«Історична» спадкоємність влади <BR>Чи дочекаємося святкування ювілею Миколи Мельниченка?
Обговорення в ЗМІ питання щодо осмислення святкування ювілею Володимира Щербицького викликає здивування. Може, на тлі політичної реформи ця тема й виглядає не найцікавішою, але сподіваюся, що її обговорення може допомогти нам зрозуміти самих себе.
БАГАТО СВЯТ. ХОРОШИХ І ДИВНИХ
Чому «Соцпроф» виступав проти святкування 1-го Травня?
Таке запитання поставив журналіст лідеру першої в СРСР незалежної профспілки Храмову. Храмов у відповідь запитав, чи чітко розуміє журналіст, що являє собою державне свято? Адже це не просто вихідний день, а день, в який посол проводить офіційний прийом… А тому ніякої потреби в такому високому святкуванні 1 Травня немає — цілком достатньо, щоб профспілки добивалися закріплення статусу цього дня як вихідного в договорах і угодах з найманими працівниками.
Пам’ятається, ця ідея мені здалася свого часу дуже слушною. Дійсно, чому в нас така кількість різних святкових днів? Тим паче, що святкуються вони дійсно на державному рівні. Особливо дивно виглядають ті «свята», які явно не можуть мати однозначної оцінки, — як обговорюваний ювілей В.В. Щербицького.
Свят, що відзначаються на державному рівні, має бути якомога менше. Новий рік, День незалежності, День Конституції, може, ще 8 Березня (хоча є борці з «жидо-масонством», які вважають його замаскованим єврейським «Пурімом») і, власне, все. Абсолютно однозначно, що у світській державі не можуть святкуватися на державному рівні свята церковні. Тим більше що вони в основному випадають на вихідні, і призначати спеціальні святкові дні «з поваги» до віруючих найбільших конфесій не обов’язково.
В усіх інших випадках свята мають відзначатися з мінімальною участю вищих державних осіб. Чому, власне, День будівельника має відзначатися за межами будівельних організацій, дружніх служб і підприємств? Те саме стосується й історичних днів. Має місце день перемоги під Жовтими Водами — немає приводу не випити! Але чому, власне, «випивати» повинна вся країна, а Президент повинен робити спеціальну заяву (з обов’язковими ввічливими реверансами в бік Квасневського)? Може, все-таки достатньо видати календар, в якому бажаючим пояснювалося б, якого дня за що можна «випити», і на цьому завершити добру справу державного святкування геть усього?
ЧОМУ МИ СВЯТКУЄМО ЮВІЛЕЙ ЩЕРБИЦЬКОГО?
Власне кажучи, реальних причин дві. По-перше, це політика виконавчої влади (скоріше навіть її апарату) — давати дрібні ідеологічні подачки тим і тим. Мовляв, «націоналістам» дамо відзначити річницю голодомору і Крут, а комуністам — Щербицького, й усе буде гаразд. Осягнути цю логіку нормальній людині важко, але можна. Хоча ставлення до влади з боку комуністів і «націоналістів» від цього не поліпшиться, але створюється певний ефект наближення до потреб народу.
Як апофеоз такої політики можна було б запропонувати щороку святкувати день народження та день смерті Леніна. Уявіть, у день народження проводяться урочисті збори з активом КПУ. Панове Табачник і Курас читають свої старі конспекти про «найлюдянішу людину», Драч і Павличко — вірші про Леніна і Партію, Поплавський танцює і співає. У день смерті проводяться урочисті збори з активом НРУ, УНП і КУН. Табачник і Курас читають нові конспекти «про найбільш ненажерливого людожера», Драч і Павличко — вірші про злочинця на чолі злочинної партії, Поплавський танцює і співає. Всім добре. Хай вибачають мене зазначені шановані люди, але логіка подій (точніше, її відсутність) саме така, що вони можуть бути змушені здійснювати і більш безглузді вчинки. Просто внаслідок того, що такою є «генеральна лінія».
По-друге, шановний Володимир Малинкович абсолютно правильно зауважив, що ювілей Щербицького — це, між іншим, свято спадкоємності влади. Дійсно, які у влади кумири в минулому, така й вона сама. Ми, взагалі, і так знаємо, що комуністична номенклатура, що була за Щербицького, править нами й тепер. Щоправда — в дещо «перефарбованому» й особово оновленому вигляді. Саме по собі те, що саджала Степана Хмару та «шукала» вбивць Георгія Гонгадзе одна й та ж людина, свідчить багато про що.
Однак чи варто так уже інтенсивно витирати ноги об цю владу? Адже її спадкоємність утворилася не сама собою. Спадкоємність була запитана тим самим українським народом, «спасати» який від влади намагається зараз опозиція. А чи не забули ми те, що ця спадкоємність була закріплена виборами 1 грудня 1991 року? Адже тоді громадяни України не лише проголосували за незалежність, а й обрали на посаду президента не когось іншого, а недавнього секретаря ЦК КПУ. Чи варто тепер обурюватися з приводу того, що влада демонструє своє «номенклатурно-комуністичне» походження, анітрохи не соромлячись? Адже вона отримала на це вищий в демократичній державі дозвіл! Народ, ти не правий…
А ЧОМУ МИ НЕ ПОВИННІ СВЯТКУВАТИ ЦЕЙ ЮВІЛЕЙ?
Свою позицію щодо цього питання автор пояснив. Однак, на жаль, така позиція здається надто простою ряду колишніх дисидентів, які продемонстрували останнім часом своє обурення цим ювілеєм. Серед них такі шановні люди, як Левко Лук’яненко, Василь Овсiєнко, Олесь Сергієнко.
Вони бачать тільки політичну підоснову цих подій, вважаючи, що йдеться про цілеспрямовану політику державної влади, яка «не хоче прийняти українську національну ідею». Можна, звичайно, й так. Але тоді чому б не інтерпретувати відповідним чином святкування опозицією ювілеїв, що стосуються визвольної боротьби 1917—1920 років? Чи це не приклад політики української опозиції, що ставить собі за «мету» розтринькання української державності, подібно до своїх ідейних попередників з керівництва УНР? Адже за всієї поваги до ідейності й мужності цих людей, вони залишилися в історії як діячі, що виявилися не в змозі забезпечити незалежність України. Чи варто захоплюватися людьми, які самі ж розпустили українізовані частини регулярної армії, а потім кинули під Крути поспіхом озброєних студентів?
Не менш дивна й позиція вже згадуваного Володимира Дмитровича Малинковича. Він пише: «Україна в ці роки жила й будувалася. Питання в тому, як жила. З погляду совпарт держноменклатури, жила добре». Не погоджуся. Не так питання поставлено. Зрозуміло, що погляд правлячої еліти завжди упереджений, а опозиція завжди з нею не згодна (навіть якщо її не гноять у мордовських таборах).
Правильно було б спитати, кому тоді жилося погано? І виявимо в переліку крихітну групку дисидентів. Чи варто повторювати дані десятків досліджень, в ході яких люди признавалися, що найкраще їм жилося за часів Брежнєва, а, отже, й Щербицького? Чи треба пояснювати, що й зараз, після перебудовних кампаній, чимала частина простих українців не розуміли і не розуміють, за що й чому боролися дисиденти? Навпаки, спілкуючись під час передвиборних кампаній і соціологічних досліджень з виборцями, я найчастіше зустрічав людей, на думку яких, дисиденти — зажерлися, й самі не знали, чого хотіли, а великого українського поета Стуса внесли в підручники лише тому, що він помер в ув’язненні як «бендерівець». Хіба пан Малинкович цього не знає? Гадаю, знає.
Не хочу сказати, що я не розумію дисидентів у їхньому протесті. Але навіщо ж закликати в свідки злочинів антинародного режиму народ, який свідком злочинів бути ну ніяк не хоче? Більш того, він погоджується на те, щоб бути свідком вбивства Гонгадзе тільки тому, що жити йому дійсно важко. Але — тільки матеріально. Ніяк не духовно. Проблема саме в тому, що українці й зараз ще не зрозуміли, хто вони такі, навіщо їм демократія та національна держава.
