Голодомор: трагедія чи геноцид?

Продовження. Початок у №165-166, «День»

6. «АВТОГЕНОЦИД»

Серед істориків користується популярністю компаративний метод: вишукування схожих явищ, аби глибше зрозуміти суть досліджуваного. Суттю Великого голоду був геноцид, та не всі з цим згодні, тому що сталінська команда майстерно розчинила його в загальносоюзному голоді. Однак у багатій на масові репресії історії СРСР є ще одна вершина — Великий терор. На семінарі в Москві це явище порівнювалося з Голодомором. Тим більше, що російські експерти, за винятком В.Кондрашина, були краще обізнані не з 1933р., а саме з 1937 роком.

В останню зустріч незадовго до своєї кончини патріарх російських істориків-аграрників Віктор Петрович Данилов вручив мені аркуш із таблицею національного складу людей, заарештованих НКВС СРСР від жовтня 1936 до червня 1938 рр. Потім таблиця була надрукована в його передмові до п’ятого тому документального збірника «Трагедия советской деревни» (М., РОССПЭН, 2006). Кількість заарештованих росіян складала 658 тис. (46,3 відсотка від загальної кількості), а українців — 189 тис. (13,3 відсотка). Вручення таблиці Данилов супроводжував таким коментарем: ось ви виокремлюєте українців, а не помічаєте, що жертви 1937 року наполовину складалися з росіян!

Від державного терору страждали всі народи. Українці більше постраждали в 1933, росіяни — в 1937 році. Якби Великий терор був визнаний актом геноциду, то в Росії зник би психологічний бар’єр для визнання таким же актом українського Голодомору.

Наскільки росіяни готові визнати Великий терор геноцидом? На відміну від Голодомору, контури якого треба вишукувати всередині загальносоюзного голоду, намір вищої влади нищити сотні тисяч людей в ході Великого терору не маскувався. Навпаки, він щоденно висвітлювався засобами масової інформації. Перед жертвами ставилися безглузді звинувачення, з якими вони повинні були погоджуватися під тортурами. Їхні рідні або нищилися разом з ними, або потрапляли до таборів ГУЛАГу. Встановлювалися контрольні цифри на арешти і відстріл, а місцеві органи влади повинні були висувати зустрічні плани. Якщо це не геноцид, то як виглядає геноцид, відмінний від Голокосту?

Масові репресії були засуджені людьми з оточення Сталіна одразу після смерті диктатора. Вони брали активну участь у репресіях, але зберігали в своїх руках владу, а тому засудження відбулося в парадоксальній формі «реабілітації». Держава, яка знищувала громадян за дикими звинуваченнями, тепер милостиво визнавала, що жертви не мали перед нею вини й були розстріляні або репресовані в інший спосіб безвинно. Вдуматися тільки: термін «реабілітація» й досі зберігає офіційний характер! Ніхто не хоче визнати, що сталінська влада здійснювала геноцид, коли знищувала як окремих людей, так і цілі групи — соціальні («куркулі», «колишні люди»), політичні (контрреволюційні, тобто всі інші, крім більшовиків, партії, фракції або течії в самій більшовицькій партії — троцькістів, націонал-ухильників, боротьбистів тощо), професійні (священиків, працівників Китайсько-Східної залізниці — так званих харбінців тощо).

У грудні 2008 року гостем газети «День» був моральний лідер російських «голубів» Юрій Афанасьєв. Коли журналісти Ольга Решетилова та Ігор Сюндюков брали у нього інтерв’ю, вони не могли оминути тему Голодомору. Відповідаючи, Ю.Афанасьєв об’єднав Великий голод з Великим терором і всією терористичною політикою сталінської влади, але ухилився від визначення її як геноциду. Своє розуміння того, що сталося, він висловив так: «У м’ясорубці Радянського Союзу, коли в ході так званої розбудови соціалізму були знищені мільйони, ще важче порахувати тих, хто знищував. Складність у тому, що за радянську історію декілька разів мінялися місцями кати й жертви. Одна й та сама людина могла побувати й у тій, і в іншій ролі, причому навіть неодноразово. То що ж це за населення таке? Якщо назвати всіх жертв і катів по іменах, вийде половина на половину. Узяти всіх сексотів, тих, хто виносив рішення, хто обслуговував табори, — це все теж радянські люди...» (2008, 11 грудня).

Інтерв’ю з Ю.Афанасьєвим пригадалося мені, коли на московському семінарі І.Щербакова робила доповідь «Історична пам’ять і роль свідка». Вона згадала випадок, коли співробітниця «Меморіалу» вела екскурсантів по табору ГУЛАГу. Один з екскурсантів вніс поправку в розповідь, і співробітниця запитала: Ви тут сиділи? Той відповів: Ні, я тут стояв. Нагадала І.Щербакова й крилатий вислів Лідії Чуковської про поділ Росії на дві: тієї, яка сиділа, і тієї, яка саджала.

Навмисне нищення сотень тисяч людей за фантастичними звинуваченнями треба назвати геноцидом. На семінарі цей термін прозвучав, але в дивній формі: автогеноцид, тобто самознищування.

31 березня 2007 року «День» надрукував мою статтю «Подарунок Сталіна радянському електорату (До 70-річчя Великого терору)». В ній встановлювався зв’язок між Великим терором і перетворенням виборів у радянські органи влади за Конституцією 1936 року з нерівних — на рівні, з багатоступеневих — на прямі, з відкритих — на закриті. Висновок був такий: «В ході терористичних операцій, які змінювали одна одну, сотні тисяч людей були знищені фізично, а мільйони — морально, шляхом примушування до співробітництва з органами безпеки, публічного засудження «ворогів народу», вимушеної подачі неправдивих свідчень проти співробітників, знайомих і навіть рідних. Виборчий бюлетень народу довірили тільки тоді, коли довели його терором до певної кондиції». Так пояснювалася затримка з виборами до Верховної Ради СРСР. Як відомо, з’їзд рад, який приймав у грудні 1936 року Конституцію, оголосив, що вибори заплановані на «найближчий час», а насправді вони відбулися тільки 12 грудня 1937 року. Кабінка для таємного голосування стала тестом на лояльність для тероризованих виборців. Вони оминали її, коли несли до урни свій бюлетень з одним — єдиним прізвищем кандидата від «блоку комуністів і безпартійних».

Сотні тисяч сільських «активістів» допомагали владі конфісковувати у селян спочатку хліб, а потім всю іншу їжу під час Великого голоду в регіонах, де здійснювалася ця каральна операція. Мільйони людей стали добровільно-примусовими помічниками влади в ході Великого терору, який охопив усю країну. Який висновок слід зробити, вивчаючи таке «співробітництво» населення з владою? Мій висновок у науковій статті, яка була опублікована в 2000 році і переведена на газетний формат у 2007, звучав так: «Великий терор, так само як Великий голод, свідчив про всеїдність сталінських репресій. Вони були інструментом державної політики». У геноциді радянських громадян у 1933 і 1937 рр. слід звинувачувати політичний режим, а не підневільних зацькованих людей. У 1933 році це були не тільки підневільні, але й голодуючі люди, яким щось перепадало від конфіскованої у сусідів їжі.

Чому люди навіть ліберального способу мислення не можуть відділити владу від суспільства? Таке питання постало, коли у нас в інституті готувалася до друку книга «Політична система для України: історичний досвід і виклики сучасності» (К., Ніка-Центр, 2008, 988 с.). Проаналізовані великим колективом вчених форми політичної організації суспільства за період в тисячу років наштовхували на думку про унікальність такого режиму, як радянська влада. Вона явно випадала з типологічного ряду тоталітарних систем, тому що заповнювала собою всі клітини суспільства, перетворюючись на його органічну частину. Водночас, поки тривав масовий терор, вона зберігала цілковиту незалежність від атомізованих і поневолених нею політично, економічно й духовно громадян. Ті, хто контролював цю владу й перетворював масовий терор на основний важіль державного управління, могли робити з суспільством все, що заманеться.

7. ЧИ МІГ ІСНУВАТИ ГЕНОЦИД, ВІДМІННИЙ ВІД ГОЛОКОСТУ?

Усі звикли ототожнювати Голокост з геноцидом. Багато хто вважає Голодомор синонімом геноциду. З поєднання цих тверджень випливає примітивний силогізм у вигляді «українського Голокосту». До недавнього часу цей вираз в Україні був офіційною позицією. Тепер влада змінилася, але, як і раніше, перебуває під магією силогізму, тільки з поворотом на 180 градусів: Голокост — геноцид, Голодомор — не геноцид, ergo, не існувало «українського Голокосту».

Центр ваги в цій довгій статті зосереджується якраз на тезі про те, що «українського Голокосту» не існувало, якщо мова заходить про 1933 рік. Ті, хто користується цим виразом, як визначенням українського Голодомору, будують бар’єри не тільки між українцями та росіянами, але й між українцями і євреями. Адже український Голокост без лапок таки мав місце в 1941 — 1944 рр. Загибель півтора мільйонів наших євреїв — хіба це не він? Однак повернемося в 1933 рік.

Р.Конквест і Дж.Мейс не сумнівалися в тому, що Голодомор можна назвати геноцидом. Їхнє поле зору фокусувалося на сталінському режимі, який розв’язував національне питання в різний спосіб, не зупиняючись перед геноцидом. Але часи змінилися, тоталітарна школа в західній науці втратила популярність після припинення «холодної війни». Тепер на передній край на Заході вийшли ревізіоністи, які переглядають написане раніше. Я зустрічався з ними на всіх континентах, крім Африки (де Голодомором ще не зацікавилися), і позиція майже у всіх одна: знаємо в деталях, що відбувалося, засуджуємо сталінський режим, але не бачимо геноциду. Лише деякі вчені можуть розрізнити національні регіони в країні, яку за традицією називали Росією, а тому погоджуються визнати геноцидом трагедію українського народу. Але й вони сумніваються в тому, що мав місце геноцид росіян. Зі свого боку, російські вчені не називають геноцидом те, що відбувалося під час сплесків масового терору. «Автогеноцид» — це лише емоційний вираз, позбавлений реального змісту.

У липні 2009 року патріарха Кирила запитали, чи бачить він різницю між фашистською і більшовицькою владами? Патріарх відповів, що перша з них — людиноненависницька, а друга — репресивна. В цій відповіді щось є, але на рівні інтуїції, а не рефлексії. Якщо брати до уваги репресування людей у власній країні, то жертви більшовицької влади вимірювалися десятками мільйонів, тоді як жертви нацистів — сотнями тисяч. Проте звинувачувати більшовиків у репресіях можна з великою натяжкою. Приналежність до цієї партії аж ніяк не була охоронною грамотою, скоріше навпаки: кількість репресованих більшовиків вимірювалася мільйоном. Чим можна пояснити співіснування масового терору, який мав тенденцію переходити в геноцид, з народною в своїй основі, але зовсім не демократичною владою?

Історична наука ще не може з достатньою переконливістю сказати, чому робітничо-селянська влада перетворилася, не змінюючи своєї структури, на жахливу диктатуру, яка тримала в «їжакових рукавичках» все суспільство, і в тому числі компартійно-радянських діячів найвищого рангу. Чи можна пояснити принципову різницю між нацистською Німеччиною і більшовицьким Радянським Союзом громадянам, котрі вже від народження не знали масового терору? На рівні поверхових узагальнень я зробив таку спробу в статті «Громадянське суспільство в радянській гамівній сорочці», яку «День» публікував 17, 18 і 19 вересня 2008 року. Проблему взаємовідносин суспільства і влади у міжвоєнний період вивчатиме велика група фахівців в Інституті історії України НАНУ впродовж шести років, починаючи з 2011.

Поки що до поняття геноциду, відмінного від Голокосту, можна підступитися на рівні конкретики, а не теорії. Вивчаючи, як селян морили голодом, я вийшов на формулу геноциду і побудував відповідно до неї структуру своїх книг з історії Голодомору, виданих у 2007 — 2008 рр. Ця формула відбилася в поправці Пола Роуена, відхиленій Парламентською асамблеєю Ради Європи 28 квітня цього року. Поправка була внесена від імені комітету з правових питань і прав людини ПАРЕ у такій формі: «навмисне позбавлення їжі мало на меті створення життєвих умов, розрахованих на часткове фізичне винищення українського народу».

Парламентська Асамблея відхилила поправку не через те, що вона суперечила історичній дійсності. Все пояснювалося суто політичними причинами. Їх дві: протидія представників РФ у Раді Європи (її можна зрозуміти, виходячи з нав’язаних росіянам уявлень про «український Голокост»), а також заява новообраного Президента України про те, що Голодомор був трагедією, але не геноцидом.

Що можна зробити в ситуації, яка виникла після заяви В.Януковича в Страсбурзі? Можна, звичайно, поширити формулу Роуена на росіян, тому що це відповідає фактам. Ще краще було б, якби українська і російська сторони разом звернулися до міжнародних організацій з пропозиціями оцінити окремі епізоди їхньої спільної історії, коли б виникла у цьому потреба. Я не випадково підкреслюю: коли б виникла потреба. Дії попередньої адміністрації щодо міжнародного визнання геноциду у формі «українського Голокосту» мали антиросійську спрямованість. Спільні дії України і Росії в напрямі визнання найвищих сплесків терору актами геноциду матимуть смисл тільки тоді, коли Конвенція ООН про геноцид буде очищена від сталінської цензури.

Щоб належним чином оцінити Великий Голод і Великий терор, потрібно по-новому подивитися на процес побудови в СРСР держави-комуни в 1918 — 1938 рр. Зараз існують два протилежні погляди на цей процес. Один із них ілюструється трудовими звершеннями радянських людей, які споруджували новобудови перших п’ятирічок. Атмосфера, в якій працювали люди того покоління, чудово передана в «Марші ентузіастів» (музика Ісаака Дунаєвського, слова Анатолія д’Актиля). Пам’ять про ці звершення й досі живе в народі. На днях із непідробним ентузіазмом святкувався 75-річний ювілей стахановського рекорду. Другий погляд спирається на репресії, в ході яких гинули мільйони людей. Як поєднати ці погляди?

На жаль, пострадянські історики ще не можуть поглянути на попередню епоху неупередженим оком. Західні історики тоталітарної або ревізіоністської шкіл теж не можуть повною мірою оцінити специфіку соціально-економічних і політичних процесів у державі, яка вивела себе з кола цивілізованих країн скасуванням приватної власності. В радянські часи між нами і Заходом пролягла не тільки «залізна завіса» у вигляді державного кордону. Ми опинилися в якісно відмінних умовах повсякденного існування. Перехід кордону означав потрапляння в інше цивілізаційне середовище. Якщо шукати аналогію в природі, то ці середовища відрізнялися між собою не менше, ніж суходіл і водна стихія.

Західні вчені, які вивчали, що робиться за «залізною завісою», дивилися на нас ніби крізь скло акваріуму. Але й тим, хто від народження перебував у Радянському Союзі, було важко осмислити масштаб деформації суспільного життя після позбавлення громадян права на приватну власність. Коли я опублікував в газеті «День» статтю «Приватна та колективна форми власності в історичному вимірі» (2009, 2 квітня), деякі читачі не погодилися з незвичним твердженням про те, що націоналізація заводів та усуспільнення селянських господарств не ліквідували приватну власність як систему відносин, а сконцентрували її на вершині владної піраміди, тобто в руках кількох компартійно-радянських олігархів — членів політбюро ЦК ВКП(б).

Всеохоплююча диктатура (як політична, так і економічна) дозволила вождям вибудувати міжнаціональні відносини в Радянському Союзі як відносини між «титульними націями». Специфіка «титульних націй» залишається нерозпізнаною у науковому середовищі. Тут нема місця, щоб детально зупинятися на цьому понятті, використаному В.Леніним з метою укоренити (у тому числі — українізувати) радянську владу в національних регіонах багатонаціональної країни. Як це робилося восени 1919 року в Україні, було детально проаналізовано у моїй статті «СРСР як імперія нового типу», яку «День» публікував у цьому році (23 і 30 квітня, 18 травня). Українці, які уже стали державною нацією в УНР, повинні були перетворитися у створюваній вождями більшовиків імперії на «титульну націю» без політичних прав. Якщо такому перетворенню щось загрожувало, влада відповідала терором, у тому числі — терором голодом. Своїм вістрям він був націлений не проти селян — як селян, і не проти українців — як українців, а проти державної нації, яка не бажала перетворюватися на «титульну».

Творці комуністичної імперії спиралися на росіян як державоутворюючий народ, але теж розглядали їх як «титульну націю», щоправда, в рамках всього Радянського Союзу. Політичні права росіян, так само як їхня приватна власність, були узурповані купкою вождів. Прийняття Декларації про суверенітет РФ 12 червня 1990 року відзначається в сучасній Росії як державне свято, хоч мало хто розуміє (треба у цьому признатися!) глибинну природу цієї події. Слід інтерпретувати її не як прояв суперництва Б.Єльцина і М.Горбачова, — це лежить на поверхні, а як повернення державоутворюючою нацією узурпованих у неї компартійно-радянським центром державних прав.

Виходячи із сформульованих постулатів, доводиться твердити, що в радянському акваріумі на одну шосту земної кулі не могло бути ні поділу регіонів на колонії і метрополію, ні поділу народів на пригноблені й пануючі. Незважаючи на реверанси компартійно-радянського центру, спрямовані на адресу росіян або українців (чого варте, наприклад, повернення столиці до національного центру українського народу одразу після Голодомору!), населення СРСР було однаково безправним перед обличчям диктатора, який спромігся взяти в свої руки всі важелі влади. Нищення людей за політичними, соціальними, національними і будь-якими іншими ознаками стало рутинним, хоч радянська влада зберігала найвищу поєднаність із суспільством.

Як тут не згадати висновок В.Кондрашина про інтернаціональний характер загальносоюзного голоду! Треба тільки так упорядкувати зосереджений в його фундаментальній книзі матеріал, щоб голод, спричинений економічною політикою уряду, відділився від Голодомору з десятикратно більшою кількістю жертв. І тоді ми побачимо, користуючись формулою геноциду (якщо завгодно — формулою Роуена), що українці і росіяни спільно зустріли сталінський удар.

Далі буде