперечило б Конституції.

Предметом детального обговорення також стала проблема небезпечно низької ефективності судочинства. «Громадянин має право звернутися до суду першого рівня і в розумні терміни отримати рішення. У всьому світі апеляція — це виключення, а не правило. У нас же на першому рівні помилки допускаються неначе б то спеціально — щоб забезпечити роботою інші інстанції», — так змалював ситуацію професор Києво-Могилянської академії Володимир Сущенко. Зазначимо, що подібні «навмисні помилки» є вельми зручним мотивом для корупційних діянь. Щоб змінити ситуацію, що склалася, треба, передусім, посилити правила відбору суддів, і до професійних критеріїв додати моральні (щоправда, «протестувати» їх буде надто складно). Крім того, на думку Віталія Бойка, позитивно вплинути на кадрову політику в судах могло б введення обов’язкової спеціальної освіти для суддів і, можливо, підняття вікового цензу з 25 до 35 років. Загалом же, за «помилковий» вердикт суддя повинен нести матеріальну та адміністративну відповідальність, як це відбувається в багатьох країнах світу. Висловлювалися на круглому столі «Українського форуму» і радикальніші пропозиції — наприклад, про створення для фіксації порушень з боку судів першого рівня спеціального спостережливого органу. Однак питання про те, як же все-таки дотриматися «золотої середини» між незалежністю суддів і їхньою підзвітністю громадянам, залишається дискусійним.

Суміжною проблемою, яку на круглому столі порушив керівник суспільного об’єднання «Гора» Віктор Славов, є забезпечення гласності судочинства у відповідності до статті 129, п.7 Конституції. Сьогодні вищі судові інстанції фактично закриті для громадськості, а позивачі й відповідачі роками не можуть отримати «на руки» рішення суду, щоб подати апеляцію. Повсюдно порушується норма про записи судового процесу технічними засобами. Інформованості громадян могла б істотно посприяти всеукраїнська інтернет-база судових рішень, однак її формування триває вже кілька років і поки — безрезультатно.

Проте підняти авторитет українських судів не зможе жодна реформа, доки поважати судові рішення й виконувати Основний Закон не навчаться перші особи держави. Що, як не публічну зневагу до суду продемонстрували Президент — звільнивши Піскуна, Кабінет Міністрів — не пускаючи Тарасюка на засідання уряду, спікер Мороз — віддавши розпорядження публікувати закон про Кабінет Міністрів?.. Так, конкретна норма закону може бути як завгодно недосконала, а вердикт суду спірний, однак їхня зміна або оскарження повинні відбуватися виключно в правовому полі.

І, нарешті, усі учасники дискусії були одностайні в тому, що судова гілка влади повинна перестати бути «філією» законодавчої та виконавчої влади. При цьому йшлося не тільки про компрометуючий Конституційний і Верховний Суд рішення, продиктовані політичною кон’юнктурою й добре відомі кожному («третій термін Кучми» і «третій тур виборів»), але й про моменти «тонкіші», що свідчать про несамостійність, а значить — і потенційну залежність судової влади. Так, Державна судова адміністрація сьогодні входить у виконавчу гілку влади. Розмір заробітної плати голови й заступника голови Верховного і вищих спеціалізованих судів визначається окремим розпорядженням Кабінету Міністрів, у чому, крім усього іншого, проглядається механізм «непрямого підкупу» суддів. Фінансування судової влади забезпечується з бюджету тільки на 50% і не є пропорційним щодо двох інших гілок влади.

Незважаючи на гостру полеміку й «різновекторність» висловлених думок, учасникам круглого стола «Громадянське суспільство в судовій реформі: автор чи спостерігач?» вдалося знайти головні точки компромісу. Реформування судової системи повинно зрушитись з мертвої точки, бути зваженим і науково обґрунтованим, пройти поетапно. У свою чергу, судова влада повинна, нарешті, набути повноцінного, незалежного й «аполітичного» статусу. На думку експертів, це і є базові позиції. Далі потрібно розробляти конкретні механізми боротьби з корупцією в судовому середовищі, викорінювати спроби будь-якого втручання в діяльність судів. Пропозиції про те, як саме це можна зробити, викладені в рекомендаціях круглого столу, адресованих Президенту, голові Верховної Ради і прем’єр-міністру. Учасники круглого столу не мають ілюзій стосовно того, що влада «раптом» зробить проведення судової реформи завданням номер один. Разом із тим, як зазначили практично всі учасники дискусії, відкрите обговорення проблем, що нагромадилися, — це вже половина їхнього вирішення. А значить, громадянське суспільство стає, як мінімум, співавтором перетворень судової системи в Україні.