Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Дніпропетровські комсомольці поставлять собі пам’ятник — за гроші місцевих «буржуїв»

29 жовтня, 00:00

У Дніпропетровську напередодні виборів збираються бучно відсвяткувати 90-річний ювілей обласного комсомолу. Ініціативу ветеранів ВЛКСМ охоче підтримала міська й обласна влада, серед керівників якої — чимало колишніх комсомольських працівників. З нагоди святкування розроблено цілу програму заходів у традиціях радянських часів: туристичний похід «Стежками комсомольської слави», конкурс малюнків про героїчне минуле комсомолу, зустрічі школярів із ветеранами молодіжного руху, тематичний фестиваль комсомольської пісні й навіть напівзабута військово-патріотична гра «Зірниця». Крім того, школярів і студентів чекають екскурсії в єдиний, що зберігся в Україні, Музей історії комсомолу імені Олександра Матросова. Біля входу в музей 29 жовтня — в «день народження» ВЛКСМ буде урочисто відкрито бронзовий пам’ятний знак, присвячений комсомольцям. Очікується, що з цього приводу до Дніпропетровська прибудуть численні гості, в тому числі з Києва та Москви. Адже дніпропетровський комсомол свого часу став справжнім трампліном для партійних і радянських працівників, багато хто з яких сьогодні продовжує свою кар’єру в політиці й бізнесі.

На майданчику біля будівлі Музею історії комсомолу сьогодні вирує робота. Будівельники бетонують майданчик для встановлення пам’ятного знаку. Двометрові постаті хлопця в будьонівці й дівчини в хустинці, які садять дерево, відлили в бронзі на одному з приватних підприємств. Гроші на пам’ятник збирали серед колишніх комсомольців. Добровільних жертводавців виявилося не так уже й мало — близько 2,5 тисяч чоловік. Серед них як успішні бізнесмени, так і пересічні пенсіонери. Розповідають, що майже половину необхідної суми дав останній перший секретар Дніпропетровського обкому комсомолу Сергій Тігіпко — відомий банкір та віце-прем’єр українського уряду, який на нинішніх виборах балотується до Дніпропетровської облради. З його ім’ям дніпропетровці пов’язують і сам Музей історії комсомолу. Ймовірно, тому, що на приземистій двоповерховій будівлі сьогодні висить вивіска шведського банку, з яким віце-прем’єр мав тісні ділові зв’язки. Утім, з іншого боку від входу можна побачити й скромну табличку як знак того, що музей працює під егідою ЗАТ «Університет бойових мистецтв». «Так, ми не бюджетна організація, — зауважує директор Жанна Ісакова. — Можна сказати, що сьогодні це — приватний музей, який фінансується комерційною структурою».

Музей започаткований ще в середині 1960-х років, коли за рішенням обкому комсомолу в містах і районах області почали збирати матеріали для майбутнього Музею комсомольської слави Дніпропетровщини. Споруджували музей методом «народного будівництва» — піонери та комсомольці збирали і здавали макулатуру й металобрухт. Утім, допомагали і спонсори — промислові підприємства області, адже на кожному з них обов’язково була комсомольська організація та комітет комсомолу. Відкривали музей на День молоді в серпні 1973 року — він був першим в усьому СРСР. Біля будівлі встановили гранітний пам’ятник знаменитому вихованцеві дніпропетровського дитбудинку, Героєві Радянського Союзу Олександрові Матросову, чиє ім’я було присвоєне музею. «У той час, — згадує Жанна Вікторівна, — відвідувачів було так багато, що екскурсії йшли одна за одною, а в музеї працювали шість чи сім екскурсоводів. Адже при комсомолі існувало спеціальне підприємство «Супутник», яке розвивало молодіжний туризм. Тому до нас приїжджали люди не лише з України, а й з усього Радянського Союзу, а інколи — з-за кордону». Злачні часи несподівано закінчилися в роки горбачовської перебудови — музей почали забувати, і потік відвідувачів поступово станув. «Був період, — згадує директор, — коли до нас ніхто не ходив, і приміщення почали здавати в оренду під різні виставки. Тепер нашими сусідами стали банк і магазин спортивних товарів, а за музеєм залишилося всього лише п’ять залів на другому поверсі. Крім того, з фасаду будівлі було вирішено прибрати бронзовий напис «Музей комсомольської слави». Тож нині ми просто Музей історії комсомолу Дніпропетровщини».

Слід визнати, що в залах музею людям, які цікавляться радянською екзотикою, є що подивитися. Пожовклі фотографії та документи, раритетні експонати відображають непросту історію нашої Вітчизни. У минулому столітті на його долю випали Громадянська війна та дві світові, періоди розрухи й відбудови, час гірких поразок і славних перемог. Ясна річ, історія комсомолу була нерозривно пов’язана з історією Радянського Союзу, проте розглядати музей лише як «парк радянського періоду» з «динозаврами» тоталітаризму і застою було б дуже спрощено. «Увагу відвідувачів, — розповідає екскурсовод Тетяна Сейфулліна, — я завжди звертаю на період 1920—1930-х років. То були тяжкі часи, але не можна не дивуватися тому, скільки позитивного було зроблено за участю комсомолу. У країні, де мільйони людей елементарно не вміли читати й писати, розгорнулася боротьба з неписьменністю. А яку величезну увагу приділяв комсомол розвитку фізкультури і спорту — бути слабким серед молоді тоді вважалося ганебним. Приголомшує й те, скільки відкривалося бібліотек, клубів, дитячих гуртків і просто танцювальних майданчиків у парках. Молодь залучали до культури і здорового способу життя, то хіба цей досвід не гідний уваги, особливо в наші дні, коли в молодіжному середовищі процвітають розпуста, наркоманія та пияцтво?» Слід відзначити, що експозиції музею за останній час зазнали деяких змін — серед матеріалів про колективізацію з’явився стенд з інформацією про український Голодомор, а трохи далі — про сталінські репресії, від яких у ті роки постраждав і сам комсомол. «У радянські часи, — каже Тетяна Олександрівна, — про подібне не можна було навіть згадувати, але ж це було, і тому ми вирішили внести в експозиції корективи». У музеї прибрали в запасники численні перехідні прапори і запевняють, що зовсім не проти того, щоб поповнити експозиції сучасними матеріалами про життя молоді в незалежній Україні. Але хоч би скільки зверталися в Управління у справах сім’ї та молоді, до громадських організацій і партій, у тому числі КПУ, так нічого й не отримали. «Мабуть, наше життя змінилося настільки, що всі зайняті комерцією, а в головах — лише прибуток, — засмучується Тетяна Олександрівна. Ймовірно, тому експозиція музею обривається на періоді кінця 1980-х — на афганській війні. Хоч би як там було, в Музеї історії комсомолу останнім часом спостерігається наплив відвідувачів. Вочевидь, свою роль зіграли ювілейні заходи, приурочені до 90-річчя дніпропетровського комсомолу. — Зазвичай приїжджають школярі з учителями, — продовжує екскурсовод. — Я на них відразу нагримаю, щоб поводилися тихо, а потім веду залами. Багато хто щиро цікавиться минулим і дивується з того, що бачить і чує в музеї». Зрозуміло, діти передусім звертають увагу на справжню тачанку з кулеметом «Максим» або на величезну авіабомбу, скинуту німцями на Дніпропетровськ під час війни, але не лише це. Адже дніпропетровський комсомол виховав, крім Олександра Матросова, багатьох героїв війни та праці, відомих полярників і вчених, поетів Дмитра Кедріна і Михайла Свєтлова — автора легендарної «Гренади». Відвідують музей і люди зрілого віку, й іноземці. У Книзі відгуків музею можна знайти записи різними мовами світу. Зовсім недавно свій автограф залишив тут Надзвичайний і Повноважний посол Республіки Куба.

«Зберегти музей для майбутніх поколінь ми вважаємо справою честі, — переконана глава Дніпровської спілки молоді Лариса Астахова. Свого часу ця громадська організація стала «душеприказником» дніпропетровського комсомолу. Її офіс міститься в колишньому приміщенні обкому, там само мешкає і ЗАТ «Університет бойових мистецтв». — Ця структура, — пояснює Л. Астахова, — має відношення до матеріальних цінностей Дніпровської спілки молоді. Із зрозумілих причин ДСМ не залишилася осторонь святкування комсомольського ювілею. Торік, — згадує Лариса Петрівна, — велика делегація ветеранів комсомолу їздила в Київ на святкування ювілею ЛКСМУ. А коли поверталися, вирішили, що варто відзначити й ювілей обласного комсомолу, оскільки він був справжньою «кузнею кадрів». Усі підтримали ідею поставити пам’ятний знак комсомольцям. Адже на Дніпропетровщині налічується близько 30 пам’ятників, пов’язаних з історією комсомолу, але немає жодного, присвяченого простим комсомольцям». Л. Астахова вважає, що в установленні подібного пам’ятного знаку немає жодної політики і крамоли, тим паче, що в сусідньому Запоріжжі примудрилися поставити пам’ятник самому Сталіну. Почин ветеранів про святкування ювілею в міській та обласній радах зустріли позитивно, і депутати схвалили рішення на його підтримку.

Однак ця ініціатива сподобалася далеко не всім. Під час обговорення архітектори говорили про те, що ставити ще один пам’ятник на майданчику біля музею — це надмірність. Крім того, по сусідству височіє будівля Свято-Преображенського собору, а це може викликати протести з боку віруючих або буде порушено охоронну зону старовинного архітектурного об’єкта. У місцевій пресі почали жартувати над проектом, фігури комсомольця і комсомолки назвали «служивий і садівниця». Незважаючи на це, дніпропетровські ветерани, відстоюючи свій почин, дійшли до столичних інстанцій і знайшли там підтримку, тим паче, що колишні комсомольці сидять повсюди. На відкриття пам’ятного знаку, як обіцяють у ДСМ, мають приїхати колишні керівники Дніпропетровського обкому комсомолу — Андрій Гиренко, Іван Кириленко, Олександр Федосєєв і, ймовірно, Сергій Тігіпко. Правда, за останньою інформацією, у віце-прем’єра з’явилися невідкладні справи в уряді або намічається зустріч з інвесторами. Хоч би як там було, довгий список імен спонсорів, які пожертвували свої особисті кошти на спорудження пам’ятника, після ювілею стане черговим музейним експонатом.

КОМЕНТАРІ

Юрій ШАПОВАЛ, доктор історичних наук, професор:

— У минулому мені довелося стикатися з такою кількістю комсомольців, що, напевно, я маю право на власне бачення ситуації. А відповідей може бути дві — коротка і трохи довша.

Коротка така: нинішні буржуїни-«комсомольці» поводять себе так, оскільки ніхто з колишніх рядових-«посполитих» комсомольців ніколи в них не запитав: «А де наші комсомольські внески, за несплату яких нас в часи СРСР так карали?». Вікна нашого інституту на київській вулиці Кутузова виходять на правління одного з банків, створених керівниками колишнього комсомолу. Ви б побачили, наприклад, на яких автомобілях їздять ті, хто колись учив нас скромності, самозреченню, хто повторював: «Раньше думай о Родине, а потом о себе»... Тігіпко в іншому банку, але він один із них. Вони «наїлись» безкарністю та обуржуазились настільки, що нині можуть дозволити собі пустити сльозу за «романтичним» минулим і дати на його «відтворення» трохи (все одно залишається море) грошей.

Другу відповідь почну з того, що комсомол був змодельований за партійною матрицею. Були, як писав колись Джордж Орвел, зовнішня і внутрішня партії. Зовнішня (до якої належали рядові-«посполиті» комсомольці) ще могла мати якісь романтичні переконання/ілюзії, у щось вірити, зрештою, віддано працювати. Внутрішня партія, себто номенклатура, мало у що вірила. Просто робила кар’єру, щоб вижити і змінити колись на посадах знищених, застарілих чи скинутих партійних набобів.

Потрібно завжди пам’ятати про наявність саме двох партій, оскільки номенклатурники вправно створювали ілюзію, що комсомол єдиний. Насправді ніколи так не було. Існували, відповідно, і дві культури. Я знав, наприклад, секретарів комітетів комсомолу Київської консерваторії чи Інституту імені Карпенка-Карого — і знав бюрократів з кам’яними мордами із Київського міськкому комсомолу.

З першими можна було говорити про різні, в тому числі направду високі речі. У других була своя «філософія», стиль поведінки, своя культура за відомою формулою Леніна, висловленою ще у 1920-му на комсомольському з’їзді: «Морально все, що слугує справі пролетаріату». Проблема полягала в тому, що під «пролетаріатом» та його інтересами номенклатура розуміла в першу чергу саму себе.

Ось оця номенклатурна культура дається взнаки й нині. Це не буде пам’ятник дніпропетровському комсомолу. Найкращий йому пам’ятник: не обкрадати державу в космічних масштабах, прийняти адекватні закони, дати (екс)комсомольцям нормальні зарплати та пенсії. Тому в Дніпропетровську буде пам’ятник згаданій мною внутрішній партії, яка не зникла, а — навпаки — розквітла у нинішній державі, яку я визначаю як державу реваншу.

В інших державах ставлять інші пам’ятники. Наприклад, у Парижі, куди, до речі, полюбляють їздити нинішні буржуїни-«комсомольці», є сквер — кого б ви думали? — поетів! Там ви знайдете знаки з іменами найвідоміших французьких поетів. У Барселоні я бачив пам’ятник книзі, і там люди збираються на свято книг і троянд.

А нас у Запоріжжі ставлять пам’ятник диктатору, в Одесі — імператриці, у Дніпропетровську відкривають дошку Брежнєву, а тепер ще й пам’ятник комсомолу...

Колись Симона Вайль ставила запитання «Чи стане свобода, завойована суспільством, здобутком індивіда?». Начебто після серпня 1991-го багато змінилося в Україні. Проте черговий реваншистський артефакт переконує: у нас немає свободи, оскільки ніхто — ні суспільство, ні індивід — не може протистояти перверсивним фантазіям навіть «комсомольців» — тих, хто так і не дав (і не дасть) відповіді на запитання: «А де наші комсомольські внески, за несплату яких нас в часи СРСР так карали?».

Анатолій МАТВІЄНКО, народний депутат України:

— Людина, якій близько п’ятдесяти чи більше років, починає сумувати за молодістю — це об’єктивно. Найдовший період нашого життя — це дитинство і юність, хоча воно й займає приблизно четверту частину нашого загального віку. Воно безтурботне, цікаве, з яскравими кольорами. Спочатку ми хочемо звідти вийти, а потім — туди повернутися. Це психологічно. Тому, сумують всі, незалежно від того, яка молодість в них була. Це перше.

Друге. Що стосується встановлення самого пам’ятника 90-річчю дніпропетровського комсомолу. Оскільки багато людей сьогодні більшу частину свого життя прожили в радянські часи, вони ностальгують за ними. А певні політики просто експлуатують на цьому. Головна причина саме в експлуатації радянської ментальності. В протилежному випадку пам’ятник не встановлювали б. Ностальгія залишалася б, але без пам’ятників. В цьому питання, звичайно, більше кон’юнктури.

Знайшли подію — 90 років дніпропетровського комсомолу. І, звичайно, це поспішають зробити до виборів. Я взагалі б не славив той режим, оскільки він об’єктивно розвалився. Тому, ставити якісь пам’ятники, не варто.

Спочатку — під час колективізації, комсомол виконував роль жандарма, але потім вже ні. Хтось щиро служив комсомолу, а хтось змушений був це робити, тому що не мав альтернативи. Сьогодні я не бачу у встановленні цього пам’ятника виховну значимість для молоді. Навпаки, людям треба пояснювати, що за це була молодіжна організація. А вона була комуністична. Я б при усій моїй ностальгії за молодістю такого не робив.

Іван МАЛКОВИЧ, український поет, директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»:

— Мабуть, люди, які збираються святкувати 90-річчя дніпропетровського комсомолу і встановлювати пам’ятник, хочуть догодити Росії. Хоча, зрозуміло, ставлення прогресивної Росії до радянських символів не таке однозначне. Очевидно, вони не належать до прогресивних людей. Можливо, було б добре, щоб вони скинули свої маски, тому що замаскувалися Шевченком, Україною, іноді українською мовою... Краще вони одразу б домоглися заборони друкувати українські книжки, вивчати українську історію як окремий предмет, змінили прапор і переназвалися на Малоросію. В такому випадку все було б набагато відвертішим, тому що за суттю воно так і виглядає.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати