Чи потрібно Росії каятися за свою історію?

Історичні теми, що часто обговорюються на радіостанції «Эхо Москвы». Для нас це завжди хороша можливість оцінити дискусію російських інтелектуалів з приводу власного минулого. А з врахуванням непростих російсько-українських відносин і суперечливих сторінок в історії обох країн, це хороший привід для аналізу.

Звичайно, потрібно враховувати особливу аудиторію «Эхо Москвы», але результат дає надію. На запитання, винесене в заголовок, більшість відвідувачів сайту відповіли «Так» — 54,9%. Таких, хто вважає «Ні» проголосувало — 43,5%. І важко відповісти — 1,6%. На момент підготовки нашого матеріалу, проголосувало близько 6 тис. осіб.

Далеко не все було гладко в російській історії — трагічних подій багато. Особливо показовим є радянський період.

«Читаю «Большой Город». Вони іноді роблять журнал з сімома історіями нікому не відомих людей, які розповідають про своє життя. І ось кожного разу, коли я слухаю, дивлюся або читаю автобіографії тих, кому зараз за вісімдесят — мене кожного разу вражає, — пише у себе на сторінці у Фейсбук російський журналіст Аркадій Бабченко. — Та що ж за країна така. Чому? Як так вийшло? Як вийшло, що владу в Росії захопили людожери? Як так вийшло, що ці людожери майже сто років управляють країною? Чому досі вони у владі? Чому ми їм дозволяємо садити нас, вбивати нас, давити нас, душити нас. Революція, руїна, репресії, заслання, голод, війна, знову голод, табори, НКВС, картки, антисемітизм, відмова в роботі, дисиденти, Угорщина, Чехословаччина, Афган, дев’яносто перший, дев’яносто третій, бандити, Перша Чечня, Друга Чечня, Путін, знову НКВС, знову дисиденти, знову в’язниці, знову табори, Гундяєв, фашизм, православний фашизм...»

Кожна людина по-своєму розуміє і оцінює історію з наявних фактів. Покаяння — одна з можливостей, що дозволяє визнати свої помилки. А їх в російській і українській історії чимало. Чи готові ми до цього?

КОМЕНТАРІ

«ПОКАЯННЯ ЗА ТЕ, ЩО НАШЕ КОЛЕКТИВНЕ НЕСВІДОМЕ ПОСТІЙНО ВІДТВОРЮЄ МОНСТРІВ, ЩЕ ПОПЕРЕДУ»

Валерій БАЛАЯН, кінорежисер, сценарист, член Спілки кінематографістів РФ і України, член Спілки журналістів Росії:

— Я вважаю, що для того, щоб відповісти на запитання про покаяння за свою історію, треба, як мінімум, її написати. Спочатку нову і особливо, новітню.

Почати з Леніна — чи ворог він Росії і німецький шпигун, що працює на ворога у воюючій країні, а, отже, державний зрадник?

Хто такі більшовики і як треба розцінювати здійснений ними державний насильницький переворот після того, як їх не влаштували результати виборів до Установчих зборів?

Як розцінювати окупацію України, а потім і кавказьких країн Росією?

Чи можна застосувати термін геноцид до власного народу в результаті правління Сталіна і його банди?

Як ставитись до генерала Власова — він герой Росії або зрадник СРСР?

Загалом, таких запитань дуже багато, і відповіді на них не даються. Навпаки, останнім часом активізуються зусилля знищити навіть ті маленькі завоювання у царині історичних знань, які принесла перебудова. Зараз знову переглянуто фігуру Сталіна (як правий був у фільмі «ПОКАЯННЯ» Тенгіз Абуладзе!), він тепер знову «ефективний менеджер».

Усе це говорить про те, що жодних уроків російської історії досі не зрозуміли, не відрефлексували, не засвоїли. А, отже, малоосвічені російські правителі й далі діятимуть так, як ніби жодної історії до них не було. Підтверджуючи тим самим тезу Бернарда Шоу про те, що «єдиний урок історії полягає в тому, що з неї не виносять жодних уроків».

Мені здається, каятися за власну історію не варто. Як написав Пушкін Чаадаєву — «вона така, яку нам Бог її дав». А ось розуміння того, що в ХХ столітті, та й нині, багато в ній відбувалося і відбувається від нашої власної співучасті у злі, нашого непереможного егоїзму і нашої скрушної байдужості — воно ще попереду.

Як і покаяння за те, що наше колективне несвідоме постійно відтворює монстрів і чудовиськ, які жахають всю решту світу. І неважливо, яке земне ім’я за життя вони носять — від Сталіна до Путіна.

«ІСТОРІЮ ПОТРІБНО ЗНАТИ І НЕ ПОВТОРЮВАТИ ПОМИЛОК»

Віктор МИРОНЕНКО, провідний науковий співробітник Інституту Європи РАН, історик:

— Я вважаю, що в історії не потрібно нікому каятися і нею не потрібно пишатися. Історію потрібно просто знати і намагатися не повторювати помилок, яких припустилися. Я завжди вважав, що відповідальність і провина — це дуже індивідуальні поняття. Грішна, праведна, винна, невинна — конкретна людина. А зводити провину в поняття «провина народу» або «провина партії», або «провина країни» — як на мене, це глибоко помилковий шлях. Як на мене, провину ні в якому разі не треба переносити на народи або країни.

А що стосується провини всього народу — це дуже небезпечний шлях. Це дуже складна тема, але я не визнаю, як поняття «колективної провини». Вина завжди персональна й індивідуальна. А говорити, що винен народ або партія — це, з одного боку, відходити від індивідуальної відповідальності, а з другого — породжувати нові неприємності.

Я дуже визнаю покаяння. Визнавати свої помилки і розкаюватися в них — це хороша риса людини. Але я не визнаю перенесення покаяння на народ. Це вже політика і, на моє глибоке переконання, дуже погана. Як можна каятися всьому народові? Народ не володіє рисами індивідуума — поняттями провини, сумління, гріха тощо. Кожна людина сама має розкаятися. От як можна вимагати від нас покаяння: покайтеся за те, що робив Сталін? Яке маю відношення я або хтось інший, хто був членом Комуністичній партії Радянського Союзу 1989 року до того, що творив Сталін 1936 або 1937 років? Я можу вийти з цієї партії, тому що вважаю, що те, що він робив, було неправильне. Але я не визнаю колективного покаяння.

«РАДЯНСЬКА ВЛАДА СКОЮВАЛА ЗЛОЧИНИ, І ЦЕ ТРЕБА ВИЗНАТИ»

Ігор ЧУБАЙС, доктор філософських наук, директор Центру з вивчення Росії, Москва:

— Це досить складне питання. Я вважаю, що влада в Радянській державі скоїла безліч злочинів. І поки ми загальнонародно це не визнаємо, ми не зможемо нормально рухатися вперед, не зможемо бути визнані іншими народами, не зможемо мати нормальних відносин з іншими країнами. Мені близька формула Адама Міхніка, який сказав, що патріотизм визначається ступенем сорому, який людина відчуває за злочини, скоєні від імені її народу. Радянська влада скоювала злочини, і це треба визнати.

Треба визнати, що були допущені грубі помилки. 1968 року було окуповано Чехословаччину. Проте я несу за це відповідальність, і я вийшов протестувати з чехословацьким прапором. Ступінь відповідальності у різних людей різний, але те, що в принципі ці дії є злочинними — це треба юридично визнати. До речі, пізніше були і заяви президента Єльцина, але у нас немає ніякої спадкоємності влади, і кожен має свою позицію.

«ОСКІЛЬКИ МИ ВЖЕ ВИЗНАЧИЛИ НИНІШНЮ РОСІЮ ЯК ІМПЕРІЮ, ВІДПОВІДЬ НЕГАТИВНА»

Олексій ПАНИЧ, доктор філософських наук, професор Донецького національного технічного університету:

— Не можу однозначно відповісти на зазначене питання, оскільки, на мою думку, питання двічі неправильно поставлене. По-перше, що означає «каятися за свою історію»? Жоден народ у світі не кається за свою історію en gros. Каяться за окремі вчинки й історичні ситуації (епізоди), гідні покаяння. По-друге, що означає «чи потрібно Росії каятися»? Який суб’єкт дії при цьому мається на увазі? Росіяни, тобто нація? Або влада, тобто держава? У другому випадку безглуздо говорити «потрібно», оскільки покаяння тут буде нерозривно пов’язане із засудженням свого імперського минулого саме як імперії, що неможливо, поки Росія залишається імперією. Та й, зрештою, нова спроба негайного переходу до третього етапу демонтажу цієї імперії (після 1917-18 і 1991-го) саме зараз обернулася б безпрецедентною гуманітарною катастрофою (тут не можу не погодитися з Путіним зразка 1999 року, часів його першого кандидатства в президенти). У першому ж випадку потрібно спершу розібратися, чи дійсно росіяни є нацією, тобто співтовариством людей, які мають спільну політичну волю і які контролюють апарат її реалізації (тобто державу). Оскільки ми вже визначили нинішню Росію як імперію, відповідь негативна. Тобто, не можуть навіть за окремі минулі історичні епізоди сьогодні каятися ні російська держава, ні росіяни як єдине національне ціле. Якісь сумлінні представники російської інтелігенції, звичайно, каятися можуть і, мабуть, будуть, причому — за традицією — за весь народ і державу заразом; але ці представники, при всій до них повазі, — все-таки не Росія.