Феномен Народного руху України
Народний рух України давно припинив бути учасником політичних баталій. На українській авансцені ще залишаються деякі діячі з рухівською родословною, але її вже заполонили представники молодшого покоління. Закон життя!
Утім, сучасна Україна сформувалася за діяльної участі НРУ. Ми повинні пам’ятати 8, 9 і 10 вересня 1989 року, коли в «Київській політехніці» працювали 1109 делегатів із усіх областей України, щоб покласти початок феномену Народного руху. Повинні осмислити той вклад в завоювання української незалежності, який зробили його учасники. І, нарешті, ми повинні зрозуміти, чому не було реалізовано далекосяжні наміри українських патріотів, які опинилися 20 років тому на вершині революційної хвилі.
1. ВИТОКИ ГОРБАЧОВСЬКОЇ ПЕРЕБУДОВИ
Горбачов-Фонд двічі друкував документальний збірник під промовистою назвою «Союз можно было сохранить». У цій книзі багато цікавих документів, які зовсім не «працюють» на назву. Готували книгу люди, щиро переконані в тому, що СРСР розвалений зусиллями трьох «біловезьких зубрів» — Б. Єльцина, Л. Кравчука і С. Шушкевича. Справді, дуже живучою є легенда про керівників Росії, України та Білорусі, які зібралися в Біловезькій пущі і домовилися між собою про те, щоб Радянський Союз перестав бути суб’єктом міжнародного права і геополітичною реальністю. В цій легенді вражає те, що вона узгоджується із фактами. Справді зібралися й справді домовилися...
Але ці троє були лише реєстраторами смерті наддержави, не більше. Щоб зрозуміти, чому розвалився Радянський Союз, треба знати, що собою являла ця геополітична реальність.
СРСР був багатонаціональною країною, побудованою як федерація вільних і рівноправних республік. Федерація, однак, передбачає поділ повноважень між центром та її суб’єктами, а в радянських конституціях цей термін звучав тільки в назвах республік. Усі повноваження зосереджувалися в компартійному центрі, яким було політбюро Центрального комітету КПРС на чолі з генеральним секретарем ЦК. Багатомільйонна політична партія, якою керував генсек, мала в собі ще одну партію на зразок середньовічного ордену, яка складалася з керівників усіх рангів. Вона була всесильною в кожній своїй ланці, але будувалася на засадах «демократичного централізму», тобто сліпої покори нижчих ланок вищим. Це означало, що всі ланки були провідниками диктатури, і лише остання — її носієм.
На вершині владної піраміди був ЦК КПРС. Та роль останньої інстанції він виконав тільки двічі: 1957 року, коли М. Хрущов воював із «антипартійною групою», і 1964 року, коли його усунули від влади. А в повсякденному житті реальним уособленням диктатури стало політбюро ЦК на чолі з генсеком. Словосполучення «політбюро ЦК» треба сприймати, до речі, як цілісність, тому що всі рішення цього неформального органу оформлювалися як рішення ЦК. Центральний комітет у повному складі (пленум) збирався лише кілька разів на рік, що й не дивно: в ЦК, обраному ХХVII з’їздом КПРС у березні 1986 р., нараховувалося 308 осіб майже з усіх регіонів СРСР. Слід узяти до уваги, що диктатура політбюро ЦК маскувалася під «диктатуру пролетаріату». Маскування зайшло так далеко, що в перших радянських конституціях партія більшовиків взагалі не фігурувала, а в конституціях 1936 і 1977 рр. вона визначала себе словами, позбавленими правової функціональності («керівна і спрямовуюча сила»).
Радянська влада мала три паралельні вертикалі, які сходилися в політбюро ЦК КПРС — партійну, радянську і держбезпекову. Завдяки чисельності функціонерів і технічним засобам ХХ ст. вона наповнювала собою всю народну товщу і впливала на кожну людину — її працю, дозвілля, мозок. У руках політичних олігархів — членів політбюро ЦК зосереджувалася влада, якої не мали абсолютні монархи будь-яких епох і країн. Є спокуса назвати таку владу тоталітарною, тобто привести Радянський Союз до одного знаменника із нацистською Німеччиною або фашистською Італією. Але тоталітаризм радянського типу був принципово інакшим — комуністичним. Шляхом «революції згори», яка тривала два десятиріччя, радянське суспільство було позбавлене ознаки, на якій тримається вся людська цивілізація, — приватної власності. Усуспільнення власності не привело, однак, до появи суспільної власності. Трапилося інше: держава-комуна (за термінологією В. Леніна) увібрала в себе все і вся. В руках десятка людей (якщо існувало «колективне керівництво») або одного вождя зосередилася не тільки політична, але й економічна диктатура. Трьома вертикалями влади і всіма передавальними пасами («приводными ремнями» — вже за термінологією Й. Сталіна) у вигляді багатомільйонної партії, комсомолу, профспілок і десятків громадських організацій держава-комуна намертво злилася із суспільством.
Ось таким і був «союз нерушимый республик свободных». Вожді державної партії скроїли його, як здавалося, на віки. Чому ж останній генсек вирішив перебудувати цю державу — собі на горе? Від Михайла Горбачова не раз доводилося чути, що він міг би секретарювати й далі багато років, якби не зважився на перебудову. Невже міг би?
На установчому з’їзді НРУ було заслухано 18 програмних доповідей. У доповіді Михайла Швайки знаходимо думку, яка ілюструє саму суть Радянського Союзу — не як країни, а як побудованої в цій країні держави-комуни. Ось вона: «Адміністративна система, яка за природою є унітарною, намагається уніфікувати всі свої елементи, вона хоче мати єдину систему управління, єдину державну власність, одну партію, одну мову, одну церкву, єдину фінансову, кредитну, грошову систему. Їй потрібне все єдине. Вона проявляє велику нетерпимість до структур, підпорядкованих інакше, ніж їй цього хочеться. Тобто — не за допомогою диктату. Особливу нетерпимість вона виявляє до структур, побудованих за допомогою зворотніх зв’язків, що йдуть знизу вверх із великим числом ступенів свободи. А відсутність зворотніх зв’язків, як учить кібернетика, призводить до руйнування системи».
Теоретики «перебудови» придумали замінник для поняття радянського тоталітаризму — адміністративно-командна система. Замінник прижився й використовується досі. Але суть не в терміні, а в описаній М. Швайкою схемі радянського ладу. Він помилявся тільки в одному: імпульси знизу (зворотні зв’язки) були здатні йти передавальними пасами з народної товщі до влади. Інша річ, що влада до них не завжди прислухалася. Поки система використовувала масовий терор, вона залишалася стабільною без зворотніх зв’язків. Так було за Сталіна, за винятком короткого періоду Великої Вітчизняної війни. Коли масовий терор припинився, система змушена була забезпечувати стабільність цілком щирою турботою про потреби народу. Щоб опинитися на вершині влади, М. Хрущову потрібно було розгорнути житлове будівництво, реформувати пенсійну систему, закупити за кордоном зерно під час посухи тощо. В часи Л. Брежнєва стабільність системи забезпечувалася видобутком золота і нафтодоларами, хоча продовольча ситуація рік у рік погіршувалася. М. Горбачов прийшов до влади вже в період глибокої кризи і тому опинився перед необхідністю здійснити політичну реформу — першу від народження радянського ладу (найдосконаліша у світі Конституція СРСР 1936 року була лише імітацією політичної реформи). Народний рух України став і породженням цієї реформи, і одним із чинників, які перетворили бюрократичну горбачовську «перебудову» на революційний процес.
2. НАРОДЖЕННЯ НАРОДНОГО РУХУ
Республіки Балтії і західні області України, масштабна радянізація яких розгорнулася тільки у повоєнні часи, сприйняли запропоновану Горбачовим лібералізацію політичного режиму найбільш активно. Всі верстви населення в цих регіонах вступали в діалог із владою, вимагаючи від неї нових і нових поступок. На відміну від них, основна частина України характеризувалася тоді прорабами «перебудови» як заповідник застою.
Протестний потенціал почав зростати, перш за все, в письменницькому середовищі. Хоча курс на «перебудову» було оголошено одразу після приходу М. Горбачова до влади, масштабна лібералізація в політичній сфері почалася тільки з 1988 року. Тоді в Україні й народилася ідея створення масової громадсько-політичної організації. 30 жовтня з ініціативи П. Мовчана і В. Терена у Спілці письменників України було скликано спільно з деякими науковцями Інституту літератури АН УРСР збори, на яких сформувалася ініціативна група для створення Народного руху в підтримку перебудови у складі І. Драча (голова), С. Гречанюка, А. Дімарова, В. Маняка, О. Мусієнка, Ю. Мушкетика, Б. Олійника, П. Осадчука, Д. Павличка, В. Рогози, М. Слабошпицького, С. Тельнюка і В. Терена. Пленум правління СПУ наприкінці листопада розробив проект програми Народного руху України за перебудову і вирішив створити подібні групи в областях. 31 січня 1989 року в Будинку кіно зібралася майже половина київських письменників, яка схвалила цей проект. Решта членів письменницької організації висловилася проти створення Руху. В листі-доносі першому секретарю ЦК Компартії України В. Щербицькому забутий ще за життя поет Данило Бакуменко рекомендував: «Хоч нині й рік змії, але таку змію необхідно нищити негайно, доки вона не виповзла з яйця».
16 лютого 1989 року проект програми було опубліковано в газеті «Літературна Україна». Дозвіл на публікацію ЦК Компартії України дав, щоб розпочати викривально-засуджуючу акцію за участю громадських організацій і трудових колективів. Однак акція загальмувалася через втручання М. Горбачова: перебуваючи в лютому 1989 року в Україні, він пристав на бік письменників, тому що не вбачав в їхніх діях політичної небезпеки. Звітуючи на політбюро ЦК КПРС про поїздку, Горбачов зазначив, що в республіці дуже сильні інтернаціоналістські прихильності, і глашатаям «самостійності» доводиться їздити за вірусом у Прибалтику. Тим часом обговорення програми органічно перейшло в розбудову структур НРУ на місцях. Одночасно з Рухом відбувалася розбудова інших громадських організацій. На травень 1989 року в Україні нараховувалося вже півтора десятка неформальних організацій. Вони підтримували Рух, утворюючи з ним єдиний фронт боротьби з номенклатурою.
Народний рух України почав розвиватися в якісно новій ситуації, що склалася після здійснення політичної реформи конституційного значення. В два етапи, на ХІХ конференції КПРС (червень 1988 року) і на позачерговій сесії Верховної Ради СРСР (листопад-грудень 1988 року) М. Горбачов здійснив конституційну реформу. Смисл її полягав у перетворенні радянських органів влади на справжні владні структури, позбавлені підпорядкування компартійним комітетам. «Керівна і спрямовуюча роль» КПРС з 1989 року повинна була реалізовуватися шляхом виборів партійних функціонерів до рад та їхньої роботи у виконавчих комітетах рад. Задум полягав у тому, щоб поставити кожну ланку управління в залежність не тільки від рангом вищої структури, а й від волевиявлення виборців.
З 1989 року держава і суспільство перебували в новій політичній реальності, хоч цього не усвідомлювали ні функціонери апаратних структур, ні виборці. Народу повернули узурповане після більшовицького перевороту 1917 року право наділяти владою своїх керівників. Радянський Союз перестав бути тоталітарною державою.
Обсяг влади радянських органів кардинально змінився, тому що вони позбулися опікування з боку парткомів. Вищим законодавчим органом ставав, як і до запровадження Конституції СРСР 1936 року, з’їзд народних депутатів. Тепер цей орган влади формувався на вільних виборах. Аби члени ЦК КПРС і депутати Верховної Ради СРСР погодилися на таку реформу, Горбачов запропонував специфічну виборчу процедуру: дві третини депутатів (1500) обиралися на прямих виборах із довільним числом кандидатів на кожне депутатське місце, а одна третина (750) висувалася офіційно зареєстрованими організаціями: КПРС, комсомолом, профспілками, науковими товариствами, творчими спілками тощо. Всі ці організації, включно з партією, будувалися на засадах «демократичного централізму», тобто перебували під контролем партійного керівництва.
У березні 1989 року відбулися перші з 1917 року вільні вибори в радянські органи влади. Всесоюзний з’їзд народних депутатів працював у Москві в травні-червні 1989 року. Кожен день його роботи висвітлювався засобами масової інформації і викликав величезний інтерес суспільства. Хоч керівникам КПРС вдалося сформувати «агресивно-слухняну» більшість, на з’їзді відбувалася гостра політична боротьба. Потім опозиціонери об’єдналися в Міжрегіональну депутатську групу (МДГ). Оцінюючи за свіжими враженнями І з’їзд, голова Всеукраїнського товариства репресованих Є. Пронюк зазначив: «Після з’їзду суспільство при всьому бажанні реакційних кіл вже ніколи не стане таким, яким було до нього».
У липні 1989 року Б. Єльцин оприлюднив програмні вимоги МДГ: визнання приватної власності, у тому числі на землю, децентралізація влади, економічна самостійність республік, досягнення республіками реального суверенітету. Під знаком цих вимог 8—10 вересня 1989 року у Києві пройшов установчий з’їзд Народного руху України за перебудову.
Делегати з’їзду по-різному формулювали свою відповідь на головне запитання: в якій формі має проявитися реальний суверенітет України? Однак різниця у поглядах, яку відзначив В. Чорновіл, не мала, на його думку, істотного значення на початковому етапі діяльності Руху. «Те, — говорив він, — що Лук’яненко чи Чорновіл бачать майбутню Україну незалежною, демократичною державою, а Драч і Яворівський хочуть більшого суверенітету її в реорганізованому Союзі, що перші обстоюють політичний плюралізм, а другі поки що воліють тільки лібералізації партії, до якої вони належать, — ще не підстава до роз’єднання. Саме Народний рух і покликаний об’єднати всіх, кому болить доля України, для конкретних щоденних справ».
Найголовнішою з конкретних щоденних справ НРУ стала боротьба за скасування недемократичної виборчої процедури, яка дозволила керівництву КПРС сформувати на І з’їзді народних депутатів СРСР «агресивно-слухняну більшість». Народні депутати СРСР від України, які були членами МДГ, утворили республіканський депутатський клуб, що підготував альтернативний проект закону про вибори. Проект передбачав прямі та пропорційні вибори до Верховної Ради УРСР, без гарантованого представництва від громадських організацій, отже, і без з’їзду народних депутатів. Народний рух організував масштабну кампанію на підтримку свого варіанту виборчого закону, не зупиняючись перед організацією несанкціонованих мітингів та інших акцій. Недемократичну процедуру, яка використовувалася під час загальносоюзних і республіканських виборів, в Україні не було застосовано.
3. ВІЛЬНІ ВИБОРИ 1990 РОКУ
У доповіді С. Головатого на установчому з’їзді НРУ було сформульовано важливий висновок: неформальні, тобто незалежні від КПРС утворення у вигляді клубів, самодіяльних об’єднань та масових рухів слід розглядати як паростки майбутнього громадянського суспільства. Доповідач розумів, що народ, якому повернули право вибору своїх керівників, не зможе їх контролювати (на що й сподівалися реформатори Кремля), тому що він неорганізований. Упродовж трьох поколінь цей народ жив у суспільстві вертикальних зв’язків. Органи державної безпеки слідкували, щоб між людьми не виникали горизонтальні зв’язки, бо у такому випадку вони могли б організуватися проти влади.
Аналізуючи поточний момент, С. Головатий робив висновок, який здавався йому беззаперечним: створення громадянського суспільства є чи не першочерговим завданням революційної перебудови. Адже він і його колеги творили Народний рух — найбільш яскраве уособлення громадянського суспільства. Ніхто тоді не зміг збагнути, що будувати можна тільки штучне суспільство — комуністичне. Густа мережа економічно незалежних від держави організацій, яка становила на Заході фундамент демократичних суспільств, була продуктом тривалого еволюційного розвитку. Вона структурувала народ і тим самим перетворювала його на реального суверена, здатного не тільки обрати запропоновані кандидатури політичних діячів, але й повсякденно контролювати їхню діяльність.
Утім, не підлягало сумніву, що першим кроком до народження в Україні громадянського суспільства були вільні вибори в органи влади. Народний рух мав зробити все, щоб провести якомога більше своїх кандидатів у парламент республіки. 18 листопада представники 43-х неформальних організацій сформували Демократичний блок України. НРУ став одним із співзасновників блоку. Протягом трьох місяців, які залишалися до виборів, Рух розгорнув мітингову кампанію та інші акції. Найбільш вагомою виявилася акція «Українська хвиля», організована на відзначення річниці возз’єднання двох українських республік у 1919 році.
За рік до того Українська Гельсінська спілка (УГС) звернулася до київських властей із проханням дозволити мітинг на Софійській площі у зв’язку з 60-ю річницею проголошення Акту злуки УНР і ЗУНР. Шевченківський райвиконком не дав згоди: мовляв, УГС не є зареєстрованою громадською організацією. Ювілейні урочистості довелося влаштовувати з мізерною кількістю учасників. Проте минув лише рік, і 61-а річниця Акту злуки була відзначена з грандіозним розмахом. У неділю 21 січня 1990 року Рух спромігся вивести на автомобільну трасу Київ-Житомир-Рівне-Тернопіль-Львів-Івано-Франківськ сотні тисяч людей (за явно применшеними даними МВС УРСР — 450 тис.). У зазначений момент вони взялися за руки і утворили живий ланцюг, який символізував єдність українців Заходу і Сходу. В рамках акції «Українська хвиля» в шести областях відбулося 30 мітингів. Найбільш багатолюдні мітинги мали місце у Львові (20 тис. осіб), Тернополі (20 тис.), Києві (16 тис.). У листівці секретаріату Народного руху, яка закликала гідно відгукнутися на річницю Акту злуки, пролунало гасло «Виборюймо волю України, її незалежність економічну й політичну!».
У радянських підручниках Акт злуки замовчувався. Датою возз’єднання українських земель вважалося 17 вересня 1939 року, коли Червона армія приєдналася до гітлерівського вермахту, який окуповував Польщу. Але компартійно-радянське керівництво України не наважилося вступити в полеміку з Рухом з приводу Акта злуки після визнання на Другому з’їзді народних депутатів СРСР у грудні 1989 року факту радянської окупації Польщі у відповідності з таємним пактом Ріббентропа — Молотова. В опублікованому газетою «Радянська Україна» 19 січня 1990 року інтерв’ю секретар ЦК Компартії України Л. Кравчук примирливо зауважив: «Від того, що спробу об’єднання народу очолив буржуазний уряд, або ж Директорія, це прагнення не стало темнішим або світлішим. Воно залишилося прагненням українського народу до єдності».
Вибори відбулися 4 березня 1990 року. На виборчі дільниці з’явилося 85% тих, хто був занесений до списків. Лише у чотирьох округах (із 45-ти) бюлетені містили тільки одну кандидатуру. Демократичний блок здобув 111 депутатських місць. 15 травня Верховна Рада УРСР 12-го скликання (за сучасною нумерацією — 1-го скликання) почала працювати на постійній основі.
У парламенті сформувалися два депутатські блоки: очолювана О. Морозом комуністична більшість під назвою «За Радянську суверенну Україну» і опозиційна «Народна рада» на чолі з І. Юхновським. Компартія України впевнено контролювала парламент, у руках якого тепер зосереджувалася вся повнота влади. Це була не окрема партія, а лише продовження КПРС на території республіки. Тому здавалося, що влада Кремля над Україною залишалася непорушною.
Разом із тим, хоча політбюро ЦК КПРС було позбавлене диктаторських повноважень, генеральний секретар ЦК М. Горбачов зберіг верховну владу, тому що був обраний президентом на позачерговому з’їзді народних депутатів СРСР у травні 1990 року. З його ініціативи цей з’їзд скасував 6-ту статтю Конституції СРСР про «керівну і спрямовуючу роль» КПРС у суспільстві, тобто узгодив Основний Закон із конституційною реформою 1988 року. Звідси виникало враження, що Кремль пристосувався до нової політичної реальності, створеної реформою.
4. БЛОК ІЗ СУВЕРЕН-КОМУНІСТАМИ
Як виявилося, реформатори з оточення М. Горбачова прорахувалися. Влада Кремля над багатонаціональною державою спиралася на диктатуру партійних вождів, яка існувала до 1989 року. По лінії радянських органів країна будувалася як федерація союзних республік, кожна з яких мала рівні й вагомі права, аж до права сецесії (тобто виходу з Союзу). Березневі вибори 1990 року обумовили появу 15-ти нових центрів влади. Кожен із них прагнув утвердитися як реальний центр влади, але постійно натрапляв на диктат загальносоюзного центру. Парадоксально, але прагнення до суверенізації найбільш яскраво виявилося не в національних республіках (за винятком республік Балтії), а в Російській Федерації.
На це були причини. Під час утворення СРСР російський партійний центр перетворився на загальносоюзний, але залишив за собою керівництво усіма парткомами на території Росії. Так само союзний уряд взяв на себе керівництво найбільш важливими російськими об’єктами, хоч дозволив появу Раднаркому РСФРР із надзвичайно обмеженими повноваженнями.
Із оголошенням «перебудови» Росія висунулася в авангард демократичного руху. У боротьбі з горбачовською «агресивно-слухняною більшістю» на з’їздах народних депутатів СРСР сформувався блок демократичних сил на чолі з А. Сахаровим із номенклатурними працівниками другого ешелону на чолі з Б. Єльциним. Горбачов і його команда із зростаючим занепокоєнням спостерігали за активізацією політичного життя в Росії. Голова Ради міністрів СРСР М. Рижков на засіданні політбюро ЦК КПРС 9 листопада 1989 року зауважив: «Треба боятися не Прибалтики, а Росії і України. Тхне загальним розвалом». І справді, в травні 1990 року І з’їзд народних депутатів Російської Федерації сформував Верховну Раду РРФСР, яка обрала своїм головою Б. Єльцина. Останній не зупинився перед наміром скористатися закладеними в Конституції СРСР і конституціях союзних республік правами, щоб усунути від влади союзний компартійно-радянський центр і в такий спосіб ліквідувати двовладдя, що виникло після виборів 1990 року. З другого боку, компартійно-радянська номенклатура в національних союзних республіках втратила надію на підтримку з боку Москви, де йшла боротьба між Горбачовим і Єльциним. Частина її стала розуміти, що вона залежить не стільки від Кремля, скільки від власних виборців. Тому в її середовищі почали стрімко множитися так звані суверен-комуністи. Вони розглядали діячів Народного руху та інших опозиційних депутатів не як противників, а як ситуативних союзників у справі суверенізації України. Головним завданням суверен-комуністи в УРСР та інших союзних республіках вважали опанування загальносоюзними об’єктами та силовими структурами на своїй території.
Як тільки Верховні Ради союзних республік зібралися на першу сесію, Грузія, Литва та Естонія прийняли парламентські акти про державний суверенітет, щоб забезпечити себе від посягань загальносоюзного компартійно-радянського центру. 4 травня такий же акт схвалив парламент Латвії. Прийнята 11 березня декларація литовського парламенту мала назву «Про відновлення незалежності Литовської держави». Парламентарі мали рацію: країни Балтії було включено до складу СРСР на підставі злочинного пакту Ріббентропа — Молотова, наявність якого визнав і засудив ІІ з’їзд народних депутатів СРСР. Та завдяки посередництву Ф. Міттерана і Г. Коля парламент Литви оголосив тимчасовий мораторій на декларацію про незалежність. Франція і Німеччина переживали, мабуть, не менше М. Горбачова за долю Радянського Союзу. Вони теж мали рацію: розпадалася країна з найбільшим у світі ракетно-ядерним потенціалом. В чиї руки він міг потрапити?
Що треба було робити раніше — трансформувати комуністичну систему, яка уже кілька десятиліть перебувала у стані гниття, чи добиватися політичного суверенітету? У резолюції «Про економічну самостійність Української РСР» по доповіді В. Черняка установчий з’їзд НРУ 10 вересня 1989 року висунув вимогу поєднати досягнення Україною господарського і політичного суверенітету. З’їзд проголосив: «Ми відкидаємо союзні марнотратні відомства, але не хочемо замість них своїх київських адміністративно-бюрократичних корпорацій».
Та події випереджали: Радянська країна розпадалася швидше, ніж існуючий у ній соціально-економічний лад. 12 червня 1990 року з’їзд народних депутатів Російської Федерації ухвалив Декларацію про державний суверенітет РРФСР. За два тижні до цієї події Б. Єльцин виклав на прес-конференції своє розуміння російського суверенітету: «Ѓрунтуючись на Декларації про суверенітет, яка буде прийнята, на необхідних законах, Росія буде самостійна в усьому, і рішення її повинні бути вище союзних». Зрозуміло, не йшлося про негайний вихід зі складу СРСР. Однак один із пунктів Декларації засвідчував намір Росії йти до кінця у протистоянні із союзним центром: «РРФСР зберігає за собою право вільного виходу з СРСР у порядку, встановленому Союзним договором і заснованим на ньому законодавстві».
Приклад Грузії і республік Балтії не схвилював компартійно-радянську номенклатуру інших національних республік. Але приклад Росії відкрив «парад суверенітетів», як іронічно назвали цей процес ті, хто намагався зберегти Радянський Союз. 20 червня декларацію про суверенітет прийняв Узбекистан, 23 червня — Молдова, 16 липня — Україна, 27 липня — Білорусь.
Компартійно-радянська номенклатура в Україні, як і в інших національних республіках, поділилася на прибічників Кремля і суверен-комуністів. У ході обговорення Декларації про державний суверенітет суверен-комуністи в Компартії України стали панівною течією. Їхній безсумнівний лідер Л. Кравчук був обраний 18 липня головою парламенту.
Хоча декларація про державний суверенітет України була схвалена майже одноголосно, комуністична більшість у Верховній Раді заблокувала зусилля Народного руху та інших опозиційних сил втілювати в життя її революційні положення. Тільки під організованим Народним рухом тиском громадськості Верховна Рада спромоглася 30 липня 1990 року ухвалити рішення про повернення в Україну для продовження служби всіх солдатів Радянської армії, призваних із території республіки.
