КАСЕТНИЙ СКАНДАЛ —

У цього скандалу двоє батьків. Перший — влада. Конструктивну роботу з опозицією вона не налагодила з 1991 року. Не налагодила тому, що говорити, власне, немає про що. Усі розмови зводяться не стільки до шляхів розв’язання конкретних проблем, скільки до персонального складу керівних кадрів. Влада поступається опозиції не стільки в зміні курсу (не кажучи вже про його вироблення), скільки в киданні «на списи» бунтівників чергового царевича (воєводи, міністра, прем’єра). Така політична система склалася ще наприкінці 80-х років і от уже друге десятиріччя ніби заморожена. Тобто заморожена політична система розвалу розвинутого соціалізму. Звичайно, з політичною машиною, побудованою для розвалу, будувати незалежну державу важко, проте владі ніхто не заважав робити хоч якісь кроки для зміни політичної ситуації. І все-таки вона їх не зробила. Найвірогідніше, цьому заважало бажання бути завжди і за будь-яких обставин зверху. За такої гри головне правило — відсутність будь- яких правил. Але при цьому чи варто ображатися, що опозиція завдала удару також усупереч усім мислимим правилам логіки, моралі та політичної культури? Що посіяли, те й пожали.

Другим батьком касетного скандалу стала особливість української політичної журналістики. Наша політична журналістика позбавлена будь-якої логічної системи. А тому максимально довірлива. На запитання: «Хто кого більше обдурює?» (журналісти — політиків чи політики — журналістів) — відповісти важко. Цей процес взаємний. Політики недоговорюють, а журналісти не запитують. Зв’язок між політиками і журналістами набагато міцніший, як поміж журналістами і читачами (глядачами), політиками і народом. Таким чином, про інтереси народу політична журналістика думає в останню чергу. Вона віддає перевагу тому, щоб самозабутньо варитися в казані політики. Чим вищою є точка кипіння в цьому казані, тим журналістові краще. Українська інформаційна машина розрахована насамперед на істерію. А тому, коли ведуть мову про великі гроші, вкладені в касетний скандал, то свідомо йдуть від ущербності інформаційного простору. На жаль, в Україні немає свободи слова. Є свобода крику. Слів в Україні просто ніхто не чує. Політичні журналісти намагаються одне одного перекричати, а той, що кричить, на відміну від того, що говорить, не чує. Для такої системи обвинувачення Президента у вбивстві (канібалізмі, мародерстві або нічному нетриманні — манна небесна і ніяких додаткових грошей не вимагає. Більше за те, ця система створюється за гроші платників податків і за умови прямого командування влади. Касетний скандал було створено на бюджетні гроші, а не на гроші якихось темних сил. Більшості журналістів вигідно роздмухувати скандал і брати гроші з обох боків (влада все одно дасть більше). Влада потрапила в пастку, яку сама розставила, — вона домагалася максимально керованого інформаційного простору і тепер страждає від того, що ним управляти може інша, не зовсім порядна людина. Багато які журналісти отримали шанс познущатися над владою, і використовують цей шанс переважно ті, котрі перед цією владою принижувалися без особливого на те примусу. Чи треба казати, що найулесливіші вже зайняли досить вигідні місця і мстять за свою ж підлоту. При цьому прихитряються справно одержувати за це гонорари. Усе це породило таку ситуацію: Президента інакше, як за посадою або за великі гроші, захистити нікому. І що, захищають? Не дуже, принаймні з великим небажанням (переговори із протилежною стороною ведуться постійно). Така система згодна принести в жертву будь-якого політика, але тільки не саму себе.

А що народ? Він розуміє, що його обдурюють, але хто саме, зрозуміти не може, а тому цілком може довіритися нестямним крикам, і за давньою традицією народ починає розхитувати владу. Реформи роблять без нього (і навіть прихитрилися досягти економічного зростання!), а тому настав час погратися в політику. Влада займає пасивну позицію, а тому — ату її, ату. Навіть якщо почнуть стріляти, то організатори все одно за спинами сховаються, а в разі перемоги вони ж перші народ і обдурять. Можливо, соціальний протест і не має такого масового характеру, оскільки ще свіжі спогади про 1991 рік.

Влада стоїть перед вибором: або застосувати силу, або зробити жертву, або почати змінювати політичну ситуацію. Застосування сили призведе до диктатури, принесення в жертву якого-небудь міністра зміцнить створену політичну систему, котра зажадає нових жертв. Зміна політичної ситуації неможлива без допомоги народу. Однак залучення населення на свій бік неможливе без пропагандистської машини, а вона поки що побудована за принципами руйнування.

ВІД РЕДАКЦІЇ «Дня»

Як відомо, з yсіх проблем, які вже висвітлив «касетний скандал», широкoгo міжнароднoгo резонансy набyла саме ситуація зі свободою слова і преси в Україні. Сьогодні дo Києвa прибувають представники міжнародної організації «Репортери без кордонів», які збираються зустрітися з українськими журналістами й офіційними особами для вивчення ситуації на місці. Стежать за пошуками Георгія Гонгадзе й демократичнiстю відносин преси і влади в Україні і Моніторінговий комітет Pади Європи, парламентська асамблея PЄ.

25 січня, як повідомлялось, і Президент Леонід Кучма збирається оприлюднити доповідь про свободу слова в Україні.

«День», мабуть, як жодна з газет в Україні, вже давно і цілеспрямовано піднімав і піднімає питання, пов’язані з реалізацією в країні механізмів істинної, а не дутої свободи преси. І зараз ми маємо намір підбити як би проміжні підсумки нинішньої ситуації, пропонуючи експертам і читачам відповісти на такі запитання:

1. Які б ви назвали найважливіші, ключові етапи, пов’язані з реалізацією свободи слова і преси в Україні, починаючи з 1989 року? Люди, факти, події? Тенденції, які були закладені? Переломні, кризові моменти?

2. До чого привела ця сума об’єктивних та суб’єктивних чинників? Ваша характеристика нинішньої ситуації зі свободою слова і преси в Україні (зокрема в контексті «касетного скандалу»)?

3. Який розвиток, на вашу думку, матиме нинішнє становище? Можливі сценарії? Хто в нашому суспільстві реально зацікавлений у реалізації названих свобод в істинному їх значенні?

Хто і що є найбільш консервуючим, гальмуючим чинником?

Наша адреса: 04212, Київ-212, вул. Маршала Тимошенка, 2л, e-mail: master@day.kiev.ua, тел. 414-91-26, Наталя Лігачова.

Читайте перші відгуки на дискусію в найближчих числах «Дня».

Продовження теми в сьогоднішньому номері — на сторінці "День за днем"