Декларація й реалізація
Так історично склалося, що Декларація про державний суверенітет потрапила, можна сказати, у тінь Акта проголошення незалежності України, день ухвалення якого, власне, і став відліком існування новітньої української держави. Разом із тим, якщо поглянути на зміст обох документів, стає очевидною їхня пов’язаність і наступність, а отже, рівнозначність щодо ствердження української держави. Справді, гранична лаконічність Акта стала можливою саме завдяки наявності Декларації, в якій роком раніше було ґрунтовно викладено положення про державний суверенітет. Це дало змогу орієнтувати Акт не лише на тисячолітню традицію державотворення в Україні (ця теза, між іншим, заперечувала хибне положення радянської історіографії, за яким українська державність вела свій відлік від УРСР) чи на передбачене Статутом ООН право націй на самовизначення, але й на документ, який гарантував забезпечення цього права стосовно України.
Текст Декларації, що складався з преамбули та десяти розділів, безумовно, суперечив чинній тоді конституції УРСР. Одним із найбільших досягнень було те, що Україна проголошувалась «суверенною національною державою» — отже, де-факто державою українською — дарма, що зміст цього поняття був дещо заплутаний через наявність паралельних термінів «український народ» та «українська нація», обсяг яких не було узгоджено достатньою мірою. Трактуючи «український народ» у суто політичному сенсі («громадяни республіки всіх національностей») і визнаючи в його особі «єдине джерело державної влади в Республіці», Декларація в той же час впроваджувала (політичне? етнічне?) поняття «українська нація», що здійснює своє невід’ємне право на самовизначення і власне тим обѓрунтовує існування України як суверенної національної держави (див. розділи І та ІІ). Особливо ця неузгодженість впадала в око в розділі «Культурний розвиток», де термін «українська нація» було вжито, здається, в політичному сенсі, а термін «український народ» — в етнічному. Але, в цілому, йшлося про українську спільноту й українську державу, проголошення суверенності яких становило вагомий крок на шляху до цілковитої незалежності.
У найширшому сенсі державний суверенітет визначався як «верховенство, самостійність, повнота й неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах» та конкретизувався в десяти розділах щодо різноманітних сфер (державна влада, громадянство, територіальне верховенство, економічна й культурна самостійність, міжнародні відносини тощо). Серед основних положень Декларації слід згадати демократичні принципи влади (поділ на законодавчу, виконавчу та судову гілки); верховенство законів республіки на її території (при визнанні пріоритету норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права); впровадження поняття про громадянство України; ствердження виняткового права народу України на володіння, користування та розпорядження національним багатством; ствердження суб’єктності України на міжнародній арені, що дає їй змогу здійснювати безпосередні зносини з іншими державами та виступати рівноправним учасником міжнародного спілкування. Загалом, в Декларації було визначено найбільш принципові позиції, які орієнтували на створення самостійної, правової держави, на розвиток демократії, всебічне забезпечення прав і свобод людини.
Прийняттю документа саме в такій, поступовій, формі сприяла низка обставин — зокрема, «парад суверенітетів» у ряді республік (у тому числі й Росії — 12 червня 1990 року) та широкомасштабний робітничий страйк, що розпочався в липні. Утім, ключовим моментом, мабуть, стало те, що демократичним силам вдалося втягнути комуністичну більшість у дискусію і внести до порядку денного такі питання (приміром, демократизація суспільства, економічний та політичний суверенітет, національно-культурне відродження), ігнорування яких виставляло б комуністів ретроградами та противниками демократичних цінностей. Зрештою, з точки зору комуністів, такий документ був потрібен для підписання оновленого союзного договору, виходячи з чого ЦК КПУ сам підготував та виніс на розгляд парламенту (травень) свій проект Декларації (який, втім, радше фіксував залежний статус України й прив’язував її до Радянського Союзу, аніж стверджував її суверенність). Проголосувати цей документ без обговорень і закрити таким чином небезпечну для режиму тему, одначе, не вдалося; опозиція запропонувала шість альтернативних проектів Декларації, які довелось обговорювати на сесії. З огляду на те, що засідання ВР транслювалися в прямому ефірі, пропозиції Народної Ради (так називала себе демократична меншість на противагу провладній Групі 239) дістали широкої підтримки в суспільстві. «Поступово, — відзначає у спогадах один із учасників комісії з підготовки документу А. Ткачук, — навіть ті, хто ні сном ні духом не думав про жоден суверенітет, але хотів якихось змін або не хотів виглядати повним невігласом на фоні молодих демократів, включалися в обговорення, а відтак творення нового тексту вже справжньої, а не бутафорської Декларації». У результаті з підсумкового тексту було вилучено будь-які згадки про ймовірний Союз, за винятком досить туманної з юридичної точки зору фрази (яку за бажання можна було б трактувати у геть різний спосіб), що «Принципи Декларації про суверенітет України використовуються для укладання союзного договору». У підсумку з 385 присутніх на засіданні депутатів 355 проголосували «за», 4 «проти», 26 не проголосували (невдовзі 18 з них попрохали секретаріат зарахувати їхні голоси «за»).
На жаль, прийняти документ — іще не означає впровадити його принципи та засади. Оцінюючи сьогодні забезпечення записаних у Декларації про державний суверенітет тез, маємо визнати, що більшість із них і досі не реалізовані повною мірою або не реалізовані взагалі. Мабуть, найперше слід говорити про сам принцип народовладдя, який, проголошуючи носієм суверенітету народ, потребує конкретних заходів у низці сфер: політичній, економічній, культурній, військовій, екологічній тощо. Утім, обмеження суверенітету виступає найочевиднішим у сфері міжнародних відносин, яка справляє вплив на всі інші сфери. Звісно, Україна й раніше не могла похвалитися цілковитою самостійністю, але тепер її політична залежність від РФ (аж до спроб узгодження зовнішньополітичного курсу в стосунку до третіх країн) стає дедалі відчутнішою. Ясна річ, в ідеалі деякі пропозиції Росії (як-от ідея представляти інтереси України у «великій вісімці») мали б бути цікавими, але усвідомлення того, що на практиці таке «заступництво» може спричинити втрату повноцінної суб’єктності у зовнішніх зносинах (коли питання, що стосуються України, вирішуватимуться без її участі), змушує утриматися від беззастережної згоди. Посилення залежності простежується і в гуманітарній сфері, зокрема, в поновному прийнятті російської візії минулого, російських оцінок тощо.
КОМЕНТАРІ
«ЗА СЦЕНАРІЄМ «БАНАНОВОЇ РЕСПУБЛІКИ»
Дмитро ТКАЧ, історик, журналіст, Дніпропетровськ:
— Згідно з класифікацією, державний суверенітет може бути повним, формальним та обмеженим. Говорячи про сучасну Україну, ми маємо визнати, що держаний суверенітет сьогодні є формальним. З юридичної точки зору, є офіційний документ — Декларація про державний суверенітет. Він дозволяє здійснювати управління державою, враховуючи власні інтереси та цілі. Однак фактичний стан справ яскраво демонструє протилежну ситуацію. Українська політична еліта напряму залежна від впливу сусідніх держав, які нав’язують свою волю і свої правила гри у двосторонніх відносинах. Така ситуація є небезпечною, оскільки вже зараз простежується чіткий вектор на подальше обмеження державного суверенітету. В історії відомі факти примусового та добровільного обмеження. Примусове відбувається в державах, які програли у військових діях і виконують волю переможців. Добровільне означає здачу певних політичних, економічних, культурних позицій в бік більш сильної держави, заради досягнення поставленої цілі. Такі приклади можна знайти тільки серед країн «третього світу».
На жаль, Україна сьогодні йде за сценарієм типової «бананової республіки», в якій найвищі державні посадовці готові йти на здачу певних стратегічних об’єктів та національних цінностей більш сильній стороні з метою збереження власної влади. Іншими словами, Україна перетворюється на васальну державу, якій гарантується право існування, однак обмежується свобода дій в політичній, економічній та культурній площині. Таку ситуацію можна порівняти зі здоровою, але ослабленою людиною, яку спеціально садять в інвалідне крісло. Замість фізичних вправ і укріплення організму вона продовжує слабнути, оскільки м’язи, які не отримують навантаження, поступово атрофуються. Така людина через декілька років просто не зможе встати й побігти, оскільки її тіло буде існувати лише формально.
«ПОТРІБНІ ЗУСИЛЛЯ СУСПІЛЬСТВА»
Ігор ПЕТРІЙ, кандидат історичних наук, молодший науковий співробітник Львівського національного університету ім. І. Франка:
— Беручи до уваги сучасний стан речей та події останніх 20 років, доводиться визнати, що для забезпечення реального суверенітету України необхідно провести ще багато роботи. Якщо порівняти заходи, які здійснюються для зміцнення суверенітету в Україні та інших країнах Східної Європи, у тому числі у країнах Балтії, які також «родом із СРСР», — порівняння, скоріше за все, буде не на користь України. І хоча песимістичні прогнози про можливість втрати Україною суверенітету навряд чи мають під собою достатньо підстав, інформації для роздумів є достатньо.
Хоч якою була б українська політична еліта і хто б не обіймав найвищі державні посади, для виконання поставлених завдань доведеться провести титанічну роботу майже на всіх фронтах. Навряд чи можна вести мову про економічну незалежність країни за умов гострої залежності від імпорту, нерозвинутого внутрішнього ринку та міжнародних економічних умов, вигода яких для України є сумнівною. Навіть якщо відкинути Марксів постулат про первинність економіки — то й ситуація з культурним суверенітетом далеко не найкраща. На сьогодні мусимо констатувати плачевний стан українського кіновиробництва, книгодрукування та телевізійної індустрії на фоні виразного демпінгу з боку іноземних виробників.
У короткостроковій перспективі ця ситуація не матиме фатальних наслідків для державного суверенітету, але безумовно, її слід чим скоріше виправити, що буде дуже непросто — адже для цього доведеться ламати закостенілу систему. А для цього потрібна не лише добра воля представників влади, а й зусилля суспільства, яке, на жаль, — знаходиться лише на початку шляху перетворення у громадянське.
«ЦЕ БУВ СМІЛИВИЙ ДОКУМЕНТ...»
Леонід КРАВЧУК, перший президент України:
— Декларація про державний суверенітет України — це був перший державно-політичний документ, який на рівні тогочасної соціалістичної України проголошував суверенітет як державницький курс народу України. До цього суспільство готувалося: Гельсінська спілка, Народний Рух вже декларували ідеї суверенітету та незалежності. Проте на рівні держави подібних актів сформульовано не було. Уперше в історії соціалістичної України були сформульовані засади державного суверенітету на рівні державної влади.
Це був сміливий документ, з визначеними напрямками внутрішньої та зовнішньої політики, принципами державотворення та взаємин із союзними державами. За мірками того часу це був серйозний і глибокий документ. Він формувався всіма силами парламенту: комуністами, націонал-патріотами. Усі вже були підготовлені, тому суперечностей чи конфліктів практично не виникало. Декларацію було прийнято переважною конституційною більшістю, вона стала відображенням тогочасних уявлень про державу, суверенітет та ті події, які мали місце в союзній державі.
Декларація була історично необхідна, бо це був перший крок до проголошення незалежності. На фоні ейфорії та романтики це була ідея, в яку вірив народ та тогочасна еліта. Але чи збулися ідеї, завдання та поставлені тоді формулювання в декларації? Не збулися. За цей час, на жаль, політична еліта східної та південної України будувала собі свою Україну, готуючи для цього свій електорат. Потім, активно його експлуатуючи, здобувала собі владу, часто-густо не на справжніх державницьких ідеях, а на примітивно-кланових та корпоративних. Натомість західноукраїнська політична еліта будувала свою Україну і свій електорат. Таким чином вже з самого початку була запланована траншея між сходом і заходом. Що стосується центру — його окупували, порвали, перебираючи його на свій бік. Я маю на увазі еліту, і у Верховній Раді, і поза нею.
Якщо Верховна Рада, коли приймалася Декларація, була епіцентром політичних подій, де шляхом демократичних процедур вирішувалися державотворчі, економічні, політичні, міжнародні питання, то сьогодні, на жаль, парламент став плацдармом ринку, де все продається та купується. Верховна Рада сьогодні могла б написати кращий за змістом текст Декларації, але хто в нього зараз повірить?! Депутати навіть ще під час написання вже не вірять в документ (наприклад, Податковий кодекс), тому що вони часто не кваліфіковані та примітивні — кнопкодави та ті, хто махає руками. А ми вірили в Декларацію, бо то був час віри, була інша політична еліта.
Вони забули про Україну, думають лише про владу та гроші. Їх, наприклад, не турбує енергетична безпека України. Росія вже заявляє, що наша газотранспортна система не є принципово-важливою. Ми замість того, щоб шукати нові технології, бігаємо навколо і думаємо, як ще нижче прогнутися. Загальновідомо, що сланцевий газ (запаси якого виявлено в шельфі Чорного моря) та газ-метан — це порятунок для України. Енергетична безпека є безпекою незалежності. У нас сьогодні незалежною є лише одна людина — Президент. Усі інші залежні — від грошей, влади, Президента, корупції, правоохоронних органів... Зараз йдуть процеси, які не кореспондуються із високими ідеалами, сформульованими в Декларації про державний суверенітет. Звичайно, така політична еліта не може говорити, що вона забезпечила виконання Декларації, Конституції 1996 року та сьогоднішніх вимог народу.
Теперішня картина не є втішною, але вона не безвихідна. Ми можемо повернути події в позитивне річище. Для цього потрібна воля та сила. І це в наш специфічний час може зробити тільки Президент України. Незважаючи на будь-які відмовки про нестачу повноважень, — коли він захотів сформувати владу і контролювати її, він не дивився на повноваження. Коли Президент захоче повернути Україну до цивілізаційного розвитку, до створення реальної безпеки, він це зможе зробити.
Ми маємо двадцять років Декларації, скоро буде двадцять років незалежності. Скільки можна плакати, як Ярославна, що чогось постійно бракує — повноважень, Конституції... Замість того, щоб шукати шляхи вирішення проблем, шукають відмовки. Край плачу, страху, залежності, політичної корупції, фальші, непристойності. Слухаєш в політичних шоу наших лідерів і розумієш: їм не можна вірити. Не соромляться публічно ставити свої приватні та корпоративні інтереси над державними. Хіба ж Декларація це проголошувала? Хіба ж ми в Біловезькій пущі приймали рішення для того, щоб це неподобство існувало сьогодні в Україні?!
Якась така легковажність, непрофесіоналізм, політичний абсурд. Продажних депутатів потрібно поставити на місце. Народ має знати більше: має знати, хто в Стокгольмському суді продав інтереси України. Не можна жити, знаючи, що хтось десь щось робить, але не знати конкретно. Таємниця? Яка, в біса, таємниця? Хіба може бути таємницею, що Україна має віддати 5,4 мільярда доларів якійсь приватній фірмі?! За мій рахунок як громадянина будуть віддавати, а я буду в таємницях жити? Є межа цинізму? Я вірю, що врешті-решт Президент має встати на весь зріст і сказати, що потрібно розпочинати боротьбу за справжню незалежність.
«От давайте, — кажуть, — повернемося до Конституції Кучми!» Та Кучма правив за тієї Конституції дев’ять років, а потім прийшов до Верховної Ради і сказав, що Конституція погана, недосконала. Кучма сам запропонував іншу форму правління — парламентсько-президентську. Коли я його запитав, для чого це робити, він пояснив, що парламентсько-президентську республіка є більш демократичною, вона дає більше можливостей для України будувати свою державу. Це сказав Президент, що працював по ній дев’ять років. А тепер Льовочкін і Янукович переконують, що Конституція в редакції 1996 року була краща. То запитайте в Кучми, чому він так думає.
Є речі, яким просто неможливо дати пояснення. «Якось воно буде» — на рівні держави не повинно бути. Мене ця ситуація настільки дратує, що я слів знайти не можу, як це подати. Народ має зрозуміти, що його не хочуть слухати і нікому немає діла до нього. Забрати в народу мільярди — бо хтось там десь юридично неточно сформулював! Де у світі ще є таке явище, що держава виступає проти власного народу й хоче передати кошти приватній структурі, яка, до речі, у світі вважається однією з корумпованих. Це ж не я придумав, це говорить світ. А ми мовчимо. Я не можу кидати підозри на Президента, але мушу звернутися до нього, щоб він сказав народові, хто все ж таки здав інтереси України у Стокгольмі. Хто? Конкретно прізвища! Таких людей негайно потрібно звільнити з посади й віддати під кримінал. Це має зробити Президент як захисник народу, який його обрав президентом. І чого тут ходити навколо цієї проблеми, як кіт навколо гарячої каші? Настав час зібратися із силами, досвідом, уроками минулого, відчути в собі відповідальність перед людьми, Україною. Не можна далі так жити! Народ має сказати: або робіть щось, або йдіть геть!
«НА УКРАЇНУ Я ДИВЛЮСЯ З ОПТИМІЗМОМ»
Ігор ЮХНОВСЬКИЙ, голова Українського інституту національної пам’яті:
— У наш час суверенність і незалежність першочергово означає конкурентоспроможність у всіх проявах суспільного значення по відношенню до оточуючих держав. У даному випадку — до Росії, Польщі, Румунії, Туреччини й навіть Грузії. З цієї точки зору, треба робити порівняння в соціальному і, безумовно, патріотичному відношенні. Кожна держава подібна одна до одної, у неї є свої турботи, кожна з держав відзначається певним націоналізмом і державним патріотизмом. Патріотизм — це не тільки культурно-гуманітарна категорія, а й соціально-економічна. Патріотизм означає добровільне підкорення законам і порядкам держави. Якщо патріотизм відсутній, то невідомо, як утримати дисципліну, адже порядок неможливий лише за рахунок міліції, армії, судів. Дисципліну в державі можна утримати лише за допомогою національного патріотизму.
З цієї точки зору, еволюція у 20 років, що відбулася в Україні, є досить тяжкою. Я думаю, що в значній мірі нам не дозволяє це зробити сильний вплив Росії, який іде через східні області, території, особливо через Донецький басейн, який дуже еклектичний, якщо ми говоримо про національну свідомість і національний погляд. Цю еклектику Донбасу, перш за все, повинен «вирівняти» Президент Віктор Янукович. На мою думку, це його основне завдання, адже він прийшов із Донбасу. Він має стати українцем по усвідомленню, і ця усвідомленість має передатися і його оточенню, і великій території — Донецькому басейну. Тобто існують нові завдання, які мають бути виконані.
Думаю, не потрібно задаватися питанням: «Чи можна було б зробити більше?». Після того, коли ви щось зробили, у вас завжди з’являється думка, що можна було зробити краще. Ми зробили те, що зробили, тому на Україну я дивлюся з оптимізмом.
