Депутатська «прописка»

Нещодавно канув у небуття інститут прописки. Не віриться, але цей рудимент тоталітарного режиму, інструмент жорсткого нагляду за мешканцями однієї шостої земної кулі, а потім і незалежної України, благополучно проіснував до наших днів. Проте, здається, його повернення — правда, лише в окремо взятий український парламент, — не така вже й фантастика. Багато цілком тверезомислячих політиків, палких поборників конституційних прав і свобод, визнаючи всю безглуздість такого «реверсу», проте, відстоюють необхідність запровадження норми, яка б раз і назавжди відбила «бажання до зміни місць» у депутатів, які пройшли до Верховної Ради за списками партій або блоків.

Прийняття закону про пропорційні вибори на основі партійних списків представники лівих висувають умовою своєї участі в парламентській конституційній коаліції. Швидше за все, починаючи з 2006 року, за закритими партійними списками до парламенту проходитимуть усі без винятку народні обранці. При цьому над кожним новоспеченим «слугою народу» зловісною гільйотиною, готовою в будь-яку хвилину впасти на беззахисну депутатську шию, нависне (якщо її введуть у Конституцію) норма про імперативний мандат.

Імператив (від латинського imperativus — владний, наказний) — беззастережна вимога. У випадку з імперативним мандатом йдеться про припинення повноважень депутата при виході з фракції тих партії або блоку, в складі яких він балотувався до парламенту. Тобто передбачається жорстке закріплення депутата за тією або іншою парламентською структурою. Імперативний мандат не допускають у демократичних державах, оскільки він є таким самим нонсенсом, несумісним із цивілізованими уявленнями про права і свободи, як і інститут прописки. Зрозуміло, що свою стурбованість стосовно перспективи запровадження подібної норми висловила свого часу Європейська комісія «За демократію через право» («Венеціанська комісія»), а не так давно у відомій «українській» резолюції — Парламентська Асамблея Ради Європи.

Проблема стабільності особистого складу фракцій і депутатських груп виникла не сьогодні. У попередніх парламентських каденціях розколи, дроблення або навіть зникнення з парламентського небосхилу болісно переживали фракції всіх сегментів політичного спектра: Руху та НДП, соціалістів і прогресивних соціалістів, «Громади» і «Батьківщини». Та й сьогодні, здається, немає в Верховній Раді жодної фракції або депутатської групи, яка зберегла б свій первинний склад. «Броунівський рух» не припиняється, набуває нових форм — як, наприклад, не передбачене регламентом ВР «припинення членства», про яке нещодавно заявили троє представників «Нашої України».

Спроби раз і назавжди покласти край депутатській міграції робили неодноразово. Але через різні причини досі не реалізували. Законопроект про внесення змін до Конституції, документ спочатку компромісний (інакше як зібрати на його підтримку не менше 300 голосів?), не міг оминути цю надзвичайно болісну для багатьох тему.

Закріплений у Конституції перелік підстав для припинення повноважень депутата (наприклад: добровільне складання повноважень за особистою заявою; набуття чинності обвинувачувального вироку проти нього; визнання його судом недієздатним або зниклим безвісти; припинення його громадянства або виїзд на постійне проживання за межі України; смерть) пропонується доповнити низкою норм. Серед них передбачити припинення повноважень у разі ухилення народного депутата, обраного від політичної партії (виборчого блоку), від входження до складу депутатської фракції цієї партії (блоку), або виходу (виключення) народного депутата України з «рідної» фракції. Як пропонує законопроект, повноваження повинні припинятися достроково за рішенням вищого керівного органу відповідної партії (блоку).

Здавалося б, усе логічно: людина, вступаючи до тієї або іншої партії, апріорі підтримує її програму, зобов’язується виконувати статут тощо. Те саме — якщо, не будучи членом даної політичної організації, деякий громадянин дає свою згоду балотуватися до парламенту за її партійним списком. Зрозуміло, на його участь у проведенні політики даної партії (блоку) в вищому представницькому органі розраховують. Чи може порядна людина, взявши на себе певні зобов’язання, порушити їх? Звісно, ні. Але життя часом не вписується в прості схеми. І не тільки тому, що порядність — категорія не політична.

Гіпотетична ситуація: партія змінює тактику та відмовляється від передвиборних декларацій — у боротьбі за владу блефують так само, як за картярським столом, тільки винахідливіше. Перед порядною людиною з депутатським мандатом виникає дилема: «розійтися» з партією та виконувати зобов’язання, взяті перед виборцями, або ж забути про виборців і «коливатися разом із курсом», виконуючи зобов’язання перед партією. Пропонована новела вкрай посилює або, навпаки, вкрай спрощує — це як подивитися — ситуацію: або ти разом з усіма, або ти не депутат.

Лихо в тім, що благі наміри чітко структурувати Верховну Раду, зміцнити внутрішньопартійну, а разом із нею і парламентську дисципліну можуть обернутися небезпечними наслідками. Не беруся навіть обговорювати передбачене законопроектом положення, згідно з яким всенародно обраного депутата у разі виходу, виключення і т.д. з фракції позбавляє депутатських повноважень вищий орган відповідної партії (блоку). Суперечність подібної норми впадає у вічі навіть нефахівцю. Але не варто шукати логіку там, де її бути не може, тому що не може бути ніколи. Отже, депутатів саджають на ланцюг, а щоб надати процедурі цивілізованого вигляду, прикрашають ланцюг бантиком у вигляді партійного з’їзду, який повинен дезавуювати народне волевиявлення стосовно конкретного порушника монолітних фракційних рядів. А якщо депутата обрали за списками партійного блоку, який вищий керівний орган вирішуватиме долю виключеного «відступника»?

Усі ми родом із «совка». Сім десятиріч в нас батогом і пряником забивали відповідний менталітет. Розлучатися з ним, напевно, ще важче, ніж набувати. Основний слоган «совка»: «Не висувайся!». Одна з рис «совкового» менталітету — непохитна впевненість у тому, що начальству видніше. Введення імперативного мандата закріпить у бунтівних депутатських душах цю холопську переконаність (що й було потрібно?). Якщо хтось із парламентаріїв надумається засумніватися у правоті свого лідера, загроза розпрощатися з депутатською кар’єрою постане перед ним на повний зріст.

Унаслідок реформування моделі влади значну частину суперповноважень глави держави «звалить» на себе парламент. Пропорційні вибори із закритими партійними списками та високим виборчим бар’єром (навколо висоти прохідного бар’єра для партій сьогодні також, як відомо, тривають дискусії) приведуть під купол ВР п’ять — шість, максимум 10 партій і блоків, до яких депутати відчуватимуть особливу — імперативну — прихильність. Усе це — на тлі дефіциту демократичних процедур і традицій, відсутності законодавчо закріплених механізмів внутрішньопартійної демократії, що перешкоджають перетворенню партій на тоталітарні секти… Погодьтеся, перспектива трансформації законодавчого органу на вотчину кількох «царків» має цілком реальний вигляд.

Можна довго і переконливо доводити, що подібна норма суперечить європейській традиції та природі представницького мандата, позбавляє депутата права на власну позицію та ущемляє парламентський плюралізм. Якщо вердикт Конституційного Суду стосовно законопроекту 4105 виявиться позитивним (а так, швидше за все, і буде), конституційна коаліція проголосує за введення імперативного мандата.

«Ми не можемо ставити долю політреформи в залежність від, нехай принципової, але поодинокості», — пояснив у приватній розмові дуже шанований мною депутат, юрист від Бога, демократ до мозку кісток. І порадив на дозвіллі порозмірковувати над фінансовою складовою даної проблеми. Справді, якщо правда, що щомісячна «стипендія» багатьох членів парламентських фракцій становить у середньому 5 — 10 тисяч певних грошових одиниць (щоб не перейшли до конкурентів), яку колосальну економію обіцяє запровадження пропонованої норми! Та тільки задля цього партійні лідери відстоюватимуть імперативний мандат, як національну святиню. І бухгалтерія вкотре переможе демократію, хоч як би не тупала ногами на Україну Парламентська Асамблея.