ДИЛЕМА

Уміру того як правління талібів поступово втрачає свої позиції в Афганістані, Сполучені Штати мають впритул зіткнутися із проблемою «принципала» (тобто головної зацікавленої сторони у конфлікті), що маячила на горизонті з самого початку війни проти тероризму. Принципали довіряють провадити в життя свої плани особливим «уповноваженим» особам. Однак відомо, що якщо примусити будь-кого іншого робити за тебе брудну роботу, прикрощі неминучі. Принципал не може бути впевнений, що його вказівки неухильно виконуються, і все може закінчитися тим, що його руки будуть також покриті брудом, як і руки його уповноважених.

В Афганістані узбецькі та таджицькі військові угрупування — «Хезбі Вахдат», «Джунбіш», «Джаміат Ісламі» — є уповноваженими, обраними Сполученими Штатами для повалення талібів. Під час останнього свого перебування в Кабулі з 1992 по 1996 рік ці угрупування воювали одне з одним, перетворивши місто у щось на кшталт Дрездена кінця Другої світової війни. Знаючи про це, американці намагалися стримувати їх протягом перших шести тижнів, завдаючи бомбових ударів по позиціях талібів; при цьому інтенсивність та сила бомбардування мала бути достатньою для внесення розколу в ряди талібів і недостатньою для прориву з боку Північного альянсу.

Кривава бійня, яка настане услід за перемогою Північного альянсу в Афганістані, буде схожа на масові вбивства, скоєні прагнучими помсти косоварами після перемоги НАТО у червні 1999 року. В обох випадках велика частина провини ляже на принципала, а не на його уповноважених. Бійня в Кабулі та Мазарі-Шарифі (що їх взяв під контроль Північний альянс) відбуватиметься на очах телеглядачів усього ісламського світу. І якщо війна проти тероризму — це боротьба за серця і розуми людей, то важко уявити собі щось здатне завдати більшої шкоди моральному аспекту дій принципала.

Контролювати війну за довіреністю з повітря — задача складна. Дуже старанні бомбардування — і уповноважений здійснює прорив із супутніми наслідками. Недостатньо старанні — і війна набуває затяжного характеру. Досягнення золотої середини дає можливість талібам зникнути, або перейти на інший бік. Це і є тим балансом, якого прагнуть досягнути США.

На доповнення до військово-повітряних сил американський уряд сподівається контролювати своїх уповноважених за допомогою військ спеціального призначення і «радників», котрі діятимуть на землі. І знову ж таки, американцям доводиться балансувати на тонкій грані. Дуже велика кількість сухопутних військ — і Америка ризикує бути втягнутою у наземну війну, що колись знищила Радянську імперію. Дуже мала кількість створює для принципала ризик повної втрати контролю над своїми уповноваженими. На даний момент сотні, а можливо, й тисячі вояків підрозділів військ спеціального призначення перебувають у стані готовності; їх може бути саме стільки, скільки необхідно для виявлення цілей для ударів військово-повітряних сил США і для стримування неприборканих військ Північного альянсу.

Ще одна річ, яку необхідно брати до уваги під час війни за довіреністю, — це необхідність ні в якому разі не допустити, щоб уповноважений сприймався, як маріонетка, в руках принципала. Підтримка дій уповноважених з боку власного народу (в цьому випадку — афганців) залежить від міри їх незалежності від американців. У той час як підтримка дій принципала залежить від того, наскільки він виглядає не як імперіаліст. Таким чином, обидві сторони мають ґрунтовні причини для конспірації та ведіння війни на відстані.

Війни за довіреністю та супроводжуючі їх проблеми навряд чи є чимось новим. Америка вела більшість своїх воєн проти комунізму через уповноважених осіб. США фінансували Джонаса Савімбі в Анголі, коли здавалося, що це може допомогти скинути марксистський режим в столиці країни Луанді. На жаль, всі досягнення принципала в цьому напрямі звелися до співучасті в спустошливій громадянській війні. Що ж стосується Афганістану, то Осама бен Ладен сам виступав у ролі уповноваженого в джихаді проти радянських військ. І в цьому випадку після перемоги виникла спустошлива громадянська війна. Серед уповноважених спостерігається неприємна тенденція або дискредитувати принципала, або виступати проти нього.

І все ж, припущення, що Америка може вести війну проти тероризму без уповноважених, — це справжній моральний перфекціонізм. Єдиною реальною альтернативою є ведіння усіх воєнних справ без сторонньої допомоги. Але саме на це й сподівається ворог. Мабуть «Аль-Каїда» сподівається заманити американських солдат разом зі всім спорядженням на вузькі високогірні стежки, де до цього вже знайшли свою смерть російські солдати. З боку американців мудро було б відмовити Осамі Бен Ладену в подібному задоволенні.

Таким чином, принципал використовує уповноважених для того, щоб самому не вгрузнути у трясовині. Однак залежність від уповноважених передає долю принципала до рук людей, для яких перемога може мати значення, цілком відмінне від того, яке вкладає в неї принципал. Наприклад, мета перемоги в Афганістані для принципала — це відновлення твердого політичного фундаменту і звільнення країни від тероризму. Для воєначальника, що знаходиться на постачанні Америки, перемога може означати надійний контроль над виробництвом героїну разом зі смертю його суперників.

Попри всю парадоксальність, реальні проблеми воєн за довіреністю починаються вже після досягнення перемоги. Масові вбивства з боку охоплених прагненням помсти бойовиків, зведення рахунків між угрупуваннями і сутички за сфери впливу і ресурси можуть заподіяти Афганістану ще більших страждань. Принципал може виграти війну за допомогою своїх уповноважених. Тривалий мир, однак, не можна побудувати шляхом дистанційного керування. Збереження миру вимагає безпосередньої участі головної зацікавленої сторони, яке повинно включати і присутність миротворчих сил, і гуманітарну допомогу, і відновлення інфраструктури. Жоден член міжнародного співтовариства не в змозі дійсно роззброїти тих, хто грає роль уповноважених у війнах за довіреністю. Однак їхні лідери можуть бути залучені до політичних процесів і, якщо пощастить, перетворитися із солдат на політиків.

Це й має бути перевірено в ході цієї війни: чи можна воєнну культуру перетворити на культуру політичну, і чи можуть уповноважені поступово стати головними зацікавленими особами і відновити країну, колись зруйновану ними.

Проект Синдикат для «Дня»

Михайло ІГНАТЬЄФФ — професор з питань прав людини Школи державного управління імені Кеннеді при Гарвардському університеті.